Як зберегти пам’ять про родину Левчанівських: у Луцьку говорили про спадщину Олени та Ірини
У мистецькому просторі «АНГАР» у Луцьку відбулася публічна розмова «Олена та Ірина Левчанівські: відновлення та збереження пам’яті» – перша із трьох зустрічей у межах проєкту «Кімната Левчанівської» театру «Гармидер» за підтримки Українського культурного фонду.
Про це повідомляє пресслужба театру.
Як пам’ять про одну родину переживає війни, репресії та десятиліття замовчування? Завдяки кому приватні листи, фотографії, щоденники й особисті спогади стають історичними джерелами? І що потрібно зробити сьогодні, аби історії Олени та Ірини Левчанівських вийшли за межі локальної пам’яті й стали частиною загальноукраїнської?
Про це говорили дослідниця спадщини Ірини Левчанівської, кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри хореографії Волинського національного університету імені Лесі Українки Леся Косаковська, начальниця відділу інформації та використання документів Національного архівного фонду Державного архіву Волинської області Любов Коць та керівниця Линівської початкової школи імені О. К. Левчанівської Олена Никитюк. Модерувала розмову культурологиня, режисерка та керівниця театру «Гармидер» Руслана Порицька.
Однією з наскрізних тем розмови стала постать Ірини Левчанівської – не лише як доньки Олени Левчанівської, а як людини, завдяки якій величезний пласт родинної та суспільної історії взагалі дійшов до нашого часу.
Ірина фотографувала Луцьк і природу, зберігала родинні документи й фотографії, писала спогади та книжки, знімала аматорське кіно. Вона прожила 97 років, і в її особистій пам’яті, текстах, світлинах та архіві фактично збереглося ціле століття української історії.
Леся Косаковська познайомилася з Іриною Левчанівською наприкінці 1990-х, досліджуючи український автентичний танець і спадщину Василя Авраменка. Це знайомство переросло у багаторічне спілкування.
«Ірина Олександрівна – це людина, яка залишила слід у житті кожного, хто її знав. Її знання, її досвід, її чудова пам’ять, якою вона так щедро ділилася з усіма… Якого б питання ми не торкалися, в неї завжди знаходилася інформація, пов’язана з історією, літературою, книгою», – згадувала Леся Косаковська.
Їхня перша зустріч теж стала частиною цієї історії. Ірина Левчанівська у 1922–1923 роках навчалася у школі українського танцю Василя Авраменка і через багато десятиліть пам’ятала танцювальні рухи, які там вивчала. Вона зберігала їх у пам’яті з думкою колись комусь передати – і зрештою показала їх дослідниці хореографії Лесі Косаковській.
А після першої зустрічі, згадує дослідниця, вже неможливо було не шукати приводу прийти до Ірини знову. Свої стосунки вони називали словом, яке особливо подобалося Ірині Левчанівській, – «товаришки».
Ще одна лінія розмови привела учасників до Линева – місця, з якого починається родинна історія Гродзінських і Левчанівських на Волині.
У 1895 році Карпо Гродзінський придбав у селі маєток, де оселилася його велика родина. Саме тут зростала Олена, майбутня сенаторка Олена Левчанівська.
У 1906 році Олена разом із братом Михайлом організувала в їдальні родинного маєтку першу школу для сільських дітей. Олена навчала їх читати, писати та викладала історію, Михайло — природознавство, до навчання долучалася і їхня мати Тетяна Матвіївна. Олена забезпечувала дітей папером та олівцями.
«Одні чоботи — на кілька дітей. Хто раніше встав, той взувся і біг до школи, тому що було дуже цікаво. Діти тягнулися до знань», — переказала спогади старожилів Олена Никитюк.
Сьогодні у Линеві діє музей, створений у школі, яка з 1995 року носить ім’я Олени Левчанівської. Значну частину експонатів про свою родину передала сама Ірина. Музей відкрили 9 лютого 1996 року — до 115-річчя Олени Левчанівської.
Це один із прикладів того, як пам’ять може існувати не лише у великих державних інституціях. Вона зберігається у маленькому шкільному музеї, у роботі людей, які роками проводять екскурсії на громадських засадах, у речах, фотографіях і розповідях, що переходять від покоління до покоління.
Інша частина спадщини родини Левчанівських опинилася у Державному архіві Волинської області.
Першу частину документів Ірина Левчанівська передала туди у січні 1989 року: 82 документи, серед яких 28 фотографій, сформували 11 справ. Після її смерті у 2014 році наступну частину спадщини за заповітом передала мистецтвознавиця Леся Косаковська. Сьогодні особовий фонд Левчанівських налічує 6712 одиниць зберігання.
Під час розмови Любов Коць наголосила: архів — це не закритий простір лише для професійних істориків. Працювати з документами можуть усі охочі. Значна частина описів міжвоєнного періоду вже оцифрована, тож попередній пошук можна починати навіть удома.
Але архів може не тільки віддавати пам’ять суспільству — суспільство може поповнювати архів. Саме тому під час зустрічі прозвучав заклик до людей, які особисто знали Ірину Левчанівську та ділилися спогадами про неї, записати їх – живі, справжні – та передати їх до її фонду.
«Оці побутові різні історії настільки дають розуміння людини, настільки дають її зрозуміти: чому вона саме так себе вела, завдяки кому вона стала такою, якою вона була», — наголосила Любов Коць.
Спогад може бути написаний від руки або надрукований. Важливо зафіксувати ім’я автора та дату — і те, що сьогодні здається особистою згадкою, через десятиліття може стати історичним джерелом.
Розмова не обмежилася тим, що вже вдалося зберегти.
Учасниці говорили і про те, чого досі немає: про нереалізований проєкт пам’ятника Олені Левчанівській, про малотиражні книжки Ірини, які сьогодні складно знайти широкому читачеві, про потребу перевидань, нових досліджень і подальшої роботи з архівом.
Окремо згадали кінематографічну спадщину Ірини Левчанівської та її роботу в аматорській кіностудії «Волинь». Її фільми здобували відзнаки на всеукраїнських та всесоюзних конкурсах, а сама кіностудія стала одним із важливих середовищ її життя.
Так само не всі матеріали величезного фонду Левчанівських сьогодні досліджені. Частина документів ще чекає на людей, які поставлять їм свої запитання. І, можливо, саме це стало одним із головних висновків зустрічі: пам’ять не є завершеною роботою.
Її недостатньо одного разу врятувати. Потрібна людина, яка збере документи. Інша — яка передасть їх до архіву; архівістка, яка опрацює, дослідниця, яка прочитає, вчителька, яка розповість дітям. Людина, яка запише власний спогад; музей, який збереже речі. Видавці, які повернуть книжки читачам і митці, які знайдуть для цієї історії нову мову. А ще – аудиторія, якій ця історія стане потрібною.
«Якщо ми про нашу історію не будемо говорити, нам її розкажуть», — прозвучало з вуст Любові Коць під час зустрічі.
Саме тому «Кімната Левчанівської» працює не лише з минулим. Вистава, документальні відео, робота з архівом і публічні розмови стають різними способами повернення Олени та Ірини Левчанівських у сучасний культурний простір.
Перша зустріч дала відповідь на питання, як ця історія дійшла до нас. Але вона водночас відкрила наступне: що допомогло самим Олені та Ірині Левчанівським зробити вибір, який визначив їхнє життя?
Олена Левчанівська не була українкою за походженням. Але українська ідентичність стала її свідомим вибором — і проявилася не лише в самоозначенні, а в конкретних діях: освіті, громадській роботі, політиці, захисті прав українців. Ірина зростала вже всередині цього вибору, але формувалася у власних середовищах — українській школі та гімназії, «Пласті», школі Василя Авраменка, культурному житті Луцька.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 вересня 2026
