Прихильник ідеї самостійної України, талановитий конструктор і ризиковий випробувач.
Лев Мацієвич у сучасній Росії безапеляційно вважається “своїм”, а саме – російським авіатором та інженером. У більшості публікацій звертають увагу лише на його технічну діяльність, приховуючи інші аспекти життя. Насправді ж він був українцем, походив з України та з юних років брав найактивнішу участь в українському визвольному русі.
Молоді роки
Левко Макарович з’явився на світ 13 січня 1877 року в селі Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині селище, районний центр Кіровоградської області).
Дослідники з’ясували: народився майбутній володар неба у сім’ї збіднілого дворянина Макара Дмитровича Мацієвича (1850-1928), котрому довелося служити бухгалтером на цукровому заводі, а потім – став керівником цукроварні в с.Олександрівці, яку в лінькуватого власника орендував Торговий дім “Брати Яхненки та Симиренко”, які 1862 р. дохазяйнувалися до запровадження тимчасової адміністрації.
Були й гарні обставини. Дивним чином зберігся у вирі громадянської війни та Другої світової батьківський будинок українського пілота, що й досі стоїть на центральній вулиці Олександрівки.
В родині Мацієвичів виховувалося семеро дітей; на жаль, більшість за янгольського віку померли від сухот.
Середню освіту Лев здобув у 3-й київській гімназії, яка розташовувалася на Контрактовій площі в будинку купця Назарія Сухоти. 1895 року вступив до Харківського технологічного інституту (зараз – Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”), навчався на механічному відділенні. Уже тоді Лев захопився ідеями українського національного відродження, став членом студентської громади, близьким знайомим Михайла Русова, Гната Хоткевича, Дмитра Антоновича (сина знаменитого історика Володимира Антоновича).
Молодий студент перейшов на українську мову. Нею він спілкувався не тільки в колі однодумців, але й у родині. Підо впливом брата старші сестри Мелітина й Олександра та молодша Оксана стали активними в жіночій українській громаді. Усі вони також були учасниками самодіяльного театру під керівництвом драматурга Гната Хоткевича, друга сім’ї.
На початку 1900 року в Харкові була заснована перша українська політична партія на Наддніпрянщині – Революційна українська партія (РУП). 23-річний Лев Мацієвич став одним із її співзасновників.
За провідну мету партія ставила національне й соціальне визволення українського народу з-під гніту російського царату.
Навесні 1901 року в Російській імперії відбулася низка студентських виступів проти антидемократичного царського режиму. Влада придушувала ці заворушення за допомогою військ і поліції, учасників виступів заарештовували, віддавали до війська. Лев Мацієвич також був відрахований із Харківського технологічного інституту та засланий під поліційний нагляд до Севастополя. Тільки через рік він зміг захистити диплом й отримати фах інженера-технолога.
Корабельний інженер
На службі в Криму Лев Мацієвич виявив себе талановитим інженером. Він брав участь у будівництві крейсера “Очаків”, броненосця “Іван Золотоустий”, підготував проєкти протимінних загороджень, протиторпедного захисту кораблів, розробив проєкт авіаносця, броненосного крейсера, 14 проєктів підводних човнів. 1906 року за 1-м розрядом (тобто з відзнакою) закінчив Миколаївську морську академію – провідний навчальний заклад для підготовки морських офіцерів, розташований у Петербурзі.
Хоча Мацієвич і був російським офіцером, капітаном корпусу корабельних інженерів, він не полишав своєї участі в українському русі. Як досить заможна людина, фінансово підтримував українські видання. У 1903 році взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському. Ця подія перетворилася на велику громадянську акцію, об’єднавши практично всіх провідних українських митців і громадсько-політичних діячів – причому не тільки з Наддніпрянщини, але й з підавстрійських Галичини й Буковини. На святі лунали виступи українською мовою, попри заборону російської влади.
Не дивно, що Мацієвич і надалі перебував під наглядом поліції.
Людина-ідея
Коротке життя Мацієвича (33 роки) можна порівняти з літаком вертикального злету. Після навчання потрапив до корпусу корабельних інженерів, згодом – до конструкторського бюро, відділу повітряного флоту. Але за кілька років на його рахунку опинилось чимало здобутків:
• розробив один з перших у світі проєктів гідроплана, а також пристрій, який рятує льотчика при вимушеній посадці на воду;
• один із шістьох офіцерів, направлених до Франції для підготовки їхніми інструкторами першої російської військової авіашколи;
• рекорди висоти, швидкості та тривалості польоту;
• пропозиція про застосування аеропланів на морі, окреслення шляхів взаємодії літаків з бойовими кораблями;
• автор проєктів: броненосного крейсера, низки субмарин різного призначення, двигуна, придатного як для надводного, так і для підводного плавання, оригінальної системи захисту човнів від мін і торпедних атак. Тільки цих ідей достатньо для років роботи цілого науково-дослідного інституту.
Розробив перший у світі авіаносець
14 листопада 1910-го – дата в історії негучна, але важлива. Саме цього дня американець Юджин Елі вперше у світі злетів з палуби крейсера «Бірмінгем». Це був прозорий натяк на «ось-ось» появу авіаносців. Чергове відкриття янкі? Так-то воно і є, однак не зовсім. За рік до цього – 23 жовтня 1909 року – Лев Мацієвич написав доповідну начальникові Головного морського штабу. І виклав ідею розробки авіаносця на 25 літаків. Цитуємо: «Якщо розташувати один чи декілька аеропланів на палубі корабля, вони можуть служити як розвідники, а також для встановлення зв’язку між окремими човнами ескадри та берегом.
Крім того, можливий спеціальний тип плавзасобу, забезпеченого великою кількістю аеропланів (до 25). Можливість розташування їх на палубах військових кораблів не має непереборних ускладнень. Не є ускладненням і спроба облаштувати на носі й кормі судна особливі майданчики, на яких би перебували аероплани та з яких би вони злітали». На жаль, Мацієвич невдовзі загине, і пальму перших винахідників «зброї майбутнього» перехоплять американці.
У пошуках нового
Російський флот на початку ХХ століття активно освоював новий вид зброї — підводні човни. Левко Мацієвич брав активну участь у цьому процесі. Року 1907 він закінчив спеціальний курс Навчального загону підводного плавання у Лібаві, нині — Лієпая, Латвія. І відразу після закінчення навчання отримав відповідальні завдання. У німецькому місті Кіль Мацієвич контролював будівництво трьох субмарин. А за кілька місяців переїхав до Петербурга. Там він наглядав за будівництвом підводних човнів на Балтійському суднобудівному й механічному заводі.
Набутий досвід дав Мацієвичу змогу перейти до власних конструкторських робіт. Року 1908 він стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету. Там Левко Макарович займався підводними човнами. Він спроєктував 14 субмарин. Проте жодна з них не була створена через нерозуміння з боку відомства. Ідеї українського конструктора значно випереджали час. Наприклад, щодо єдиного двигуна для руху на поверхні й під водою. Деякі з них знайшли практичне втілення лише через кілька десятиліть.
Нове захоплення — авіація
І от на обрії з’явилися літаки. Мацієвич захопився авіацією, яка в ті роки тільки-но спиналася на ноги. 1910 року він поїхав до Франції, провідної на той час авіаційної країни світу, де пів року навчався у школі знаменитого авіаконструктора й пілота Анрі Фармана. Опанував аероплани 13 типів і отримав ліцензію пілота за номером 176. Тобто, увійшов до перших двох сотень ліцензованих пілотів у цілому світі.
Восени 1910 року Лев Мацієвич повернувся до Санкт-Петербурга та взяв участь у Всеросійському святі повітроплавання, що проводилося на Комендантському полі. 6 жовтня він піднявся у повітря на літаку “Фарман IV” разом із російським прем’єр-міністром Петром Столипіним.
Загалом історія польоту Столипіна з Мацієвичем виглядає досить загадково. Якби не слова самого прем’єр-міністра та численні згадки в тогочасній пресі, можна було б взагалі засумніватися у реальності цієї події. Судіть самі. Найвища посадова особа імперії сідає в літак разом із пілотом, який ще донедавна перебував під наглядом поліції! За свідченнями очевидців, “агенти охоронного відділення жахнулися і були готові летіти слідом”. Та цього разу все закінчилось щасливо. Столипіна убили через рік — восени 1911 року. Через його диктаторську політику на нього багато разів вчиняли замах. Останній і успішний стався у Києві.
Загинув в авіакатастрофі
Але повернімося до Мацієвича. 24 вересня(7 жовтня за новим стилем) польоти тривали. Авіатор кілька разів підіймався в повітря. На змаганнях він встановив рекорд висоти. У піднесеному настрої Левко вирішив злетіти ще раз — спробувати покращити власний рекорд. Однак перевірений “Фарман” підвів… Через вісім хвилин після злету глядачі почули незрозумілий тріск. Аероплан різко хитнувся і почав розламувалися на шматки. Шансів врятуватись пілот не мав — парашутів тоді ще не було. Жахлива трагедія сталася на очах дружини Олександри та дочки, які спостерігали за польотами з трибуни.
Загибель Лева Мацієвича супроводжували найрізноманітніші чутки: вбивство недоброзичливцями, самогубство через зраду дружини, або навіть самогубство з політичних мотивів – буцімто Мацієвич як учасник революційних організацій збирався розбитися разом зі Столипіним або Вітте, але не зміг цього зробити та вже постфактум вирішив позбавити себе життя. Різні версії роздмухувалися газетярами, та найімовірнішою причиною трагедії стала технічна несправність.
Спеціальна комісія встановила причину катастрофи: у польоті на висоті 385 метрів обірвалася дротова діагональна розтяжка перед мотором. Дріт накрутився на вал мотора, натягнувся і від цього луснули інші розтяжки.
Та навіть загибель талановитого українця не минула даремно для людства. Винахідник Гліб Котельников (до речі, випускник Київського військового училища), який став свідком трагедії, невдовзі розробив модель ранцевого авіаційного парашута. Надалі цей винахід рятував життя дуже багатьом льотчикам.
Левко Мацієвич став першою жертвою авіації в Російській імперії. Його загибель всіх дуже вразила. На похорон авіатора зібралося 200 тисяч осіб — такої процесії Петербург не бачив від часу поховання письменника Федора Достоєвського 1881 року.
Могилу вкрило 350 вінків. На вінкові від української громади Петербурга, замовленому з ініціативи Симона Петлюри, був такий напис:
І скільки вас розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Та смерть безсила вас здолати
І вбить ваш вільний дух.
Про місце і значення Левка Мацієвича в тогочасному житті найкраще, певно, написав його товариш Микола Вороний.
“Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу. Але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу”, — проголосив письменник.
Важливо простежити, як живе пам’ять про видатного конструктора й пілота в Україні. За радянських часів на головному корпусі Харківського політехнічного інституту встановили меморіальну таблицю. Після клопотань відомих льотчиків і космонавтів СРСР. У його рідній Олександрівці 2015 року відкрили пам’ятник. Окрім меморіальної таблиці та експозиції в музеї. А 2017 року, до 140-річчя від дня народження Мацієвича, у Києві з’явилась вулиця його імені. Площа Льва Мацієвича.
А от із могилою видатного українця складніше. Поховали його на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. Проте наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років задля розширення набережної тодішня ленінградська влада пожертвувала частиною території Нікольського цвинтаря. Колону з могили Левка Мацієвича перенесли на нове місце. А прах опинився під асфальтом проспекту Обухівської оборони.
