Никифор Дровняк — позашлюбний син покоївки. Напівбожевільний, що не вмів розмовляти до 16 років. Здавалось би, Никифор приречений на долю волоцюги. А от і ні. Саме він матиме персональні виставки у Парижі, Нью-Йорку та Лондоні, а мистецтвознавці нарахують 40 тисяч його картин.
Перший пензель виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Холстів чи дорогих олійних фарб не любив. Малював шкільною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка “Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!”.
Біографія, схожа на легенду
21 травня 1895-го в містечку Криниця (Польща), де українці тоді становили понад 90% населення, бездомна глухоніма і трохи причемлена жебрачка, яка працювала прислугою в санаторії-пансіонаті, Євдокія Дровняк народила сина. Охрестили його Єпіфаном на честь св. Єпіфанія, якого церква вшановує 25 травня. Але через екзотичність того ймення немовля стали кликати Никифором.
Хлопчик погано чув, не міг чітко говорити, дефект мовного апарату передався спадково по материнській лінії. “Часто кажуть, що Никифор був глухонімим. Це не так. Він чув, але говорити не міг, бо мав аномалію – язик приріс до піднебіння. Саме тому його мовлення було специфічним. Никифор Дровняк був дуже незграбним. Низького зросту і його часто били діти. Житло і їжу давали йому мешканці Криниці, а Никифор розраховувався за це своїми картинами”.
Є версія, начебто його батько був якимось заїжджим відомим польським художником і хист до малювання передався йому генетично. Але такого бути не могло, бо матір походила з абсолютних низів, працювала прибиральницею і не була красунею, щоб хтось на неї спокусився.
Шкільна наука давалася Никифору важко. Її довелося полишити. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще малювати – спочатку грифелем на дошці, згодом олівцем на клаптиках паперу. І малював ціле життя від ранку до вечора, ніколи не повторюючись. Вважав це своєю основною працею, позаяк до іншої не був здатний через слабке здоров’я. День у день брав свою дерев’яну валізку, у якій тримав приладдя, і мандрував містом. Розкладав свою переносну майстерню й брався до роботи. Найбільш ранні твори датуються періодом до 1920 року. Мистецтвознавці відзначають, що вони є свідченням наполегливості Дровняка. Сліди від гумки та виправлення демонструють, як Никифор крок за кроком опановував, наприклад, лінійну перспективу.
Талановитий самітник
Никифор жив самітником і ні з ким особливо не зближувався, але любив час од часу пускатися поїздом у мандри, був навіть у Львові. Його «академією» стали старовинні іконостаси лемківських церков. Малював пейзажі, часто з архітектурним стафажем у вигляді церков, криницьких вілл, залізничних станцій, віадуків, урбаністичні композиції з хмарочосами, картини з криницького побуту, вигадані композиції з автопортретами, де зображував себе то маляром, то духовною особою. Криничани іронічно прозвали Никифора Матейком.
Так ім’я знаменитого краківського митця стало його прізвиськом. Навіть почав підписувати свої малюнки: «Нікіфор Матейко, Артиста Маляж, Криніца Всі». А взагалі Дровняк відомий щонайменше під 17-ма іменами. Наприклад, «Никифор з Криниці», «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Матейко з Криниці», «Майстер з Криниці», «Лемко Никифор».
Цінними картинами розпалювали піч
Під час Першої світової війни помирає Євдокія Дровняк, залишивши синові скриню зі «скарбом» та свою фотографію, яку художник беріг усе життя. Одна з його тодішніх робіт має назву: «Нікого немає поряд з Никифором». Через те, що не вмів налагодити контакт з оточенням, його сприймали за дурника й глузували. Відомо, що талановиті особистості часто є безпорадними, особливо в скрутну годину. Але Дровняк жебрати не пішов. Односельці годували та доглядали його, за це «платив» своїми іконками. Нерідко люди не могли осягнути всю цінність картин, для них ті образки були звичайним папером, яким добре розпалювати піч. Никифор мовчки це споглядав. У нього була вічна проблема – на чому малювати. Брав викинутий картон, коробки з-під цигарок. Таких акварельок намалював десятки тисяч, більшість із них, на жаль, знищена.
Загадка, звідки в людини майже неграмотної, з порушенням мови – взявся неповторний талант. Як і видатний грузинський примітивіст Ніко Піросмані, Никифор у своїх образах відтворював те, що йому бракувало в житті. Мистецтво для нього стало своєрідним способом утечі від реальності.
Усе змінив випадок
Якось до Криниці приїхав львівський художник Роман Турин. Познайомившись із роботами Дровняка, він був вражений, зібрав близько 200 творів Никифора й віддав до паризької галереї Leon Marseille на виставку українських, французьких та італійських художників, влаштовану в листопаді-1932 Українським народним музеєм ім. Т. Шевченка. Гірку долю Дровняка змінив випадок – його визнали як яскравого представника наївного малярства. Творчістю митця зацікавився польський художник Єжи Вольф. 1938-го він опублікував у часописі Arkady нарис «Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор». Того ж року у Львові в щомісячнику «Українське юнацтво» (видавався Католицькою акцією української молоді «Орли») надруковано відгук на другу виставку, що проходила в червні-липні у львівському Будинку архітекторів. Але життя Дровняка не змінилося.
Три рази долав по 300 кілометрів пішки
Почалася Друга світова війна, про Никифора забули. Під час горезвісної акції «Вісла» в 1947- му йому довелося розділити долю всіх лемків Польщі.
Пригадували односельці, як їх вивозили визволителі до колгоспного гетто, як Никифор втік від радянців, бездомний повернувся до свого села, пережив війну. 1946 р. поляки оголосили Дровняка шпигуном і під посиленим конвоєм повезли до міста, бо влада вважала, що малюнки глухонімого, то карта наступу вояків УПА на Польщу. Ні чогось зрозуміти, ні захиститися Никифор не міг, але його врятувало диво.
Тричі його висилали до Щецина, а він, долаючи пішки 300 кілометрів, повертався до рідної землі.Тепер у Дровняка з‘явився друг: пес Гавка. Голод і холод спричинили сухоти, згодом з‘явилася астма. І от уже сесія депутатів міської ради Криниць розглядає питання про виселення Дровняка. Спочатку зачитуються скарги на бездомного каліку: він усюди гуляє, мочиться на клумби, має відкриту форму туберкульозу. Отже, Дровняк псує вигляд курортного містечка. Слава Богу двоє лікарів відстояли неборака.
Коли вкотре не вдалося Никифора переселити, вирішили змінити національність. Придумали йому ім’я Ян, прізвище дали Никифор. Він, як і раніше, жив і працював. Самотній, бідний, його роботи майже ніхто не купував. Збереглася навіть ілюстрована записка, у якій художник просив за свої картини «шматочок полотна або їжу, або дрібку грошей, лише щоб прожити».
Завдяки зусиллям польського поета Константина Ільдефонса Гальчинського, який під час війни надав Дровнякові притулок і подбав про публікацію статей про нього, той знову стає знаним. У грудні-1949 у Варшаві відкрили персональну «Виставку художніх робіт Яна Нікіфора з Криниці». Однак найбільшого розголосу набула експозиція в Парижі 1959-го в галереї Diny Vierny.
У 1962-му художнику потрібна була закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність Никифора, а заодно додали прізвище — Криницький.
Так би й увійшов в історію як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім’я митця — Епіфаній Дровняк, українець.
Визнання за кордоном
Картини художника експонувалися в Італії, Бельгії, Англії, Швейцарії, США, Бразилії, Ізраїлі, Югославії, Чехословаччині, багатьох містах Польщі, але перші 4 виставки зробили Никифора знаменитим і принесли йому світове визнання. Він дістає замовлення; придбати його роботи мають за честь відомі європейські галереї; щоб познайомитися з ним, до Криниці їдуть безліч шанувальників, які розкуповують картини Дровняка ще мокрими. Критики порівнювали митця-примітивіста з Анрі Руссо з Франції, який довгий час був культурною сенсацією Парижа.
І самого Никифора вже не впізнати: капелюх, краватка, костюм модного крою з дорогого матеріалу… На численних фотографіях цієї пори художник видається не схожим на самого себе. Але очі майже скрізь однакові – сумні. Він був і залишився самотнім. І лише на фото з дітьми усміхався.
Уже знаний, Никифор не мав власного помешкання. Притулок йому надав греко-католицький священник Павло Гриняк. Переселяючись до Радянської України, він залишив художникові ключі від свого дому, де той жив до 1947-го, потому кілька років винаймав помешкання у Стефанії Криницької. Заповітною мрією Дровняка був власний дім, на будівництво якого заощадив понад 300 тисяч злотих. Але не судилося.
«Найсвятіший Никифор»
Восени-1968 Никифор їде до містечка Фолюш, де в місцевому санаторії лікується від туберкульозу. Тепер він малює менше. Лікарі забороняють користуватися фарбами, тож рисує олівцем чорно-білі образи святих, храми, зображує себе то в єпископській митрі, то в оточенні святих, то на піднебесній хмаринці, то біля церкви у святковому багатому вбранні.
А недуга прогресує. 10 жовтня 1968-го Никифор-Єпіфаній Дровняк пішов із життя. Одну з останніх картин він підписав «Найсвятіший Никифор». Та не варто думати, що геніальний художник мав «зіркову хворобу». В останні роки він, ніби відчуваючи свою смерть, став частіше вдаватися до релігійних сюжетів, а образи святих, серед яких малював і себе, стали повсякденними героями його полотен. Таким чином, як пояснюють мистецтвознавці, Дровняк намагався «заслужити місце» на іншому світі, в який він, як ревний християнин, свято вірив. Бувши неписьменним, безмовним спостерігачем, створював феноменальні полотна, в яких реальність виходила за межі.
Його ховали чужі люди, бо родичів ніколи не було, а лемків-сусідів знищила операція «Вісла». Його гроші та майно перейшли до держави, картини стали власністю музею в м. Новий Санч.
Доробок Никифора Дровняка
Доробок Єпіфанія Дровняка становить понад 30 тисяч акварелей та рисунків, що зберігаються в багатьох музеях світу і приватних колекціях. Його творчість добре знана в Україні та за її межами; про нього написані книжки; знято кінофільми; у новосанчівському музеї постійно діє виставка творів; споруджено два пам’ятники – в Криниці та Львові; його ім’я зустрічаємо в ґрунтовній «Історії українського мистецтва», англомовній «Світовій енциклопедії наївного мистецтва», багатьох інших.
Картини Никифора Дровняка порівнюють з найкращими зразками українського примітивізму XVI—XIX ст. — безіменними авторами «Козака Мамая», ікон і побутових портретів, малюнків на склі та дереворізів; його прізвище стоїть поряд з іменами Катерини Білокур та Марії Приймаченко. Твори Никифора, написані під відчутним впливом українського народного мистецтва, вирізняються декоративною витонченістю малюнка, абсолютним відчуттям колориту, контрастністю кольорів, ритмічністю. Дровняк ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста, зображені з висоти пташиного лету; не був одружений, не мав романів із жінками, а малював вишукану еротику; «проєктував» квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.
