"Треба в Америку, там просто розірвуть": боксерка Макогоненко про світове золото, історії з Усиком і дивний комплімент

10.11.2026, 13:56 football24.ua

Коли Кірі Макогоненко підняли руку у фіналі чемпіонату світу U-19, у її голові промайнув увесь шлях, який вона пройшла разом із батьком. Роки тренувань, невдачі, сумніви й сотні поєдинків привели до миті, коли гімн України лунав для представників 70 країн. Тепер у Кіри на грудях золото світової першості, а в думках – нові цілі, серед яких найбільша мрія: стати олімпійською чемпіонкою.

Кіра знайшла трохи часу для розмови з журналісткою Футбол 24+ Анастасією Прокопчук. Поговорили про шлях до світового тріумфу, емоції після фінального гонгу, суперечливе суддівство, особливий зв'язок із батьком та знайомство з Олександром Усиком. Зазирнули й за межі боксерського рингу – до футбольного Полісся, мрій про акторство та життя поза спортом.

Кіра була щирою, відкритою і багато говорила про те, що для неї справді важливо: родину, віру, Україну та доброту, яку називає своєю суперсилою.

– Кіро, привіт! Насамперед ще раз вітаю тебе із здобуттям звання чемпіонки світу! Уже минуло більше тижня від завершення змагань. Що ти зараз відчуваєш? Чи вдалося повністю усвідомити масштаб свого досягнення?

– Щиро дякую за привітання, мені дуже приємно. Якщо чесно, то досі ні. Знаєте, для мене це відчувалось як спаринг на тренуванні, яких я провела більше тисячі за всю підготовку. Зараз є відчуття, звичайно, що я виграла змагання, що стала чемпіонкою світу, але повного занурення поки що немає. Думаю, воно приходить із часом, і за цей тиждень до мене потроху доходить масштаб цього досягнення.

– Ти пройшла шлях до золота через представниць Польщі, Венесуели, Італії та Китаю. Чи помітила для себе якісь принципові відмінності між боксерськими школами цих країн?

– Так, я провела чотири бої, і всі вони були різними та складними по-своєму. Можу сказати, що суперниці дуже відрізняються і за технікою, і за тим, як вони боксують, як виглядають та які мають параметри.

Ось я боксувала з китаянкою у фіналі – у неї дуже довгі руки, вона висока, і з нею було важко працювати, але я знайшла свій підхід. Італійка – дуже-дуже швидка, спритна, мала відмінну реакцію, але з нею теж вдалося знайти підхід. Венесуелка йшла вперед, така міцна дівчинка. Вона зараз поїхала на юнацькі Олімпійські ігри. Тобто теж дуже хороший опонент. Представниця Польщі двічі вигравала чемпіонат Європи, також сильна суперниця, дуже досвідчена.

Але можу сказати, що мені було дуже приємно спостерігати за ними після наших боїв, коли вони потім поїхали на інші змагання. І, знаєте, я вдячна за те, що провела з ними ці бої. Вдячна кожній своїй опонентці.

– Хто з твоїх суперниць виявилася найскладнішою для тебе та чому?

– У півфіналі був складний бій, тому що я боксувала без тата. Він не перебував у куті. Та й представниця Китаю – вона дуже сильна, чемпіонка Азії, призерка світу, достатньо високого рівня. Тому я не можу сказати, що було складно з кимось одним. Усі бої були цікавими, мені було цікаво з ними боксувати й намагатися знайти шлях до успіху.

– Ти вже згадала, що у півфіналі змушена була боксувати без свого тата. Розкажи про цю ситуацію.

– Так, у нього забрали акредитацію під час мого бою з представницею Венесуели. Це був другий бій, у третьому раунді я помітила, що його виводять із кута. У мене навіть є відео: там я дивлюся на нього, хочу завдати удару, а потім передумую, бо бачу, що його виводять. Я закінчую третій раунд уже без нього, питаю старшого тренера, де батько. Він каже: "Зараз прийде, зараз прийде". Я говорю: "Ні, де батько? Можете сказати, що сталося?"

Вони кажуть: його вивели за те, що він дуже емоційно підказував, плескав у долоні, коли я влучала, і за те, що він попросив рефері відійти трохи далі від мене, тому що той заважав мені боксувати. Я дуже багато рухалася, а він ставав то праворуч, то ліворуч. Я перечіплювалася через нього, він заважав мені боксувати.

І все. Ніякого такого серйозного порушення не було. Тобто він ні на кого не кричав, нічого поганого нікому не казав. Але вони підійшли й просто, коли він мене обіймав, забрали в нього акредитацію. Навіть є відео, як її витягують із кишені. І все. Півфінальний бій я вже боксувала без нього. Фінал я теж мала проводити без нього, але буквально за 10 хвилин до бою підійшли організатори й віддали акредитацію.

– Чи встигла ти психологічно підготуватися до того, що доведеться боксувати без його підказок?

– Так, я ще це зрозуміла після бою з венесуелкою, тому до поєдинку з італійкою вже теж налаштовувалася, що буду без нього, і знала про це. Це було трохи складніше, тому що всі свої 105 поєдинків я провела з ним. Він завжди зі мною. Але це досвід, і він допоміг мені зрозуміти, що я, в принципі, сама вирішую, як проходитиме бій – я його контролюю й можу змінювати перебіг, а також маю бути готовою до будь-яких ситуацій.

– Хто тобі допомагав за відсутності батька?

– Старший тренер. Це був Юрій Алентинович Мягких і старший тренер, що займається з хлопцями.

– Ти також говорила про суперечливі суддівські рішення на турнірі. Що ти особисто, окрім того, що вже назвала, помічала в діях рефері, що спонукало тебе до цієї заяви?

– Суддівство було, м'яко кажучи, не дуже. Тому що були країни, які тягнули дуже-дуже сильно. От я боксувала фінал, і там один раунд вигравала, але все одно деякі судді віддавали його не мені. Суддя з Кореї повністю віддав бій китаянці... Ну, це, якщо чесно, було дуже цікаво. Тому що там нокдауни траплялися, все чисто й видно. Але як є. Я нікого не хочу ображати, нікого не хочу звинувачувати.

Таке суддівство було майже в усіх боях, зокрема й з італійкою. Перший раунд я виграла 5:0, а другий програла 0:5, хоча вважаю, що другий провела краще, ніж третій. Ну, загалом там було дуже суперечливо й прискіпливо.

– Були у тебе побоювання, що через суддівство можеш втратити перемогу?

– На цьому турнірі – ні. Не знаю, у мене виникла якась така впевненість, що все буде добре, і я якось віддала всі ці переживання Богу. Тобто довірилася його плану й робила те, що від мене залежало. Бо те, на що я не можу вплинути, не в моїх силах змінити. Я можу змінити лише те, що в моїх. І слава Богу, що я це можу. Іноді виникали певні переживання, але вони швидко відходили, бо я робила те, що треба.

– А що було найскладнішим у психологічному плані перед фінальним поєдинком, адже до титулу залишався лише один крок? Мабуть, це відчувалося якось по-особливому…

– Якщо чесно, нічого особливого я не відчувала. Це було так само, як і перед усіма попередніми боями. Тому що на перший бій я налаштовувалася як на фінал, на другий – так само, на третій – також. Я виграла один бій – і все, вже думаю про наступний. Виграла другий – налаштовуюся на третій, виграла третій – на четвертий. Виграла четвертий – здобула золото.

Звичайно, виникали певні відчуття й думки на кшталт: "От стану другою – це ж буде не настільки круто, як стати першою. Можу когось підвести, можу не вистояти". Але, як я вже сказала, ці думки відходять, тому що ти просто робиш те, що вже вмієш, те, що тобі потрібно і що ти тренувала. Просто йдеш за планом.

– Якою була твоя перша думка після оголошення результату?

– Я одразу подумала про те, скільки роботи ми з татом зробили, скільки невдач і труднощів у нас було і до чого ми прийшли разом. Наскільки це був тернистий шлях, тому що виникали такі моменти, коли ти вже думаєш: "А точно я в цьому спорті зможу чогось досягти? А точно це моє? А точно я зможу вигравати змагання?" Однак я все одно продовжувала цей шлях із його підтримкою та підтримкою близьких мені людей.

Кіра – тріумфаторка чемпіонату світу U-19 / Фото із соцмереж

І одразу, коли мені підняли руку, я все це прокрутила в голові й зрозуміла, що наш гімн звучатиме для 70 країн, представники яких були присутні в залі, і всі вони чутимуть гімн України.

– Кому ти зателефонувала або написала найперше після перемоги, якщо не враховувати твого тата, який був поруч?

– Мамі. Я одразу написала їй, що виграла, бо вона дуже переживала (Усміхається). І все. Спочатку була мама, потім – близькі мені люди, друзі, ті, хто мене підтримує, моє найближче оточення.

– Тепер у твоєму доробку є перемоги і на чемпіонаті Європи, і на чемпіонаті світу. Наскільки відрізняються ці два досягнення для тебе особисто?

– Сильно. Тому що за всі свої роки праці я здобула тільки один чемпіонат Європи. Та й те – серед дітей, U-15. Це було 2021 року. У 2022-му я програла в першому бою на Європі. У 2023-му я стала другою. У 2024-му поїхала на чемпіонат Азії і стала там третьою. У 2025-му в мене акцент був більше на професійний ринг. І ось у 2026-му я стала чемпіонкою світу серед молоді U-19. Це було для мене дуже цінно, емоційно. І я зрозуміла, що це крок до інших перемог і до інших моїх цілей.

– Зараз для України особливо важливі такі перемоги, однак ти розповідала, що тобі пропонували змінити спортивне громадянство. Розкажи про це і чи не надходили нові пропозиції після останньої звитяги?

– Надходили, і вже пропонують. Кажуть: "Тобі треба в Америку, там просто розірвуть, уже можна в профі, давай туди". Було дуже багато пропозицій, але я все одно залишаюся при своїй позиції й хочу представляти нашу Україну незалежно від того, наскільки це буде складно і скільки буде труднощів. Мені це не цікаво, тому що я хочу просто представляти Україну і хочу, щоб весь світ знав, які в нас є люди, які в нас є спортсмени, і що ми дуже сильна нація.

– Повернімося до твоїх основ. Ти почала займатися спортом ще в зовсім маленькому віці. Пам'ятаєш момент, коли зрозуміла, що хочеш пов'язати своє життя саме з боксом?

– Так, я починала з гімнастики – з трьох до восьми років займалася. Потім пішла до тата, і пів року я ходила і туди, і туди. У якийсь момент підійшла до нього й сказала, що хочу займатися тільки боксом. Я дуже плакала, тому що він мені не дозволяв. Він казав: "Ні, ти будеш займатися гімнастикою. Бокс – це не жіночий вид спорту. Давай ти не будеш нічого вигадувати й ходитимеш на гімнастику". Але ми з мамою його переконали, і він уже нічого не міг нам сказати. Не зміг заборонити, і я почала займатися в нього.

– Чи виникали у вас із татом моменти, коли здавалося, що було б простіше, якби твоїм тренером була інша людина? На