«Ідемо дітки, хай і нас поб’ють»: історія родини з хутора Годинь, яка пережила Кортеліську трагедію
З дня жахливої Кортеліської трагедії 23 вересня 1942 року минуло 84 роки. Лише в цей день було розстріляно біля 1000 мирних жителів із Кортеліс та навколишніх хуторів. Ще понад дві сотні загиблих із хуторів Вепра, Годинь та Сухіни були розстріляні у селі Бірки.
Про трагічну історію розповів Микола Михалевич, завідувач Кортеліського історичного музею
Він передав цікаві факти про страшні події воєнного лихоліття з оповідей уродженки хутора Штик (Козак) Євдокії Трифонівни, 1934 р. н.
За спогадами очевидиці, вранці у вересні 1942-го мати покликала її доїти корову. Батька і діда вдома у цей час не було, бо вони поїхали ще вдосвіта сіяти жито на Борисівку (сусіднє білоруське село, яке також було розстріляне 23 вересня). Вже в хліві почули постріли у різних місцях. Це стріляли німецькі солдати в повітря і кликали людей на сход. Мати весь час заглядала у вікно.
Мати ще кілька разів верталася в хату і виносила людям хустки та інший одяг, бо дехто з поспіху не встиг навіть добре одягнутися.
Як зазначає у розповіді завідувач музею, старший брат Євдокії – Петро Козак не хотів помирати і втік до дядька.
Він уточнює, що йдеться про сусіднє село в складі Малоритського району Брестської області Білорусі. Зокрема зауважує, що під час німецької окупації Берестейщина входила до складу райхскомісаріату «Україна» і ніякого кордону між Ратнівським і Малоритським районами не було.
Дослідник переповідає свідчення очевидців, яким пощастило вижити, що у Бірках людей зібрали в центрі села і посадили на землю. Тим часом деякі німці разом із старостою вже збирали по хатах лопати. Потім наказали вишикуватися чоловікам від 18 до 40 років. Їх кількома групами під конвоєм повели за село до кладовища, де примусили копати ями. Саме молоді чоловіки були страчені першими.
«Не всі приречені слухняно йшли на смерть. Житель Годиня Кирило Павлючик вже в Бірках одягнув на голову хустку, ліг на землю і сказав дітям, щоб сіли на нього. Так він уникнув розстрілу на початку. Коли лишилися тільки жінки та діти, зняв жіночий одяг, надів на голову шапку і вже з останньою групою пішов до місця розправи. Біля могилок підійшов до здивованих німців та попросив привести його до старшого. Польською мовою сказав їм, що він десяцький із Кортеліс, і якщо його сім’я не підлягає розстрілу, то він просить її відпустити. Між німцями розгорілася гостра суперечка. Але зрештою перекладач сказав Кирилові забирати сім’ю і швидко йти додому. Павлючик забрав від могили ще й чужих жінок – Капітоліну і Тетяну, а разом він врятував сім чоловік. Пізніше Кирило та інші уцілілі люди часто розповідали односельчанам про свій дивовижний порятунок», – пише Микола Михалевич.
Завідувач музею зауважив, що знищення Бірок та навколишніх хуторів здійснювала 10-а рота 15-го поліцейського полку. Її командир, обер-лейтенант Мюллер, написав про каральну акцію детальний звіт, який зберігся в німецьких архівах.
«…На місці збору панував спокій, кількість постів було зведено до мінімуму і вивільнені сили могли бути використані в подальшому ході операції. Команда могильників отримала лопати на місці розстрілу, завдяки чому населення не знало, що його чекає. Непомітно встановлені легкі кулемети придушили із самого початку паніку, коли пролунали перші постріли з місця розстрілу, розташованому за 700 метрів від села. Двоє чоловіків намагалися втікати, але через кілька кроків упали від кулеметного вогню. Розстріл розпочався в 9 год.00 хв. і закінчився о 18 год. 00 хв. Він проходив без будь-яких ускладнень, підготовлені заходи виявились цілком доцільними.
Конфіскація зерна та реманенту проходила, якщо не рахувати зрушення в часі, планомірно. Кількість підвід виявилася достатньою, так як кількість зерна була невелика, і пункти збору, куди складалося необмолочене зерно, розташовані не дуже далеко. Домашні речі і сільськогосподарський реманент були вивезені підводами з хлібом.
Наводжу чисельний підсумок розстрілів. Розстріляно 705 чол., з них чоловіків – 203, жінок – 372, дітей – 130…
Все конфісковане зерно, реманент і худоба були передані управляючому державного маєтку Мокрани. При проведенні операції в Бірках витрачено: гвинтівочних патронів – 786 шт., патронів для автоматів – 2496 шт. Втрат у роті не було. Один вахмістр з підозрою на жовтуху відправлений у госпіталь в Брест».
Керівник Кортеліського історичного музею, передав також свідчення Петра Козака із Годиня про розстріл 120 чоловік, з них 30 дітей, і спалення 39 дворів.
«Із сім’ї Козаків загинула тільки мати. Батько у цей день був на полі і ще допомагав німцям витягувати конем загрузлі у піску вантажні автомобілі по дорозі на Борисівку. Потім два тижні ховалися разом з іншими уцілілими за озером по кущах на білоруській стороні. З хати взяли тільки одяг та їжу. Будівлі німці палили на третій день - 25 вересня, а перед тим вивезли краще майно і худобу. Через два тижні вернулися на місце спаленої хати і батько зробив буду. Було, що там жило разом п’ять сімей. Крім голоду, сильно докучали ще й воші та блохи», – пише Микола Михалевич.
Згодом, як розповіли досліднику очевидці, «німці хотіли побити людей і на Млинівському», вже і яму почали копати. Але більшість людей поховалися або повтікали в ліс, тому розстріл відмінили.
«Під час облави сім’я Козаків заховалася у ямі під хлівом. У них залишився кінь, а баба дала корову, і тому якось виживали. Навіть після війни життя ще довго було важким і неспокійним. Одного разу батькові наказали їхати конем у Ратне по керосин. Але не встиг він далеко від’їхати, як по ньому почали стріляти п’яні млинівські стрибки. Вони мабуть хотіли заради жарту налякати коня, а попали по батькові. Його привезли на возу, який був весь у крові. Батько ще дві години помучився і помер. Після смерті батька мачуха не захотіла більше глядіти чужих дітей. Пішли жити до дядька Василя, у якого, крім жінки і сина, жила ще одна сирота. За словами Євдокії Трифонівни, у той час на хутір часто приходили «бульбаші», які грабували людей», – йдеться у розповіді Михалевича.
Як зазначає Микола Михалевич, не важко здогадатися, що у справжніх бандерівців ніякої машини бути не могло, і сім’ю Козаків пограбували перевдягнуті чекісти.
«... у Ратнівському районі в 1945 році діяло одночасно три агентурно-бойові групи НКВД. Чекісти під виглядом бандерівців не лише грабували селян, але й вчиняли криваві розправи над невинними людьми, щоб посіяти страх та викликати ненависть до українських повстанців. Петро Козак, розповідаючи про цей епізод із грабіжниками, згадував, що вони прийшли увечері й наказали запрягати «лошадь». Іншого разу попросили «топор» і відрубали голову кабанчикові», – пише дослідник.
Згодом життя родини поступово налагодилося. Євдокія вийшла заміж у 18 років, працювала в колгоспі, а пізніше — дояркою на фермі. Разом із чоловіком виховала трьох дітей.
Євдокії Трифонівни вже немає серед живих, однак її спогади збереглися для наступних поколінь.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 вересня 2026
