«Я хочу спочити у своєму Красному»
Про цю подію і навкого неї розповідає Район.Буськ.
Цьогорічне вшанування його пам’яті відбувалося на тлі дискусій про майбутній Національний пантеон у Києві та можливе перепоховання там видатних діячів української історії. Йдеться про нещодавне перепоховання лідерів ОУН Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Відтак постає і питання: чи варто переносити до Києва останки Василя Кука? Для його племінниці Ольги однозначної відповіді немає.
Вона називає його просто —вуйко Василь. І згадує розмову, яка відбулася незадовго до його смерті
Ольга наголошує: він ніколи не вимовляв назву селища інакше. Для нього «КрАсне» було не лише назвою місця, а й словом, що асоціювалося з красивим, рідним.
— І додав: «Біля своїх побратимів».
За словами племінниці, Василь Кук допускав можливість перепоховання. Але за однієї умови — коли Україна стане такою, за яку вони боролися.
— Я так собі пригадую, він казав: «Знаєш, як буде така Україна, за яку ми боролися, про яку ми думали, тоді можуть мене перепоховати».
Саме ці слова сьогодні змушують її сумніватися, чи настав такий час.
— А тепер, дивлячись на теперішній світ, на теперішню Україну, дуже великий сумнів, чи буде така Україна, за яку вони боролися.
Ольга говорить про те, що для покоління Василя Кука головною цінністю була не матеріальна вигода, а ідея.
— Вони боролися по своїй волі, за волю. А яка може бути воля — чи в Україні, чи в другому світі, — як ми всі залежимо від долара? Як ми всі залежимо від грошей? Як ми всі тільки думаємо про гроші?
І сама відповідає:
— Для них гроші не були вартістю. Для них була вартість — ідея.
Тому питання про перепоховання для неї — не лише питання державної політики чи місця в Національному пантеоні. Це питання про те, чи потрібно забирати людину з місця, яке вона сама обрала для свого останнього спочинку.
Для Ольги Красне — не просто місце поховання.
Це земля, з якою у вуйка Василя було пов’язано багато особистих спогадів.
— Часто згадую, як він приїжджав, виходив на подвір’я, руки тримав за спиною і так дивився на ліс. Дивився туди, в бік Андріївки.
Біля Андріївки, розповідає вона, була пасіка його батька.
— Там, біля Андріївки, теперішньої, як то казали, Бойків став, була пасіка його тата. Він часто говорив про бджоли.
— І тепер його забирати від тих бджолів батькових, від тої землі, що він ходив босими ногами до поїзда, поки треба було вчитися. Чи варто його забирати звідси?
У цих словах — не лише пам’ять родини. Тут і відповідь на питання, чому могила Василя Кука саме в Красному має для місцевих людей особливе значення.
Ольга згадує й людей, які приходять до могили Василя Кука. Не офіційні делегації, не представники влади — звичайні люди.
— Чи там, де його перепоховають, прийде та дівчина, що положила яблучко йому на могилу і перехрестилася?
Згадує й інший випадок.
— Чи прийде той хлопчик, уже, може, п’ять-шість років тому, як я ще їздила на велосипеді? Прийшов, а я тут молилася, а він каже: «А чого ти сюди прийшла?»
— «Помолитися».
— «А ти знаєш, хто то є?»
— «Ні».
— «То є командир. Що, ти не знала?»
Ця дитяча розмова залишилася в пам’яті Ольги.
Так само, як і люди, які проходять повз могилу й хрестяться, згадуючи загиблих українських воїнів.
— Чи там хтось питається таке? Чи перехреститься та людина, що йде тут, і біля могили перехреститься за наших воїнів, за наших хлопців?
Я слухав Ольгу Кук і мимоволі повертався у 1990-ті.
Мені довелося зустрічатися з Василем Куком, говорити з ним. Тоді Україна вже була незалежною, але перед нею стояли проблеми, які сьогодні здаються нам майже пророчими.
Ми говорили не лише про політичні суперечності в середовищі україноцентричних сил. Йшлося і про економічні негаразди доби Леоніда Кучми, про те, як міцніє олігархат, а люди дедалі більше зубожіють.
Кук говорив і про росію — про небезпеку, яку вона становить для України, про необхідність не лише проголошувати суверенітет, а й уміти захищати.
Говорили ми й про державне визнання боротьби ОУН і УПА за незалежність України. Для нього це було не питанням особистих амбіцій чи історичної образи. Йшлося про повернення українській історії правди та належного місця людям, які боролися за незалежність.
Пригадую і ще одну промовисту обставину. За президентства Віктора Ющенка Василь Кук відмовився від звання Героя України.
Для мене це багато говорить про його характер. Він не шукав державних нагород як винагороди за прожите життя. Його мірилом була не відзнака, а ідея.
Саме тому сьогодні слова, які згадує Ольга Кук — «як буде така Україна, за яку ми боролися», — для мене звучать зовсім не як формальність.
І тому сьогодні це запитання ставлю і перед собою: а чи маємо ми нині саме ту Україну, про яку говорив Василь Кук?
На фронті — так. Там українська Україна сьогодні тримається на людях, які віддають за неї найдорожче — власне життя, захищають землю, родину, свободу і право України бути собою.
Але чи можемо сказати те саме про державу, про владу?
Коли одні українці гинуть на фронті за майбутнє країни, а суспільство водночас бачить корупцію, зловживання владою, несправедливість і спроби наживатися на державі, це питання вже не риторичне. Воно болить.
Саме тому слова Василя Кука, сказані багато років тому, сьогодні звучать особливо гостро. Він погоджувався на перепоховання лише тоді, «як буде така Україна, за яку ми боролися».
То, можливо, перш ніж вирішувати, де має лежати Василь Кук, нам варто чесно відповісти на інше питання: чи побудували ми ту Україну, за яку він та його побратими були готові віддати життя?
Можливо, саме відповідь на це питання і визначить, де має бути його могила.
А поки що вона — у Красному. Там, де він хотів спочити. Поруч зі своїми побратимами. На своїй землі.
Можливо, Національний пантеон колись стане місцем, де будуть зібрані імена та останки людей, які боролися за Україну. Можливо, Василь Кук справді має бути серед них. Але є й інша думка — думка людини, яка знала його особисто і чула його останню волю.
Василь Кук хотів залишитися у Красному. Поруч із побратимами. На своїй землі. Там, де був його дім, батьківська пасіка, ліс і дорога до потяга.
Там, де до його могили приходить дівчина з яблучком. Там, де маленький хлопчик може сказати: «То є командир».
Бо питання про те, де поховати героя, — це водночас питання про те, як ми його пам’ятаємо і для кого зберігаємо цю пам’ять.
Для державного пантеону? Чи для живих людей, які й сьогодні приходять до його могили у Красному?
А може, спочатку варто відповісти на те запитання, яке Василь Кук залишив нам ще за життя: чи стала Україна тією, за яку вони боролися?
- Останні
- Популярні
Новини по днях
11 вересня 2026
