Каратист Станіслав Горуна: «Аплодисменти Усику й забуття Ломаченку»

28.10.2026, 11:19 lb.ua

Станіславе, у вашому трофейному кабінеті є медалі з усіх важливих міжнародних турнірів із карате. Попри це є враження, що ви не до кінця задоволені своєю кар’єрою і досі маєте незакриті гештальти. Це правда?

У максималістів завжди буде певне незадоволення собою і зробленим. Я завжди ставив собі за мету значно більше, ніж просто медалі, титули тощо.

Був такий французький спортсмен Александр Біамонті, який став геймчейнджером у карате. Після нього наш вид спорту змінився, адже він показав, що можна працювати зовсім інакше. Він для мене був орієнтиром у тому, чого я хочу від карате. У 2014 році я взяв перші медалі серед чоловіків на чемпіонатах Європи і світу, так би мовити, самоствердився, тому мені захотілося чогось значно більшого. А що може бути більшим? Залишити слід у карате, впровадити свій стиль ведення бою, змінити картинку поєдинку. Мабуть, це і є той не до кінця закритий гештальт.

Що ви маєте на увазі, коли кажете про зміну картинки?

Я бачу карате як фехтування серед єдиноборств. І воно значно складніше та комплексніше через пересування не по прямій, а на площині татамі, через використання усього тіла в дуже різний спосіб (удари руками, ногами й кидкова техніка). Тому я б хотів бачити більше усвідомленої і тактично складнішої роботи, підготовки атак через дистанційні провокації, на противагу інстинктивній роботі, яка базується на рефлексах та швидкості.

Наскільки я пам’ятаю, ви впроваджували щось таке на своїх турнірах, де діти змагалися у «фехтувальному» карате.

Так-так. На турнірах, які я організовую, ми стелимо два нетипові татамі, щоб діти змістили фокус на інші аспекти бою. Вважаю, що це важливо. Якщо я не зміг змінити карате через свою роботу, то, можливо, вдасться через свій турнір, семінари й тренування, які проводжу регулярно.

Ви тренуєте в Україні чи за кордоном теж? Які це тренування?

Працюю як в Україні, так і за кордоном. Цьогоріч уже був в Арубі, Великій Британії, Естонії, Японії, двічі — в США. Займаюся як із дітьми, так і з національними командами країн. Мені особисто цікавіше працювати з дорослими спортсменами, адже ставлю за мету не мотивувати й розважати, а працювати над глибшими тактичними моментами в карате.

Судячи з того, що ви перемогли на своєму останньому професійному турнірі, ви й досі в тренді карате попри тривалу перерву. Чому ви підійшли до змагань у вазі 84 кілограми — найбільшій у кар’єрі?

Я просто вже два роки без тренувань. Так чи інакше, вага збільшується, і це ще добре, що я «вліз» у 84 кілограми. У професійному спорті, хто знає, той знає, чи не найгірше — «ганяти» вагу, скидати зайві кілограми. Цей процес знищує організм більше, ніж сутичка. А мені було важливо підійти до турніру сильним, а не виснаженим. Окрім того, не раз у кар’єрі доводилося протистояти важковаговикам у рамках командних турнірів, тож це не проблема для мене.

Чи очікували ви, що переможете? Усе ж два роки перерви на професійному рівні — це серйозно.

Так, звісно. Упевненість я завжди відчуваю. Якби ні, не брався б. Але, звісно, я розглядав різні сценарії. Незважаючи на те, що багато скептиків сумнівалися і за спиною говорили, що Горуна вже не той, що він старий, нехай би собі на пенсію вже йшов, я вирішив довести собі, що є ще порох у порохівницях. Так, це був ризик, але ж коли це нас зупиняло, скажіть мені, будь ласка?

Я поїхав у Київ на два місяці, готувався. Якби в мене така підготовка була впродовж усієї кар’єри, то й результати були б куди кращі. За цей час виконав, мабуть, річний обсяг роботи — тієї, що була в олімпійському циклі.

У чому різниця між виступами в 27 і 37 років?

Швидкість відновлення. Коли молодий, то, ясно, організм витриваліший. Натомість у 27 років у тебе немає того розуміння бою, того досвіду. Я це підтвердив на змаганнях. Хочу також уточнити, що це були найвищі рейтингові змагання, в яких я міг брати участь зараз. Не обирав собі якийсь маленький турнір, а пішов all-in.

У наших читачів може виникнути логічна думка: якщо в 37 років ви й досі можете виступати на найвищому рівні, перемагати, навіщо тоді закінчувати?

Рано чи пізно все одно доведеться закінчувати. Питання лише в тому, підеш ти на піку чи ні. Не бачу сенсу запізнюватися, адже в майбутньому може забракнути удачі, вплинуть якісь суддівські рішення, і завершення вже не буде таким красивим. Піти чемпіоном — саме цього прагнуть багато професійних спортсменів, зокрема я.

Додам також, що зі мною змагалися хлопці, які на молодіжному чемпіонаті світу медалі здобували. А мої перемоги не були на тоненького. Це були впевнені сутички з суттєвою різницею в рахунку. Це теж багато про що говорить.

В інтернеті завірусилось відео, де ваш син Лев спочатку несамовито радів, танцював, коли ви перемогли, а потім розплакався, адже зрозумів, що це вже все. Як думаєте, він запам’ятає ваші виступи?

Це був перший і останній раз, коли він був зі мною на турнірі. Я б дуже хотів, щоб він запам’ятав цей момент. Не поєдинки, а саме той емоційний стан і ту радість, яку він пережив після моєї перемоги.

Думали над тим, щоб зробити карате сімейною справою?

Думав, але роздуми були недовгі. Я не хочу, щоб заняття сина були моїм вибором. Свої гештальти через нього я закривати не буду. Усе залежить від його бажань. Якщо захоче, допоможу й підкажу, але це повинно бути лише його рішення. І, так, тренувати його не буду, бо ж ніхто мені за це грошей не заплатить (сміється). Жартую, звісно!

До речі, про гроші. В одному з інтерв’ю ви казали, що карате — це неприбуткова справа. А як же ви заробляли всі ці роки?

Гарне питання. Робив невеличкі інвестиції в нерухомість, пробував себе в крипті. Коли залишив юриспруденцію в 2017 році, моїм основним доходом було проведення семінарів, онлайн-тренувань. Тобто заробляв не як спортсмен.

А призові за перемоги на турнірах?

Призових не було. Гроші не проблема, бо грошей немає (сміється). Реально відчутними були призові за перемогу на Всесвітніх іграх — 500 тисяч гривень. Це було десь 20 тисяч доларів. І, звісно, за бронзову медаль Олімпійських ігор дали 55 тисяч доларів. З приємного: місто Львів дало квартиру. За медалі на чемпіонатах Європи й світу призові смішні — тисяча-дві доларів.

Водночас, користуючись нагодою, хочу подякувати Українській федерації карате, яка забезпечувала нас усі ці роки, хоч як було складно. Подорожі, готелі, виступи на змаганнях оплачувала федерація. Тому скаржитися на те, що вона не платила призових, було б невдячністю.

Який тоді сенс займатися карате?

Хороше питання. Завжди їздив на змагання й бачив, що близько 80 відсотків не мають потенціалу виграти, але все одно пробують. Виходить, що в спортсмена є два шляхи: або їздити на турніри, кайфувати від атмосфери, процесу, знайомств, відвідування інших країн, або працювати на межі своїх можливостей, щоб чогось досягти, довести собі й іншим, що ти можеш. Саме це є таким собі драйвером у спорті. Коли досяг успіху в спорті, можеш залишитись виступати заради грошей, але не у випадку карате. В українських спортсменів є міністерська зарплата, але вона дуже незначна.

У мене є медалі з усіх найпрестижніших турнірів: чемпіонату світу, чемпіонату Європи, Європейських ігор, Всесвітніх ігор і навіть Олімпійських ігор. Тому слід рухатися далі. Одним із витоків у моєму випадку буде спортивний менеджмент, зокрема щоб покращити умови спортсменів. Удалося залучити в карате мецената Василя Костюка, який виділяє гроші на розвиток нашого спорту, з власної кишені фінансує поїздки на турніри, навіть призові виплатив за медалі як атлетам, так і тренерам. Сподіваюся, що наш вид спорту і далі підтримуватимуть.

Якщо якийсь меценат захоче привезти вас на майстер-клас, скільки це коштуватиме?

Залежно від кількості днів і тренувань, які ви хочете, щоб я провів. Буває, що кличуть на один день, буває — на тиждень. Інколи просять дешевше, інколи проводжу для друзів, тому ціна варіюється. Я в цьому плані гнучкий. Буває, що скільки виходить у людей, стільки й платять. Ще ж не варто забувати, що бувають заняття для приватного клубу, а інколи робиш семінар на 200–300 людей.

Якби карате не прибрали з переліку олімпійських видів спорту, ви б залишилися на Ігри в Лос-Анджелесі в 2028 році?

Ну, з урахуванням того, як я зараз почуваюсь після виступу в Зальцбурзі, розумію, що так. Цього разу була б можливість професійно підготуватися до турніру. До чого я веду? У нас у карате вже є професійні тренери, з якими можна запросто підготуватися значно краще, ніж до Олімпіади в Токіо.

Чи є взагалі в карате шанси повернутися в сім’ю олімпійських видів спорту?

Так, звісно, є. У нас дуже крутий вид спорту. Він — один із найпопулярніших, про нього всі знають. Карате доступне й поширене. На чемпіонаті світу, наприклад, було 114 країн. Покажіть мені ще вид спорту, окрім футболу, з таким охопленням? Плюс у нас динамічні поєдинки, в яких багато хайлайтів. Контент на рівному місці, який і тримає маркетинг довкола спорту. Ті самі MMA, бокс, «Формула-1»… Усе ж побудовано на хайлайтах, на рілсах. Тільки цей контент робити треба. А в керівництві деяких наших міжнародних федерацій із цим складно. У них інше бачення. Тому чекаємо на зміни в керівництві міжнародної федерації карате.

А чому б самому не спробувати долучитися до міжнародної федерації? Чи не було думок самотужки щось змінити?

Були, я навіть був членом комітету атлетів міжнародної федерації. Побачив, як відбувається внутрішня комунікація, як діють суб’єкти, і зрозумів, що це поки що не для мене. Я вважаю себе людиною дії. Приходжу і починаю з того, який стан справ, що треба зробити і як. Мені потрібне завдання, яке я почну виконувати. А коли тобі пропонують формально крутитися біля групки людей, то це не те.

Зі спокійною душею йдете з карате?

Спокійна — у покійників. Моя — стурбована, але не від слова «турбуватися», а від слова «турбіна». Не дивлюся назад, думаю про те, що можу зараз зробити. Зараз працюю з невеличкою командою з Аруби (невелика острівна країна на північ від Венесуели, — Ред.), будемо розвивати там карате. Крім того, є свої завдання в Українській федерації карате. Семінари, навчання. Попереду необроблене поле, тому спокій нам лише сни