Борису Кулику — 80: учитель, поет і людина, яка десятиліттями береже українське слово
Є люди, про яких складно писати звичайні ювілейні матеріали за схемою: народився, навчався, працював, видав, очолював… Усе це буде правдою, але далеко не всією. Борис Миколайович Кулик, який 24 вересня святкує 80-річний ювілей, саме з таких.
У його житті переплелися кілька покликань: учителя, поета, громадського діяча, людини, яка десятиліттями відстоювала українське слово. І, можливо, найкраще про результат цього життя говорить не кількість виданих альманахів чи надрукованих віршів, а те, що його онука, коли чує комплімент своїй українській, розповідає про дідуся. Про те, звідки її «корінчики».
Борис Кулик народився 1946 року в селі Плєшково на Кіровоградщині. Закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працював учителем української мови та літератури у школах Кременчука.
Українська мова для нього ніколи не була просто шкільним предметом. Вона була частиною світогляду.
Своє бачення світу Борис Миколайович переносив у поезію та прозу. Його твори друкувалися у періодиці, часописі «Дніпровські хвилі», поетичній антології педагогів України «Самоцвіти», численних випусках альманаху «Кременчук літературний», збірці «Легенди про козака Івана Кременчука», антології літераторів Полтавщини часу незалежності України «Калинове гроно», «Бахмутському шляху», віснику міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора». У 2002 році побачила світ його збірка поезій «Ожини сизої печаль».
Проте Борису Кулику було замало писати самому. Йому хотілося, щоб навколо розвивалося літературне середовище Кременчука.
Із 2001-го до 2016 року Борис Миколайович очолював міську громадську організацію — Спілку літераторів «Славутич». П’ятнадцять років — ціла епоха.
Коли Борис Кулик очолив спілку, для себе визначив три головні завдання: підвищувати якість творів місцевих авторів, залучати молодь і продовжувати видавати літературні альманахи.
Для вже відомих літераторів проводили конкурси «Золоті осені», для молоді започаткували «Поетичні весни». Одним із головних напрямів роботи стало видання альманаху «Кременчук літературний». А за кожним альманахом стояла величезна, часто невидима для читача робота.
Треба було знайти гроші, підготувати проєкти, домовитися про підтримку, зібрати авторів, підготувати тексти до друку.
Допомагали підприємства Кременчука, серед них вагонобудівний завод, «Дормаш», підтримувала міська влада. Коли можливостей стало менше, літератори почали видавати книжки власним коштом.
Особливо Борис Миколайович переймався тим, щоб до літературного життя приходила молодь.
У післямові до альманаху «Кременчук літературний — 2005» він писав, що літератори міста ніколи не стояли осторонь залучення молодих людей до своєї спілки. Саме тоді вперше за роки її існування було підготовлено окреме молодіжне видання — «Молоді голоси Кременчука», куди ввійшли кращі твори учасників «Поетичних весен».
Це було не просто видання чергової книжки. Це була спроба знайти тих, хто прийде після старшого покоління і продовжить літературну історію міста. Бо Борис Кулик добре розумів: без молоді жодна творча спілка не матиме майбутнього.
Про значення цієї роботи писав і краєзнавець, член Спілки журналістів та Спілки літераторів «Славутич» Віктор Юшко. Говорячи про черговий альманах кременчуцьких авторів, він дуже влучно сформулював, навіщо промисловому Кременчуку потрібна література:
Наше місто варте того, щоб добра слава про нього і про його людей відлунювала не лише гуркотом КрАЗів та перестуком коліс красенів-вагонів, а й линула зі сторінок альманахів і книг кременчуцьких літераторів.
Мабуть, важко точніше описати те, чому Борис Кулик присвятив значну частину свого життя. Кременчук мав звучати не тільки як місто великих підприємств. Він мав звучати українським словом.
У творчій біографії Бориса Кулика є особлива історія, якою він має право пишатися.
Свого часу його поезії прочитав Левко Лук’яненко — український дисидент, багаторічний політв’язень радянських таборів, один з авторів Акта проголошення незалежності України.
Прочитавши вірші кременчуцького поета, Левко Лук’яненко написав Борису Кулику і надіслав йому свою книжку, яку особисто підписав.
Для автора така оцінка, мабуть, важить не менше за офіційні нагороди. Особливо коли відгук надходить від людини, для якої Україна, її свобода і незалежність були справою всього життя.
Зберігається ця книга з автографом і сьогодні — як пам’ять про незвичайний зв’язок двох людей, яких об’єднувала любов до України.
Ще один приємний для Бориса Миколайовича факт — у 2019 році його ім’я з’явилося в «Антології сучасної української літератури», виданні, передмову до якого написав Петро Порошенко. Серед представлених там літераторів згадується і Борис Кулик із Кременчука.
Навіщо взагалі в часи економічних криз, політичних потрясінь і війни витрачати сили на літературу? У Бориса Кулика є відповідь: «Щоб побудувати Україну, треба, щоб була духовно багата людина. З порожньою душею не побудуєш».
Він порівнював інтелігенцію з озоновим шаром: що більше духовно багатих людей, то легше «дихається» суспільству.
Коли в Україну прийшла війна, ці переконання не змінилися. Борис Кулик передавав літературні альманахи українським воїнам. І говорив, що спілка робить те, що може: нехай навіть «мізинчик підставляє під плече Україні, коли їй так важко».
Війна увійшла і в його поезію, але не пафосними словами, а через родину.
Один із найпронизливіших віршів Борис Кулик написав, дивлячись на свого онука:
«Я завинив перед тобою, внучку,Хоч і нема, здавалося б, вини,Але сидить у серці, мов колючка,Що не вберіг тебе я від війни…»
Дитина лише навчилася виводити букви, але вже малює українське поле, яке пішов боронити її батько. А дід мріє про час, коли це поле буде визволене і рідні повернуться з війни. Це теж Борис Кулик. Людина, яка говорить про великі речі через дуже особисте.
Є ще одна риса Бориса Миколайовича, без якої цей портрет був би неповним. Люди, які знали родину Куликів багато років тому, згадують, що у їхньому домі було правило: батько розмовляв із дітьми виключно українською мовою. Відповідно, українською відповідали і діти.
Через Бориса Кулика до молодих людей потрапляв самвидав, від нього вони чули про дисидентів. А найпереконливішим був власний приклад родини, де українськість існувала не для урочистостей і не для демонстрації, а щодня.
Минуло багато років. І сьогодні можна побачити, що посіяне тоді насіння проросло.
Особливо тепло про Бориса Миколайовича говорить його онука. У привітанні до дідуся вона дякує йому за те, скільки він вклав у неї і в те, якою людиною вона стала.
Вона говорить, що дідусь дав їй не лише міцну філологічну та культурну основу, а передав надзвичайно важливий «генетичний код», яким вона пишається.
Коли навчалася у Львові, і щоразу, коли хтось звертав увагу на її гарну українську, дівчина пояснювала, звідки вона: «Я завжди акцентую на тому, звідки вона, звідки мої корінчики і хто мій дідусь». І додавала: «Я горда бути твоєю внучкою».
Мабуть, для вчителя української мови важко придумати більшу нагороду.
Кременчук давно став для Бориса Кулика рідним.
Я люблю це місто. Вдячний долі, що вона мене звела з ним, — говорив він в одному з інтерв’ю.
Борис Миколайович написав поему про Кременчук. Любить міську набережну. Був на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку. Йому завжди було важливо, яке місце українська культура займає у просторі міста.
Болить йому й мовне питання. Кулик нагадує слова Максима Рильського про необхідність плекати мову і переконаний: мова — це значно більше, ніж спосіб порозумітися.
Мова — це засіб людинотворення.
У ювілей заведено рахувати роки, книжки, публікації, посади, відзнаки. Але людське життя погано піддається арифметиці.
Складно порахувати учнів, яким учитель колись допоміг полюбити українське слово.
Складно визначити, для скількох молодих авторів «Поетична весна» чи перша публікація стала моментом, коли вони повірили у себе.
Складно виміряти значення книжки, переданої солдату та оцінити розмову про дисидентів, яку студент запам’ятав на десятиліття.
Люди, які належали до покоління проукраїнської інтелігенції Кременчука, не завжди мали високі посади чи широке визнання. Часто вони просто робили свою справу: говорили українською, читали те, про що інші мовчали, берегли пам’ять, гуртували однодумців, навчали дітей. Так крок за кроком і твориться історія.
Борис Кулик — один із тих, хто творив її у Кременчуці.
Колись Борис Миколайович сказав: «Ми міцна нація, ми міцний народ… Просто треба бути самими собою». Напевно, ці слова багато говорять і про самого ювіляра. Бо свої 80 років Борис Кулик прожив, намагаючись залишатися собою.
Раніше ми писали, що 17 кременчуцьких письменників занесені до довідника «Літератори Полтавщини».
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 вересня 2026
