Рівненська майстриня представила українські мотанки у Туреччині
Молодий турок зупинився біля стенда з українським прапором, довго розглядав ляльок у народному вбранні, а тоді заговорив українською. Валентина Кондратюк та її донька Наталія спочатку здивувалися, а за кілька хвилин уже співали разом із ним народних пісень – просто посеред міжнародного фестивалю традиційних ремесел у турецькому Пендіку.
За кілька фестивальних днів таких несподіваних зустрічей було чимало. До стенда підходили місцеві жителі, майстри з інших країн і українські родини, які нині живуть за кордоном. Одні намагалися зрозуміти, чому мотанка не має звичного обличчя, інші впізнавали в невеликих фігурках героїв знайомих пісень. А хтось ішов сюди лише тому, що здалеку побачив синьо-жовтий прапор.
Для рівнянки Валентини Кондратюк ця поїздка почалася значно раніше – з оголошення у соціальних мережах.
Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» оголосив відбір майстрів народних ремесел. Валентина подала заявку зі своїми роботами, пройшла конкурс і отримала запрошення на 21-й Міжнародний фестиваль традиційних ремесел у Пендіку.
На ньому вона була єдиною представницею України. Разом із Валентиною до Туреччини поїхала донька Наталія Скринник, яка допомагала працювати біля стенда.
До Пендіка вони привезли 41 ляльку-мотанку – колекцію «Політ фантазії».
У ній майстриня зібрала різні образи й сюжети української культури. Тут були герої народних пісень – «Мій милий вареничків хоче», «Несе Галя воду», «Сусідко, позич мені решітко», «Ой, була я на ярмарку», «Горянко, що несеш у збанку». Поруч – «Вертеп», «До храму на свята», «Захисниця», «Україна гостинна» та інші роботи.
– Мені хотілося показати різні сторони нашої культури, – розповідає Валентина. – Не тільки саму традиційну ляльку, а й пісню, обряд, побутові сюжети, те, що близьке і зрозуміле нам самим.
Одна робота серед сорока однієї мала для неї особливе значення. Патріотична композиція називалася «Україна була, є і буде».
Після фестивалю вона до Рівного вже не повернулася. Ляльку придбала українська родина, яка нині живе в Туреччині.
– Мені дуже приємно, що вона залишилася у наших людей. Думаю, там ця робота матиме для них особливе значення і нагадуватиме про дім, – каже майстриня.
Український стенд можна було впізнати здалеку – за прапором і тризубом. Та, підійшовши ближче, відвідувачі найчастіше звертали увагу на одну деталь.
У мотанок не було очей, носа чи усмішки. Замість намальованого обличчя – хрест із ниток.
Саме він викликав найбільше запитань.
– Людям це було незвично. Вони питали, чому лялька без обличчя, що означає цей хрест. Я пояснювала, що для мене це солярний знак – символ сонця, життя і захисту. А коли розповідала, що він створюється не голкою, а намотуванням ниток, це їх теж дуже дивувало, – пригадує Валентина.
Українська традиційна лялька має різні форми й техніки. У матеріалах Музею Івана Гончара серед народних ляльок згадуються мотані, вузлові та кручені, а дослідники простежують можливі паралелі між ними й давнішими антропоморфними образами.
Для Валентини важлива традиційна основа, але її роботи не є спробою буквально повторювати давні зразки. Вона створює власні сюжети, поєднує сучасні та старовинні тканини, переносить у мотанки персонажів пісень, складає з кількох ляльок цілі композиції.
– Авторським є сам мій «Політ фантазії». Це образи, сюжети, підбір тканин. Мені подобається оживляти героїв наших пісень, створювати обрядові композиції. Хочеться, щоб у кожної роботи був свій характер, – пояснює майстриня.
Вона не сприймає своїх ляльок лише як сувеніри.
– Для мене мотанка пов’язана з пам’яттю, родиною, передаванням традиції. Коли працюю, важливі й настрій, і думки, з якими береш до рук тканину та нитки.
Молодого турка, який підійшов до стенда, особливо зацікавили ляльки за мотивами народних пісень.
Він несподівано заговорив українською.
– Дуже старався правильно вимовляти слова. Розглядав роботи, розпитував. А потім ми почали співати. Уявіть: стоїмо у Туреччині біля українського стенда і разом із турком співаємо наших народних пісень, – усміхається Валентина.
Чоловік розповів, що цікавиться Україною та її культурою і чекає української перемоги.
– Для нас із донькою це було дуже зворушливо. Не тому, що він сказав якісь особливі слова, а тому, наскільки природно й щиро це звучало.
Серед гостей було багато й українців. І тоді розмови часто виходили далеко за межі ремесла.
Одного дня на фестиваль прийшла українська родина з хлопцем приблизно вісімнадцяти років. Його звали Назар. Ще біля входу він побачив український прапор і наполіг, щоб батьки підійшли до стенда.
«Треба навідати своїх, поспілкуватися», – переказує його слова Валентина.
Виявилося, що Назар уже четвертий рік живе за межами України.
– Він дуже сумує за мовою, за нашими людьми, за домом. Уважно все розглядав, багато розпитував. Ми довго говорили з цією родиною – про Україну, про війну, про молодь, яка зараз живе в інших країнах. Такі зустрічі залишаються з тобою надовго.
Для місцевих українська мотанка була незнайомою традицією, яку хотілося роздивитися ближче. Для українців за кордоном знайомі кольори, пісні й сама можливість поговорити рідною мовою мали вже зовсім інше значення.
Біля українського стенда говорили не лише про ремесло. Коли люди дізнавалися, звідки приїхали Валентина з донькою, запитували про життя в Україні, про війну, про те, що відбувається вдома.
Якось підійшов літній чоловік. Він не поспішав, довго розглядав ляльок, а потім несподівано запитав:
– Коли закінчиться війна?
Цю коротку розмову Валентина пам’ятає досі. Запитання прозвучало просто, без довгих передмов, але відповісти на нього так само просто було неможливо.
Фестиваль став для Валентини не лише можливістю показати українську мотанку, а й місцем знайомств із майстрами з різних країн. У Пендіку вона спілкувалася з учасниками з Болгарії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Угорщини, Північної Македонії, Узбекистану та Кіпру, зокрема Північного Кіпру.
Вони розглядали роботи одне одного, говорили про традиційні техніки та особливості ремесел у своїх країнах. Деякі українські ляльки після фестивалю поїхали саме разом із цими майстрами.
Між роботою на фестивалі учасники мали час побачити й Туреччину. Для них організували подорож Мармуровим морем до Принцевих островів. Валентині особливо запам’яталася Бююкада та підйом до храму Святого Георгія.
11 вересня відбулася офіційна зустріч учасників фестивалю. Мер Пендіка Ахмет Чін вручив Валентині Кондратюк диплом подяки «Teşekkür Belgesi» та пам’ятну нагороду.
Після завершення фестивалю Валентина знову пакувала колекцію в дорогу. Частина робіт уже мала нових власників. Чимало ляльок залишилися в українських родинах, які живуть у Туреччині. Кілька придбали місцеві жителі. Деякі поїхали до інших країн разом із майстрами, з якими Валентина познайомилася на фестивалі. Решту вона привезла додому, до Рівного.
Не було серед них і «Україна була, є і буде».
Тепер ця мотанка стоїть в оселі української родини за тисячі кілометрів від Батьківщини.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.
Оновлено: 22.09.2026 09:36 Цього тижня у Рівному можна буде послухати рок-гурт «Друга ріка» та Академічний камерний оркестр, побувати на виставах для дорослих і дітей, стендап-шоу та фестивалі. На вихідних у…
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 вересня 2026
