Паливо імперії. Як енергоносії не дали завершити холодну війну
26 вересня 2022 року сейсмометри, розташовані на датському острові Борнхольм, зафіксували два підводні поштовхи. Перший, о 2:03 ночі, стався на південний схід від острова. Другий, о 19:03, — неподалік, на північний схід. Незабаром стало ясно: хтось підірвав підводні газопроводи, що пролягали в цьому районі, — «Північний потік — 1» і «Північний потік — 2», контрольний пакет акцій яких належав Росії.
У момент диверсії на «Північних потоках» Росія вела агресивну війну проти України. Але справи у неї йшли не так добре, як розраховував Володимир Путін, пише , зазначає професор Університету Джонса Гопкінса Сергій Радченко.
До вересня 2022 року становище Росії було настільки скрутним, що Кремль, за повідомленнями, розглядав можливість застосування тактичної ядерної зброї. У цьому контексті те, що хтось — тепер уже цілком ясно, що це були українці — вирішив підірвати російський газопровід, не виглядало чимось надзвичайним. Це було лише частиною ширших військових зусиль. Як кажуть у відомій приказці, ліс рубають — тріски летять.
Читайте також: У Німеччині висунули офіційне звинувачення українцю за підрив "Північних потоків"
Ідея війни в Європі тривалий час здавалася немислимою для більшості європейців — та й для більшості росіян. У ній не було сенсу. До 2022 року Росія та Європа налагодили тісні економічні відносини. У 2021 році обсяг російської торгівлі з Європейським союзом становив 257,5 млрд євро; ЄС був найбільшим торговельним партнером Росії. З європейського імпорту з Росії 99 млрд євро — або 62,1% — припадали на енергоносії, переважно нафту, нафтопродукти та природний газ. Ці мільярди підживлювали російську економіку, і здавалося немислимим, що хтось у Кремлі навіть подумає поставити такі відносини під загрозу.
Але Путін дивився на ці економічні зв’язки інакше. Він сприймав російську нафту та газ як зброю, яку можна використовувати проти Європи, щоб шантажем змусити її погодитися з його імперськими амбіціями в Україні. Щоб пояснити путінську логіку, довелося написати книгу, яка незабаром вийде у видавництві PublicAffairs під назвою Fuel of Empire: How Oil and Gas Became Russia’s Secret Weapon («Паливо імперії: як нафта і газ стали секретною зброєю Росії»). У ній я розглядаю історичні витоки енергетичної залежності Європи та те, як спочатку радянські, а потім російські лідери використовували енергоносії як важіль політичного тиску.
Читайте також: Німецький суд взяв під варту підозрюваного в підриві "Північних потоків" Кузнєцова
У певному сенсі те, що Путін віддав перевагу війні над торгівлею, могло здатися дивним. Але після такого вибору стало практично неминучим, що він спробує використати енергію як зброю війни. За допомогою таких заходів, як спустошення підконтрольних Росії газових сховищ у Німеччині та проведення «ремонтів» на підводних газопроводах, Москва організувала перебої з постачанням.
Це призвело до різкого зростання цін на природний газ у Європі: з 15–20 євро за мегават-годину в лютому — березні 2021 року до у багато разів вищих показників у перші тижні після вторгнення та до 340 євро наприкінці серпня 2022 року. Мета цих перебоїв полягала в тому, щоб нагадати європейцям про їхню залежність від російських енергопоставок, протидіяти європейським санкціям і покарати Європу за підтримку України.
Одночасно з різким зростанням цін на газ ціни на нафту також піднялися вище 100 доларів за барель одразу після вторгнення. Незабаром вони знизилися, але середня ціна російської нафти Urals зросла з 69 доларів за барель у 2021 році до 76 доларів у 2022-му. Для країни, яку сенатор Джон Маккейн пам’ятно назвав «бензоколонкою, що видає себе за державу», це був подарунок долі.
У 2022 році Росія заробила на експорті нафти та газу вражаючі 383,7 млрд доларів — майже на 43 % більше, ніж у довоєнному 2021 році. З цієї суми 168,5 млрд доларів безпосередньо надійшли до російського бюджету, що дозволило Путіну пом’якшити вплив масштабних західних санкцій і різко збільшити військові видатки.
Читайте також: росія безболісно пережила рік нафтових санкцій, але Захід готує нові заходи
2022 рік був винятковим. У наступні роки доходи Росії впали через зниження цін на нафту та нормалізацію ситуації на газовому ринку — Європа почала дедалі більше покладатися на імпорт скрапленого природного газу. Крім того, наприкінці 2022 року західні уряди запровадили «цінову межу» для експорту нафти з Росії, заборонивши морське страхування танкерів, що перевозять російську нафту, продану за ціною, вищою за встановлену межу — 60 доларів за барель.
У результаті Кремль був змушений продавати нафту зі знижкою таким країнам, як Китай та Індія, які стали головними вигодонабувачами від перебудови нафтового ринку. Але загалом, скуповуючи старі танкери та відправляючи їх під прапорами третіх країн, Росія зуміла зберегти потік нафти, а разом з ним — і здатність триматися на плаву.
З 2022 по 2025 рік путінська Росія заробила понад 1 трлн доларів на продажу енергоносіїв на світовому ринку. Китай та Індія стали найважливішими імпортерами російської нафти. Але навіть європейці — попри всі санкції, введені проти Росії, — продовжували купувати енергію у свого агресивного сусіда.
Російський газ, як і раніше, надходив до Європи по тих трубопроводах, що залишилися, навіть після диверсії на «Північних потоках», щорічно приносячи Росії десятки мільярдів доларів. Дивно, але постачання тривали навіть через охоплену війною Україну аж до 1 січня 2025 року, коли Київ поклав край цій незвичайній домовленості.
Іншими словами, якщо після початку вторгнення в Україну Путін щось і довів, то це те, що заправка, яка видає себе за державу, дійсно може бути грізним супротивником. Війна висвітлила й іншу неприємну правду: нафта й газ були не просто товарами. Вони зробили путінську агресію можливою. Вони підтримували російський імперіалізм. Але чому знадобилася війна, щоб це зрозуміти?
Читайте також: Чи захистять Україну від агресії Росії безпекові угоди укладені з державами-партнерами?
Використання нафти та газу як інструментів політичного впливу та маніпуляції почалося задовго до Путіна. Енергетична політика була важливим елементом «холодної війни», ключовою складовою радянської стратегії: за її допомогою Москва утримувала свою імперію у Східній Європі й водночас купувала вплив за її межами.
Але справа була не тільки в цьому. З кінця 1960-х років, коли радянська економічна модель почала давати збій, енергетика допомагала підтримувати її функціонування. Вона забезпечувала енергією величезні заводи, що виробляли радянські товари, які ніхто не хотів купувати. Вона зігрівала радянських громадян у розпал зими. І, що особливо важливо, її експортували на Захід — танкерами та через величезну мережу трубопроводів, приносячи Кремлю вкрай необхідну тверду валюту, на яку потім закуповували західні технології, а дедалі частіше — і зерно.
Без надлишку енергії, який Радянський Союз отримав спочатку завдяки відкриттю великих нафтових родовищ Татарстану наприкінці 1940-х років, а потім — нафтових і газових багатств Західного Сибіру в середині 1960-х, СРСР розвалився б набагато раніше.
Протягом багатьох років історики та читацька громадськість вважали 1989 рік головним поворотним моментом сучасності. Прорадянські режими падали один за одним. Берлінської стіни більше не існувало. Холодна війна поступалася місцем новому світовому ладу — глобальному капіталізму, миру та процвітанню.
Росія, сторона, що зазнала поразки, мала знайти собі місце в цьому новому дивовижному світі. Вона більше не була наддержавою. У неї все ще було достатньо ядерної зброї, щоб стерти з лиця землі людську цивілізацію. Але наскільки це мало значення у світі кінця XX — початку XXI століття, який здавався дедалі безмежнішим?
Росія була ще й країною, що переживала кризу, сплеск злочинності, корупції та економічний занепад. І якщо озирнутися на 1990-ті, зовсім не очевидно, що повернення Росії як імперіалістичної загрози було зумовлене. Вона цілком могла зісковзнути в постіндустріальний апокаліпсис.
Те, що цього не сталося — що Росія не просто відновилася, а й повернула собі імперські амбіції, — це теж історія нафти й газу. Подібно до ядерної зброї, яка пережила холодну війну й продовжувала формувати російську ідентичність та її відносини зі світом, енергетика забезпечила певну спадкоємність між радянським і пострадянським досвідом.
Росія залишилася одним із найбільших у світі виробників нафти та газу. Вона, як і раніше, була пов’язана із Заходом старими трубопроводами. А коли наприкінці 1990-х ціни на енергоносії пішли вгору, Кремль знову зміг спиратися на експорт нафти та газу, щоб наповнювати державну скарбницю і — в цьому немає нічого дивного — створювати залежності та купувати вплив.
Якщо озирнутися назад, то 1989 рік виявляється не зовсім тим поворотним моментом, яким ми його вважали. Тому важливо заново об’єднати холодну війну та період, що настав після неї, в єдину, безперервну історію, переглянувши наші уявлення про недалеке минуле.
Між періодами до та після 1989 року існують важливі відмінності, але є й вражаюча спадкоємність. Раніше вона не кидалася в очі, але згодом стала очевидною. Насамперед — це зв’язок між енергією та кремлівським проектом побудови імперії.
Ніде цей зв’язок не був настільки очевидним, як в Україні. Протягом 1990-х і 2000-х років Кремль використовував природний газ, щоб купувати політичний вплив у Києві. Путін вдавався до цієї практики неодноразово і сумнозвісним чином, але сама ідея використання енергетики для того, щоб змусити Україну піти на політичні поступки, виникла задовго до нього.
Борис Єльцин використовував газовий важіль, щоб змусити українців відмовитися від Чорноморського флоту та передати Росії радянську ядерну зброю. Путін діяв грубіше, хоча не обов’язково успішніше. Він неодноразово наказував припинити постачання газу до України, щоб покарати українців за прозахідний курс.
Він також використовував газ, щоб розраховуватися з проросійськими політиками. Його підхід поєднував геополітику та корупцію, ставши для Кремля новим явищем.
Те саме ми спостерігаємо й у випадку Німеччини. У книзі
- Останні
- Популярні
Новини по днях
14 вересня 2026
