Мирослава Каламуняк про «Параду» та ужгородську швейну фабрику: «Найбільше щастя — бачити жінку в нашому одязі»

11.09.2026, 16:12 varosh.com.ua

За свою роботу директорка має чимало відзнак: Заслужений працівник промисловості України, грамоти від Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Президента, особливі подяки від військових частин і бойових підрозділів. Однак найважливішим для неї є звання почесної громадянки Ужгорода. Колись на виборах до обласної ради конкуренти закидали їй галицьке походження, але Закарпаття вона любить понад усе і йому віддала кращі роки свого життя.

Мирослава зізнається, що значною мірою її образ створили журналісти: позитивні матеріали в медіа завжди стимулювали ставати кращою і працювати з більшим натхненням. Водночас додає: добрі справи — це її глибока внутрішня потреба, яка завжди веде вперед.

Про виклики Ужгородської швейної фабрики під час війни, амбітне будівництво нового підприємства та особисті точки опори, що допомагають приймати вольові рішення у кризові моменти, — у відвертій розмові з директоркою.

Сакральне місце сили та перші життєві уроки

Мирослава Каламуняк народилася на Львівщині, в селі Оселя, що має давню назву Селиське. У сім’ї було семеро дітей, Мирослава — наймолодша. З дитинства їх навчали відповідальності, закладали цінності любові й поваги. Власним прикладом батьки доводили: якщо прагнеш чогось досягти — мусиш працювати.

Шиття було звичним ремеслом у родинному домі. Мама шила одяг для всієї сім’ї, хоч перейняла досвід лише в місцевого майстра — мала вроджений хист: замість складних лекал їй вистачало сантиметрової стрічки та шматочка мила. З Канади мамина сестра надсилала посилки з тканинами, зокрема з крепдешином. Із нього створювали сукні — спочатку для старшої доньки, а потім перешивали для молодшої. Долучався до кравецької справи й батько: якось він подарував дружині легендарну швейну машинку «Зінгер», на якій згодом і сам майстрував штани-галіфе з цупкої тканини. Цей унікальний інструмент, здатний прошити будь-що, родина досі дбайливо зберігає як реліквію.

Мирослава зростала в особливій любові батьків, бабусі, старших братів і сестер. Така атмосфера мотивувала її бути перфекціоністкою в усьому:

— Я з дитинства старалася зробити щось добре, щоб заслужити похвалу. Пригадую, мені було років чотири, і я вирішила помити фарбовану підлогу на кухні. Увечері тато повернувся з роботи, мама йому каже: «Михайле, подивися, яка в нас помічниця росте!» Тато похвалив, я була на сьомому небі від щастя, а пізніше побачила, як мама перемиває за мною підлогу, бо залишилися розводи… Мені досі соромно за ту підлогу, але цей випадок дав життєвий урок: робота має бути виконана якісно і не заради похвали.

Коли настав час обирати професійний шлях, ключове слово було за бабусею, яка пережила австрійську, польську та радянську окупацію. Її настанова на життя звучала так: «Яка би влада не прийшла, шиттям ти завжди зможеш на хліб заробити».

З роками батьківська хата почала руйнуватися, але діти відбудували її, і тепер традиційно збираються там на свята. Попри відстань у 300 кілометрів від Ужгорода, Мирослава охоче вирушає на Львівщину, адже саме в Оселі — її сакральне місце сили.

«Я все одно буду тут директором»

На Закарпаття Мирослава Каламуняк потрапила за направленням у 1977 році. Після закінчення коледжу могла обрати місто для роботи і залишитися у Львові, але там відчувала контроль родичів, а хотілося свободи, тому обрала Ужгород. Хоч у направленні було зазначено, що йде на посаду майстра, вакантним, як виявилося, було місце простої швачки.

— У відділі кадрів мені сказали: «Дівчино, у нас немає вакансії майстра, будете працювати швачкою». Я відповіла: «Добре, жодних проблем, я все одно буду тут директором».

Така впевненість була не безпідставною. Ще під час навчання, коли одногрупники здобували фах технологів чи майстрів, Мирослава вважала, що вчиться на директора. З дитинства їй запам’яталося: директор — хтось дуже важливий, тому прагнула ним стати. Сьогодні, спілкуючись із молоддю, вона ділиться правилом успіху, яке перевірила в житті: потрібно знати, чого ти хочеш. Велика мета не здійсниться завтра, до неї треба йти поступово, крок за кроком, та важливо бачити, чітко уявляти ціль.

Шлях до кабінету директора не був випадковим збігом обставин чи стрімким кар’єрним стрибком. Перш ніж керувати великим підприємством, Мирослава пройшла всі етапи професійної кар’єри: працювала швачкою, контролером, майстром, технологом, інженером відділу. Як керівник, стартувала з посади начальниці цеху. На той момент мала вже напрацьований роками авторитет у колективі. Її поважали за людяність, відданість своїй справі і вміння знаходити вихід за надскладних обставин.

Випробування кризою і бартерами в 90-х і 2000-х

На початку 1990-х років фабрика вперше пережила значні економічні труднощі. Грошей на підприємстві не було, тому зарплату працівникам видавали продукцією, яку ж і виготовляли, — халатами. Спочатку це здавалося навіть вигідним. За тодішнім розрахунком халат коштував умовно долар. Працівники за кордоном продавали їх за три. Стихійний бізнес із прибутком у 300% дозволяв сім’ям виживати.

Утім «халатний» період швидко закінчився: розірвалися торговельні зв’язки, і зникли поставки ситцю. Шити доводилося з тих тканин, які вдавалося дістати. У виробництво пішли жіночі жакети та чоловічі сорочки. Саме цим новим асортиментом людям продовжили видавати зарплату. Хто мав комерційну жилку, міг самостійно обміняти чи реалізувати товар, але багато працівниць просто не вміли чи не мали можливості цього зробити. Тоді Мирослава Каламуняк, яка вже була начальницею цеху, взяла ініціативу у свої руки: збирала вироби у працівників, завантажувала їх у власні «Жигулі» і везла в Словаччину на продаж. Потім поверталася до Ужгорода і платила людям зарплату грошима.

На початку 2000-х знову почався період химерних бартерів. Доводилося вибудовувати складні логістичні ланцюжки: фабрика відправляла партії одягу на шахту, яка розраховувалася з гірниками цими речами, натомість шахта платила підприємству вагонами з вугіллям. Вугілля продавали на м’ясокомбінат, який давав за нього… ковбасу. І вже цією ковбасою видавали зарплату працівницям. Були й інші варіанти: наприклад, мер Ужгорода купував у фабрики електроенергію для садочків та шкіл із дисконтом у 20%. Завдяки цьому з’являлися хоч якісь гроші, які можна було дати людям.

— Я дуже рада, що ми через цей період пройшли, — з полегшенням згадує директорка.

Експансія за кордон та співпраця з «Dolce & Gabbana» і «Max Mara»

Наприкінці 80-х Ужгородська швейна фабрика відкрила для себе світ давальницької сировини. У 1988—1989 роках французька компанія провела технічне переоснащення і зробила перше замовлення. Згодом про закарпатське підприємство через Угорщину дізналася ще одна французька фірма. Її представник, мсьє Сарфаті, спершу не наважувався їхати в невідому країну, тож перша зустріч відбулася в Будапешті. Проте згодом таки завітав до Ужгорода і на фабриці з’явилися перші французькі замовлення.

— Це було щось дивовижне! З цим французьким партнером ми працюємо й досі, хоч минуло вже понад 30 років, — каже Мирослава.

Щоб розширити мережу партнерів, директорка звернулася до словацької фабрики-побратима. З її представником Яном Міхріною познайомилася під час традиційних «Днів дружби» — зустрічей на кордоні. Ян привів солідного англійського замовника, компанію «Walters». Співпраця з ним тривала 12 років і допомогла підприємству вистояти у найважчі часи.

Мирослава зазначає, що англійці не просто замовляли одяг, а привезли обладнання, надали свого технолога та навіть запровадили культуру підбору персоналу. Коли починали виробництво у Великому Березному, саме цей партнер розподіляв процеси між працівницями. Він безпомилково визначав, кого ставити на пришивання ґудзиків, кого — на універсальну машину, а кого — на автомат.

Згодом компанія «Walters», на жаль, збанкрутувала, та колектив Ужгородської швейної фабрики уже мав досвід і готовність до нових викликів. Географія партнерств значно розширилася. Відшивали речі для Франції, Німеччини, Великої Британії, Австрії, Бельгії, Нідерландів. Почалася співпраця зі світовими гігантами високої моди. Завдяки угорському партнеру Золтану Надю підприємство отримало контракти з компаніями «Dolce & Gabbana» та «Max Mara». Для них створювали лінійні колекції — елегантні штани та жакети преміальної якості. Це був справжній успіх у швейному бізнесі, який є висококонкурентним: замовник готовий піти до іншого підрядника, якщо той запропонує навіть на 10 центів меншу ціну.

Створення «Паради» — бренду з характером вольової жінки

Попри труднощі, на початку 2000-х швейна фабрика зробила неабиякий крок уперед, заснувавши власну торгову марку «Парада». Для такого ризику були потрібні хороші капіталовкладення, тому на старті керівництво ризикнуло і взяло кредити. Фірмові магазини відкрили практично в усіх обласних центрах України.

— Тоді секонд-хендів ще не навезли, Китаю було не так багато, а ми були першими і тому цікавими. Наша талановита дизайнерка створювала справжню високу моду, яку ми намагалися продати дешево, щоб люди могли собі це дозволити, — згадує Мирослава.

Але реальність була жорстокою: курс долара стрибнув з 2 до 5 гривень, кредити перетворилися на зашморг, з якого підприємство ледве вибралося. Кілька інших фабричних брендів (як-от «Одяг з Ужгорода» чи «Вестекс») не пережили фінансової турбулентності. «Парада» була змушена змінити масштаби.

Зараз фірмові магазини працюють лише на Закарпатті: в Ужгороді, Мукачеві та Хусті. Вже два роки міркують про відкриття бутика у Львові, але поки що не вдається знайти відповідну площу. Є амбітні плани вивести «Параду» на міжнародний ринок, для чого вже беруть участь у виставках.

Якби «Парада» була жінкою, то Мирослава Каламуняк описує її активною, успішною, сильною, яка прагне виглядати молодо. У неї вже немає клопотів, що обтяжують: діти виросли, кредити виплачені, життєвий фундамент збудований. Тепер вона нарешті має можливість витрачати гроші на себе, жити в задоволення і носити якісний, елегантний одяг, який підкреслює її статус. «Парада» створена для жінки, яка поважає себе і не боїться бути красивою, незалежно від віку чи обставин.

Цінно, що навіт

Читати повністю…