Як змінити своє місто силою спільнот: тези з урбаністичної дискусії Varosh в Мукачеві

11.09.2026, 16:12 varosh.com.ua

Під час дискусії спікери говорили про урбаністику знизу: як громадські ініціативи можуть змінювати місто, а громадянське суспільство — впливати на рішення місцевої влади й залучати містян до спільної відповідальності за простір, у якому вони живуть. А також — про те, який досвід Мукачева та Ужгорода може бути корисним одне одному і що потрібно, аби окремі, точкові ініціативи переростали у сталі проєкти та послідовні зміни.

У цьому матеріалі зібрали ключові тези спікерів з цієї розмови.

Як розповів під час зустрічі підприємець, автор проєкту «Катран», співвласник пабу «Золотий Олень» Віктор Стинич, для нього зміни міста ніколи не були окремою великою місією. Його бізнесові та гастрономічні авторські проєкти виросли передусім із власних інтересів — любові до їжі, подорожей і Мукачева. Відтак свою мотивацію він називає «егоїстичною»:

— Десь у 2016 році я сформулював для себе, що люблю їсти, пити і подорожувати — і вирішив, що моя справа має бути пов’язана з їжею. Друга частина — я люблю Мукачево і Закарпаття. Тому просто роблю те, що мені подобається, не ставлячи за мету «змінити все Мукачево». На щастя, це подобається ще комусь. Хобі, яке перетворюється на бізнес — це ідеальна схема.

Саме так свого часу виникли «Подорожуй», «Катран», «Золотий Олень», «Червоні двері» та фестивальні проєкти. І багато з них, каже Віктор Стинич, знаходять підтримку й від влади. З нею команда, залучена до проєктів, намагається комунікувати ще «на старті» — не лише щодо формальних погоджень, а й на рівні самої ідеї. За словами Віктора Стинича, за весь час вони не отримали відмови ні щодо фестивалів, ні щодо міських втручань, як от, наприклад, парклет перед «Золотим Оленем».

Втім бізнес, на його думку, може бути значно більшим міським «учасником», ніж просто платник податків чи власник закладу:

— Суть не в тому, що ти заробив на тисячу доларів більше, а в тому, що приніс якусь користь у світ. У нашому випадку ця користь завжди пов’язана з Мукачевом, Закарпаттям, цінностями, які ми маємо всередині — навіть якщо ми їх не пропагуємо активно, вони через нас просто втілюються.

Цим же принципом пояснює соціальні ініціативи власного бізнесу в Ужгороді підприємиця Тетяна Колесник. Її кав’ярні Punto G стали майданчиком для постійних зборів на військо, а з 2022 року — і для акцій з заохочення людей ставати донорами крові. Тільки за останні півроку (з січня по липень 2026 року) на безкоштовне тістечко та чай прийшло близько 600 донаторів крові.

— Зазвичай кажуть, що бізнес — це відображення цінностей і філософії власника. У моєму випадку саме так і є. Я не уявляю своєї діяльності без певної соціальної відповідальності перед громадою, в якій живу, і ці проєкти точно не про маркетинг — це більш особисте, це про те, де я можу підсилити громаду.

Щомісячні донати на армію Тетяна Колесник називає власним «податком на армію» — фіксовану суму вона переказує незалежно від того, наскільки вдалим був місяць для бізнесу. Розповідає, що спочатку про це публічно не говорила, однак згодом у команді її переконали, що про такі практики варто говорити вголос. Після цього, каже, суми зборів почали зростати.

Близько 15 років у Мукачеві працює команда мукачівських архітекторів та урбаністів Володимира Сичугова, Дениса Павлишинця та Андрія Луци. Вони намагаються реалізовувати невеликі проєкти, які називають «точковим урбанізмом».

Одним із перших і найбільш помітних проєктів стала ідея облаштування «бенч лавиць» на набережній в Мукачеві. Зробили це власними силами.

Володимир Сичугов упевнений, що саме так можна вдало реалізовувати точковий урбанізм: маленька команда малими силами робить якісний проєкт, яким користуються багато людей. При цьому йдеться не тільки про фізичний результат. Кожен такий об’єкт доводить, що місто можна змінювати навіть без великих бюджетів:

— Одна із задач таких заходів — залучити більше небайдужих людей, які захочуть зробити місто кращим. Бо вони ж потім самі цим користуватимуться разом зі своїми дітьми. Це як зерно: один точковий об’єкт з часом може зв’язатися з іншими й дати цілісне, класне місто.

Команда не обмежується лавицями, чимало ідей нині перебувають на різних стадіях розробки. Для частини з них достатньо ініціативи мешканців, для інших без влади вже не обійтися, розповів Денис Павлишинець:

— Останнім часом думаємо про гриль-зони: у нас у місті є річка, а відкритих зон для відпочинку біля неї немає, тому людям доводиться їхати за місто. Плануємо широкі лавки-шезлонги біля самої води, можливо, зі столами, а згодом і з грилями — щоб люди могли відпочивати, не виїжджаючи з міста.

Водночас масштабніші зміни, наприклад, робота з усією набережною чи велосистемою, поки на ранній стадії. Тут уже потрібні рішення міської влади, містобудівна документація та системна робота. Тому урбаністи одночасно працюють і «знизу», і всередині офіційних процесів: долучаються до містобудівної ради, спілкуються з головним архітектором та мером.

У команді урбаністів розповіли, що до їхніх проєктів містяни долучаються, хоч поки і недостатньо. Віктор Стинич, своєю чергою, зауважив, що в цьому контексті «по-білому заздрить» Ужгороду. На його думку, прошарок активістів та активного молодого населення в Ужгороді більший, люди ініціативніші і легше підтримують різні ідеї, ніж у Мукачеві.

Віктор Стинич розповів, що на окремі міські акції в Мукачеві приходить десяток людей, готових допомогти, однак зібрати велику групу містян, які разом вийдуть щось робити, досі поки не вдавалося.

У той же час керівниця ГО «ФОРЗА» Леся Лойко зазначила, що і в Ужгороді часто ініціативи організовує й підтримує одне й те саме коло активних людей:

— У нас є певна група людей, яка вже морально готова й поділяє цінності — прибрати на цвинтарі, прийти на комісійне обстеження дерев. І часто це одні й ті самі люди. Цю традицію треба змінювати, таких людей має бути більше.

Готовність людей долучатися до проєктів ще не гарантує результату. Про це на власному досвіді розповіла Тетяна Колесник. У 2015 році вона разом із модераторкою дискусії Людмилою Лівак заснувала Інститут міста Ужгорода. Найбільшим проєктом організації стала розробка стратегії розвитку міста, до якої вдалося залучити громаду, владу, бізнес та спеціалістів із різних сфер. Але після завершення роботи, документ, за словами Тетяни Колесник, не став основою системних змін:

— Коли документ був готовий і його можна було передати міській владі, далі щось пішло не так. Наскільки я розумію, він досі лежить десь у шухляді. Окремі речі озвучують як реалізовані, але фактично я цього не бачу. Якби влада взялася хоча б за один напрямок з тієї стратегії, місто виглядало б зовсім по-іншому.

Серед причин такої ситуації вона називає насамперед брак комунікації та незалежної модерації між громадою і владою. За її словами, учасники процесу не завжди чули одне одного і не могли знайти спільні точки дотику.

Керівниця ГО «ФОРЗА» Леся Лойко натомість згадує й іншу проблему — коли відповідальність за рішення відповідальні органи «перекидають» одне на одного. Згадує, як свого часу «ФОРЗА» пропонувала встановити в Ужгороді знаки «Випереджай безпечно»: поліція радила звертатися до міськради, а міськрада — до поліції. Так само складно було просувати ідею про обмеження швидкості в центрі міста для автомобілів заради безпеки велосипедистів до 30 км/год.

— У нас є гарні ініціативи та вичерпні аргументи, чому це важливо; ми можемо забезпечити партисипативність і говорити з людьми. Проте влада боїться відкрито обговорювати болючі питання розвитку з людьми так, як ми говоримо тут сьогодні, — каже Леся Лойко.

Ще одним із кейсів, який згадали на дискусії, стали ужгородські парклети — невеликі громадські простори, які облаштовують на місці, що раніше використовувалося для паркування автомобілів. Їх встановлення ініціювала та втілювала «ФОРЗА». Для команди було важливим не просто встановити конструкції, але й пройти партисипативний процес — опитати мешканців, визначити місця, залучити волонтерів до дизайну, а вже потім за грантові кошти реалізувати проєкт разом із міськрадою.

Були й ті, хто ідею критикував. Леся Лойко розповіла: частина людей не хотіла втрачати місця для автомобілів і критикувала проєкт через можливі проблеми з рухом. Але згодом парклети стали саме тими місцями, якими користуються містяни.

Окремо учасники згадали про досвід інших міст. Співзасновниця та CEO Varosh Росана Тужанська, яка свого часу працювала директоркою «Теплого міста» в Івано-Франківську, зауважила: люди часто ідеалізують міста, в яких не живуть. Мукачівцям здається, що весь активний рух відбувається в Ужгороді, ужгородцям — що Мукачево значно динамічніше, а Івано-Франківськ здалеку взагалі може здаватися містом, де все вже працює. Утім, на її думку, всі ці міста мають свої проблеми, і виклики, часто, дуже схожі.

Головним уроком «Теплого міста» вона назвала не створення конкретного фізичного простору, яким став «Промприлад», а здатність організації підсилювати інших. За 12 років грантова програма «Теплого міста» підтримала близько 400 проєктів.

— Найважливіше в роботі «Теплого міста» не те, що організація заснувала «Промприлад» як фізичний об’єкт, а те, що вона стала платформою, яка не «дала крила» іншим організаціям, підсилила їх, а не пішла у конкуренцію. Якщо ми не можемо домовитися вшістьох чи вдесятьох, скласти спільний план дій і «план ненападу» одне на одного, прийти до розуміння, що працюємо для одного й того самого, — не допоможе жоден скопійований досвід, — вважає Росана Тужанська.

Говорячи про Varosh, Росана Тужанська розповіла, як системне висвітлення міських і суспільних ініціатив не лише формує інформаційний порядок денний, а й дозволяє створювати середовище для взаємодії. За словами керівниці Varosh, коли ті чи інші справи ніхто не помічає і про них ніде не з’являється інформація, це провокує фрустрацію та відчуття, що «ти єдиний божевільний у цій кімнаті». З ідеї об’єднати людей спільними змінотворчими ідеями й зародилася Спільнота Varosh.

Минулого року Varosh офіційно запустив власну спільноту, нині вона об’єднує близько 450 людей, які підтримують медіа фінансово т

Читати повністю…