Тодось Осьмачка – український митець, автор кількох віршових збірок і повістей «Старший боярин», «План до двору» і «Ротонда душогубців», належав до когорти Розстріляного Відродження, але зміг лишитися в живих.
Йому вдалося пережити страшні часи сталінського терору, а згодом виїхати за кордон — завдяки психічній хворобі. За офіційною версією, він переконливо симулював божевілля, однак детальніший аналіз фактів його біографії свідчить про наявність реального, а не вдаваного захворювання. Серед діагнозів, висунутих дослідниками, — манія переслідування, мегаломанія, шизофренія, епілепсія тощо.
Вважав себе винним у хворобі матері
Його батько, Степан Осьмачка був ветеринаром-самоуком й одружився із селянкою Ївгою Лукій. Двоє їхніх перших дітей померли ще немовлятами, а 16 травня 1895 р. народився син, якого охрестили Теодосій, а називали просто Тодось. Під час пологів Ївга повністю оглухла і змогла частково відновити слух лише через 20 років.
Із самого малечку хлопчик постійно чув від сусідів про те, що він є причиною материної хвороби, що й сформувало в нього комплекс провини. Підсвідомо прагнучи спокути, він уже в ранньому віці щосили намагався стати для неньки справжнім помічником по господарству.
Цурався своєї родини
Сім’я була великою. Після Тодося народилися ще четверо хлопчиків і двоє дівчаток. Тому заклопотана господарством мати не мала ні часу, ні вміння приділяти увагу дітям і займатися їхнім вихованням.
Не надто цікавився нащадками й батько, який постійно мандрував, лікуючи по селах худобу, рідко коли приносив додому гроші та зловживав алкоголем, що провокувало його постійні конфлікти з дружиною.
Позбавлений любові й розуміння, Тодось зростав відчуженим і замкнутим. Очевидно, він не був близьким зі своїми братами й сестрами, навіть цурався їхнього товариства.
Єдиний із-поміж усіх братів і сестер, зміг здобути освіту
Дистанціюванню від рідних і підтвердженню його вищості над ними сприяв і той факт, що Тодось, єдиний із-поміж дітей, зміг здобути освіту.
Щоправда, під час навчання у школах він особливих успіхів не мав, бо викладали там російською, якої хлопець не розумів.
Займався з репетитором, завдяки чому склав при гімназії іспит на звання земського вчителя.
Захопився художньою літературою, багато читав, уявляв себе героєм книг і вже робив перші спроби писати власні твори.
В армії з ним стався напад епілепсії «психічної природи»
Але тоді вже йшла Перша світова війна, й Тодось був мобілізований до царської армії.
На службі ще виразніше проступив його конфліктний характер. А за викривальну поему «Думи солдата» він навіть відбув ув’язнення і згодом почав шукати спосіб дезертувати.
В автобіографії він писав, що занедужав на легені та перебував у шпиталі, який самовільно залишив. Але в еміграції розповів своїй добрій знайомій Марії Кейван зовсім іншу версію. Він вирішив удавати туберкульоз: постійно надривно кашляв, а під час довгого маршу спеціально впав, розкусив собі язика і став плювати кров’ю. Старий лікар одразу виявив факт симуляції, але чомусь наполіг на комісуванні.
Марія Кейван, сама медик за фахом, ставила цю поетову розповідь під сумнів. На її думку, із ним стався справжній напад епілепсії «психічної природи». Сучасні біографи, також пишуть про наявність у нього епілепсії, яка розвинулася на тлі нездоланного відчуття страху, або тяжкої форми істерії з епілептичними нападами.
Почував себе винним у смерті брата
Є маловідомі дані, що під час Громадянської війни він служив у спеціальній частині Української народної республіки «Чорні запорожці» та складав патріотичні антиросійські пісні. Його рідний брат Самійло воював у лавах Червоної армії та якось уві сні заспівав одну із цих пісень, через що був розстріляний за контрреволюцію.
Ця подія ця довго й болісно гнітила поетову душу. Тодось, вочевидь, намагався витіснити її з пам’яті й надалі стверджував, що Самійло помер від тифу.
Через свої радикальні переконання він отримав наличку «бандитського письменника»
Після встановлення радянської влади Теодосій Осьмачка перебрався до Києва, де вступив до інституту народної освіти на літературно-лінгвістичне відділення. Через матеріальні труднощі 1923 р. він кинув навчання і почав учителювати, не полишаючи творчість.
Митець увійшов до угрупування «Аспис» (Асоціація письменників), до якого належали Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний. А згодом перейшов із ними до новоутвореної групи «Ланка», яка пізніше була перейменована на «МАРС». Пізніше до угрупування долучились Дмитро Тась та Іван Багряний.
Упродовж 1920-х Осьмачка видав три повноцінні віршові збірки — «Круча», «Скитські вогні» та «Клекіт», які утвердили його в статусі митця нової генерації.
Критики одразу відзначили його особливий стиль письма, який навіть стали іменувати «осьмачкізмом», а через свої радикальні переконання він отримав наличку «бандитського письменника».
Мав важкий характер, був дуже конфліктною та різкою людиною
У своїй творчості, як і в житті, Тодось не збирався йти на будь-які компроміси й підлаштовуватися під оточення. Він завжди лишався поза колективом, бо поезія була для нього проєкцією власних душевних переживань, а не способом взаємодії з навколишнім світом.
З іншими митцями у нього теплі стосунки не склалися. Тодосева поведінка завжди відзначалася конфліктністю, а висловлювання — різкістю. За спогадами сучасників, він був цілком позбавлений почуття гумору і не терпів найневинніших жартів на свою адресу, а також дуже легко ображався і впадав у гнів.
Мав єдиного близького друга
Чи не єдиним митцем, із яким йому вдалося побудувати дружні взаємини, був новеліст Григорій Косинка.
Об’єднувало їх селянське походження і спільні теми творчості. Їхня дружба була настільки тісною, що в літературному середовищі для них навіть вигадали псевдонім — Косьмачка — і дражнили: «Косинка і Осьмачка — на два кінці ломачка».
Передчуваючи репресії, Косинка заповідав Тодосеві: «Якщо Вас першим комуністи змелють, то я буду про Вас писати, а як мене, то пишіть Ви». Його справді арештували наприкінці 1934 р., звинувативши в належності до терористичної антикомуністичної організації, й одразу розстріляли. Осьмачка зберіг світлі спогади про друга до кінця свого життя.
Мав непорозуміння з Тичиною, яке переросло у відкритий конфлікт
Із середини 1920-х років, після періоду відносної стабілізації психічного стану, у поета стали проявлятися крайня підозріливість і нестриманість в оцінюванні колег. Зокрема, його нав’язливою ідеєю стало переконання, що вони крадуть образи з його віршів і використовують у власних творах. Найбільше він зневажав Миколу Хвильового, Павла Тичину і все угруповання неокласиків.
Непорозуміння з Тичиною переросло у відкритий конфлікт: Тодось приходив до нього додому, «бігав по хаті, танцював од злості й казився», звинувачуючи господаря в плагіаті та підіграванні радянській владі.
Так збентежений Павло відгукувався на його поведінку: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ. Геній завоювати істерикою не може». Цікаво, що через десятиліття Тодось писав про Тичину з величезною повагою, але це був радше виняток.
Бив дружину
Осьмачка нерідко проголошував, що його ідеалом жінки є проста і працьовита селянка, якою була його мати, однак у реальності завжди цурався жінок приземлених й обмежених, звертаючи увагу на інтелігенток.
Його дружиною стала Олександра Трохименко, студентка медуніверситету, яку поет, за власним зізнанням, ніколи не кохав.
Їхній шлюб важко назвати щасливим. Тодось на схилі віку зізнавався: «Я її і бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила».
Охоплений неконтрольованою підозріливістю, Осьмачка періодично вбачав у поведінці дружини ознаки шпигунства і зради. Так, повернувшись одного разу додому й виявивши начебто непорядок у власних паперах, він звинуватив Лесю у співпраці з радянськими спецслужбами та кинувся її душити. І лише втручання сусідів, які збіглися на крик, запобігло трагедії.
Знущався з сина
1924 р. у подружжя народився син Ігор, але це ніяк не позначилось на атмосфері постійного сімейного насильства.
Він сам розповідав про своє ставлення до малюка: «Я завжди дражнив його, я брав його на ріку, занурював у холодну воду, він весь трусився і плакав, а я сміявся. Їй-Богу, аж якось совісно згадати!»
Втік з лікарні у самій піжам
Після того, як він ледь не вбив Лесю, друзі поета Григорій Косинка та Борис Антоненко-Давидович виклопотали йому місце в елітному Київському неврологічному санаторії № 4. Але на четверту ніч він звідти втік у самій піжамі, друзів назвав сексотами, бо вони запроторили його до божевільні нібито із заздрості до його таланту, а з дружиною помирився.
Вважав сина «енкаведистом»
1930 р. подружжя розлучилося, але Тодось продовжував і далі звинувачувати Лесю в доносах органам Народного комісаріату внутрішніх справ.
Олександра виховала сина на переконанні, що його батько помер. Ігор вивчився на інженера і став чемпіоном із водного поло; його нащадки й нині мешкають у Києві.
Сам поет вже у 1930-х роках в офіційних документах називав себе вдівцем. Пізніше він говорив, що ніколи не був одружений, дуже лагідно ставився до дітей своїх знайомих, зітхаючи, що завжди мріяв про сина. Коли Марія Кейван дізналася, що син у Тодося насправді був, але він жодного разу навіть не поцікавився його долею, митець заявив: «Бог із Вами, шановна пані, а що як він енкаведист?»
Був закоханий у черницю
Найбільше нерозділене кохання Осьмачка пізнав у віці 47 років. Перебуваючи в курортній Криниці на Львівщині, він познайомився із черницею Йосифою (у миру — Олена Вітер). Вона була помічницею митрополита Андрея Шептицького, за що пережила страшні тортури в радянській в’язниці, але змогла врятуватися втечею.
Охоплений сильними почуттями митець співав їй під вікнами пісень, запрошував на прогулянки, пропонував частування, а далі почав відверто навіть переслідувати. Така нав’язливість обурила черницю, й вона поспішно виїхала з курорту, навіть не розпочавши лікування.
До кінця життя так і не зміг створити сім’ю
З часом одруження стало його нав’язливою ідеєю. При цьому він був украй нерішучим і непослідовним: то сватався до зовсім юних дівчат, то залицявся до заміжніх жінок, то відверто ігнорував тих, хто проявляв до нього симпатію, то раптово сам зникав.
Його найближчою й фактично єдиною подругою стала Марія Кейван, молодша на 20 років, дружина художника Івана Кейвана.
Тодось Осьмачка до кінця життя так і не зміг створити сім’ю.
П’ять разів його заарештовувало НКВД
Тодосева манія переслідування наприкінці 1920-х років не була безпідставною.
Його арештовували п’ять разів та звинувачували у націоналістичних поглядах, шпигунстві, зосередженості у творчості на темі села, прихильності до куркульства, антирадянській діяльності та агітації, зберіганні націоналістичної літератури.
Розповідав, що імітував божевілля, щоб уникнути в’язниці
За словами Тодося, перед слідчими НКВС він імітував божевілля: «Коли мене ввели в кабінет слідчого, я побачив портрети Маркса і Леніна, запитав: «А чого це ви тут розвішали жидів?» А потім, звертаючись до слідчого, запитав: «А ви іржете до своєї жінки?» І далі я плів усяку нісенітницю».
Крім цього, після допиту він здійснив спробу самогубства, намагаючись кинутися зі сходів третього поверху.
У в’язниці через страх бути отруєним він відмовився від їжі та голодував 10 діб, внаслідок чого його стали годувати силоміць.
Його замість присуджених трьох років виправних таборів Осьмачку перевели на лікування до психіатричної лікарні москви.
Вів жебрацьке життя
Після виписки з психлікарні у 1935 р. митець почав відкрито шукати шляхи для еміграції через німецьке консульство в Києві.
Але його душевна рівновага була порушена, він не зміг зорієнтуватися в столиці й вирішив, що вороги спеціально позачиняли перед ним усі установи.
Охоплений манією переслідування, поет став вести жебрацьке життя: днями просиджував у бібліотеках або переховувався на цвинтарі, ночуючи у склепах, під’їздах, підвалах, виступав перед перехожими, нарікаючи на радянську владу.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});Лікувався в Кирилівській психіатричній лікарні
Його жебрацьке життя знову закінчилося психлікарнею. На цей раз Тодося розмістили в Кирилівській психіатричній лікарні, де фахівці констатували в нього фізичне виснаження, хворобу легень і шизофренію.
Сам Осьмачка згадував лише про діагноз епілепсії, яку, за власним зізнанням, теж вдало симулював: «Час до часу вночі зривався з ліжка з диким криком, бив вікно у своїй кімнаті, нищив, що міг, а себе побивав до синяків і калічив до крови. Потім знесилено падав на підлогу та лежав без руху. Уранці приходила лікарка й казала, що вночі у нього знову стався епілептичний напад».
«Осьмачка був нервово хворий. Його дратував найменший шум, тому він затуляв вуха ватою і натягав на голову подушку, навіть коли ходив до туалету. Також траплялися випадки дикого реготу — навіть моторошно ставало. Не думаю, що все то було удаваним. Нервова система поета була вкрай порушена», – писав поет Віктор Рафальський.
З початком німецької окупації України під час Другої світової війни всіх пацієнтів Кирилівської лікарні відпустили додому.
Знав напам’ять усі свої вірші з конфіскованої під час допитів збірки «Не Кобзар»
Наприкінці 1942 р. він прибув до Львова. Тодось знав напам’ять усі свої нові вірші з конфіскованої під час допитів збірки «Не Кобзар» і прагнув їх надрукувати, й місцеві видавці взялися за публікацію.
Але на цьому підґрунті знову загострилася його підозріливість і манія величі: він називав львівських письменників «недоносками», які постійно плетуть інтриги, із заздрості затримують вихід його книги і прикриваються цензуруванням, аби вона взагалі не побачила світ.
Ці звинувачення були безпідставними, адже збірка під назвою «Сучасникам» уже незабаром з’явилася в книгарнях, автор отримав за неї гонорар, а також грошову премію.
У таборах для переміщених осіб віддавав свій пайок сім’ї з дітьми
З наближенням до Львова радянських військ Осьмачка разом із частиною галицької інтелігенції виїхав до Німеччини.
Декілька років по завершенню Другої світової війни поет мешкав у таборах переміщених осіб. Він мав винятковий хист створювати проблеми на порожньому місці.
Він постійно боявся, що серед біженців можуть бути підіслані «енкаведисти», які намагаються його вбити або отруїти. Тодось відмовлявся харчуватися в загальній їдальні та сахався тих мешканців табору, які пропонували йому цигарки або каву. Запрошення в гості він приймав, але приходив завжди зі своїм окрайцем хліба і пив воду з-під крана.
Виняток робив лише для сім’ї Кейванів, котрі лишились фактично єдиними його друзями. Митець віддавав їм свій пайок в обмін на вечерю, яку готувала Марія.
У квартирах позбувався покривал і скатертей з остраху, що під ліжком чи столом можуть ховатися шпигуни
1948 р. Осьмачка виїхав до США, де прожив 6 років, перебиваючись випадковими підробітками — мив підлогу на вокзалі, косив сіно на фермах, працював палітурником тощо.
У пошуках роботи та сховку від імовірних переслідувачів він часто переїжджав з одного міста до іншого, постійно змінював квартири, у яких обов’язково позбувався покривал і скатертей з остраху, що під ліжком чи столом можуть ховатися шпигуни.
Поет і надалі панічно боявся брати їжу із чужих рук, а тому інколи навіть голодував.
Тодось Осьмачка сподівався отримати Нобелівську премію за повість «Ротонда душогубців»
Без офіційного дозволу 1954 р. Тодось перебрався до Канади, де осіли його давні друзі Марія та Іван Кейвани, трохи заспокоївся та поринув у творчість.
Вважаючи себе справжнім генієм, він серйозно сподівався за повість «Ротонда душогубців» отримати Нобелівську премію — але не заради слави, а ради грошей.
Однак емігрантські кола зустріли твір доволі стримано, а згодом почали нещадно критикувати автора за висловлені ним погляди на український визвольний рух. Це розчарування сильно зачепило митця і спровокувало психічне загострення — затяжну депресію з мареннями і суїцидальними настроями.
Страждав від галюцинації
Літературознавцю Григорію Костюку, письменник переконливо розказував, як московські шпигуни на відстані б’ють його електричним струмом.
Марія Кейван писала: «Психічна хвороба Осьмачки погіршувалася. Галюцинації в нього ставали частішими, він вірив, що в його кімнаті умонтовані підслуховувальні апарати, які читають людські думки… Тодось заходив до нас блідий, невиспаний, із перекривленими, часто й перекушеними устами та оповідав мені про вмонтовані апарати, як вони гудуть, висотують і записують його думки. Я слідкувала за ним, свідома, що він уже знову наближається туди, звідки вийшов — до психіатричного закладу».
Наприкінці 1957 р. Тодось нелегально повернувся до США і врешті потрапив до психіатричної лікарні, із якої незабаром втік.
За словами письменниці-емігрантки Людмили Коваленко, вочевидь, він усвідомлював своє захворювання, але вважав, що то вороги напускають на нього цю хворобу якимись незнаними йому способами: їжею, шумом, таємничими променями, що проходили крізь стіни помешкань.
Помер у будинку для літніх людей від запалення легень
Переслідуваний страхом розправи, він ніколи не зупинявся у своїх мандрівках по світу.
Його «втеча від ворогів» закінчилася в міському парку Мюнхена. Осьмачку знайшли на лавці паралізованим внаслідок інсульту.
Друзі доправили його до Америки, перевезли до будинку для літніх людей, де він і помер 7 вересня 1962 р. від запалення легень. Поховали митця на українському цвинтарі святого Андрія в місті Саут-Баунд-Брук.
Біографи досі не можуть на 100% точно відповісти на питання: чи був Тодось хворим, чи добре симулював хворобу
Хворобу Осьмачки неодноразово й неоднозначно трактували його сучасники та біографи — то як вроджену, то як набуту, то як реальну, то як імітовану — і врешті вона стала справжнім літературним міфом.
Марія Кейван, яка знала Тодося Осьмачку найближче, підсумовувала: «Можна дивуватись, що людина з психічною хворобою зробила такий колосальний вклад у культуру, а до того стала прикладом по-геройськи безкомпромісового життя».
