"Якщо поїдеш – автобус перевернемо": Кубок-1969 у Львові, навіси на Лемешка, втеча через вікно – спогади легенди Карпат

06.10.2026, 16:42 football24.ua

Один із трьох карпатівців-володарів Кубка СРСР 1969-го Юрій Бондаренко давно уникає публічності. Його не побачиш на святкових заходах клубу з нагоди чергової річниці здобуття трофею, а на стадіоні Україна він був так давно, що й сам не пригадує, коли. Що вже казати про запити щодо інтерв’ю – вони чекали своєї черги роками.

Тому в здійсненність реальної зустрічі складно повірити одразу. Всі сумніви зникають, коли поруч із кав’ярнею у центрі Львова з’являється знайомий силует наймолодшого володаря Кубка Союзу у складі Карпат. Шостого жовтня йому виповнюється 77 років. І це чудова нагода, щоб розповісти, як Ернест Юст проводив теорію на більярдному столі, пригадати футбол з Олегом Базилевичем у лісі посеред дерев та знову пережити емоції фіналу Кубка СРСР-1969.

– Я ледь вирвався з тією роботою, – починає розмову Юрій Васильович. – Раніше я відвідував ветеранські матчі, ходив на стадіон, але зараз складно ще й через здоров’я. Маю великі проблеми з кульшовими суглобами. Причому, з обома. Колись операцій не робив, а зараз вже пізно.

– За Карпатами стежите?

– Аякже. Усі матчі дивлюся по телевізору. Клуб мене забезпечив абонементом, однак я не буваю на Україні.

– Ви згадали про роботу. Вона у вас особлива – як ви розпочали страхову діяльність?

– Я добре навчався у школі – закінчив її зі срібною медаллю.

– Що завадило отримати відзнаку?

– Дві "четвірки" в табелі. Вже й не згадаю, з яких предметів. Проте я вступив до Інституту імені Івана Франка на економічний факультет, оскільки любив навчатися. Коли закінчив з футболом, то спочатку пішов вчителем фізкультури у школу. А потім знайомий лікар мого батька запропонував спробувати себе у страховій сфері. Вже 32 роки так працюю.

– Вам не складно з огляду на вік?

– Раніше я з понеділка по п’ятницю виходив на роботу, а зараз – лише раз на тиждень. Справ так багато, що ввечері з ніг валюся. Добре, що маю заміську дачу. Буває, вириваюся туди і відпочиваю на природі.

Юрій Бондаренко / Фото автора

– Ви народилися у Жовкві, що розташована між Львовом та польським кордоном. З чого почався ваш шлях у футболі?

– Мій тато працював бухгалтером. У 17 років повернувся з війни – потрапив під Мінськом на міну та втратив обидві ноги. До спорту він стосунку не мав, але підтримував моє прагнення стати футболістом. Я змалечку мав м’ячі вдома і часто виносив їх старшим хлопцям. Оскільки я мешкав навпроти школи, то встигав принести м’яч, а хлопці за час перерви грали ним у футбол.

– У Карпати ви потрапили ще школярем.

– Я виконував багато фізичної роботи. Тато на протезах не завжди міг дати собі раду, тому я виконував обов’язки по господарству: принести воду з криниці, допомогти мамі… У школі займався усіма можливими видами спорту. Вчитель фізкультури тільки казав: "Юрку, на вихід". І я їхав у Самбір, Золочів та інші містечка Львівщини. А потім ще 14-річним дебютував за дорослу футбольну команду в Жовкві. Один наш гравець на матч не з’явився, тож мені сказали переодягатися. Не завадило навіть те, що я бутсів не мав.

– Хтось з вами поділився?

– Дали старе взуття із цвяхами замість шипів. Вони забивалися молотком – такі гострі, що ноги роздерли до крові. Втім, я витримав два тайми. В одному з матчів мене побачили представники Карпат – тренери Борис Гончаров і Володимир Вараксін. Запросили до Львова, батько мене привіз на "Запорожці". Він подивився на вікна у тому спортзалі, затягнуті сіткою, і сказав: "Добре, що вони захищені. Інакше ти б розбив усі вікна своїми ударами". А я дійсно сильно бив. Ставив м’яч біля власних воріт і виносив аж до володінь суперника.

– Вам багато довелося пройти, перш ніж стати гравцем Карпат?

– Після виїзних матчів з дитячою командою особливо складно було добиратися до Жовкви. Повертався вночі, транспорт вже не курсував. Тож я сідав на автобус, який розвозив працівників місцевого заводу. Щоправда, їхав він тільки до Куликова, тому 10 кілометрів попри трасу мені треба було йти пішки. Частину дистанції я пробігав, потім знову сповільнював темп.

– В основу львів’ян вас запросив Євген Лемешко?

– Я закінчив навчання у школі, навіть влаштувався на роботу до свого хресного на склад. Взимку до мене прийшов мій дитячий тренер Володимир Вараксін: "Ходи на тренування до нас, Пилипович перегляне". Так і сталося – я прийшов на заняття, Лемешко вирішив з нами зіграти у полі. Поділив команди таким чином, що я до нього потрапив. Щойно я м’яч отримував, Євген Пилипович кричав: "Дай пас".

– Давали?

– Закидав на голову. Але він за позицією воротар. Що не подам, м’яч втрачаємо. "Хто тебе сюди привіз?" – кричав Лемешко. Я достроково закінчив гру, пробрався у роздягальню і, не миючись, втік звідти. Повернувся до роботи на склад. Лише через певний час завітав на гру команди Вараксіна, а він запропонував поїхати та зіграти за дубль Карпат у Червонограді.

Юрій Бондаренко / Фото з архіву

– Лемешко знову був присутній на грі?

– Так, проводив нам передматчеву установку. Я мав розпочинати у запасі. Оскільки то була гра проти Саратова, то Лихачов не мав права виходити на поле проти своїх. Лемешко скомандував: "Зіграєш замість зліва в обороні. А захисник Михайло Гівель піде вище по флангу". Ще перед поєдинком Роман Давид дав мені дієву пораду: "Лемешко любить, коли захисник жорстко діє. Прийми там когось з суперників".

– Ви так і зробили?

– На самому початку матчу. Як влетів у спину! Того саратовця одразу замінили. Інші гравці суперника навіть боялися до мене на фланг забігати. Лемешко підійшов до мене після гри, запитав, скільки я на складі отримую і запропонував: "Звільняйся. Від завтра Карпати тобі по 75 рублів платитимуть". Коли я розповів про це батькам вдома, то вони не повірили.

– Ваш партнер Орест Коцюмбас розповідав, що у Карпатах йому дуже допоміг досвідчений Юрій Басалик. Хто до вас найтепліше ставився?

– Кульчик і Владек – я завжди міг підійти за порадою до Кульчицького і Данилюка. Так склалося, що під час першої своєї поїздки за Карпати я знайшов дружину. Ми вирушили у турне до Одеси, Миколаєва і Жовтих Вод. Пригадую, як перед останнім матчем сиджу і дивлюся, як старші хлопці грають у карти. Габовда вишиває, віртуозно кидає. Раптом підходить Славік Кугайкевич і каже: "Йдемо до міста. Подивимося, що то за Жовті Води". Я дуже не хотів, але таки погодився.

Кульчицький з вазою, поруч – Бондаренко / Фото з архіву

– І як?

– На одній з вулиць зустріли двох дівчат. Ярослав каже: "Ти підходиш до лівої, а я – до правої". Гуляли ми аж до вечора. А на другий день у нас матч. Після нього автобус відвозив команду на залізничну станцію – десь о третій ночі. Карпати мешкали у гуртожитку, по чотири футболісти у кімнаті. Я жив з Кугайкевичем, Шидловським і Тишиком. Повернувся десь за північ, однак біля парадного входу до гуртожитку сидять Лемешко і адміністратор Ільченко.

– Як потрапити всередину?

– Тільки через вікно. Але ж воно закрите. Дивлюся – у кімнаті є наш аргентинець Петро Тишик.

– Відкрив?

– Спочатку не хотів, але потім погодився. Тільки-но я заліз, не встиг зняти мешти і стрибнув у ліжко, як двері відчинилися. Лемешко забіг до столу в центрі кімнати, розвернувся і питає: "А ти чого в одязі?" Виправдання у моїй голові виникло випадково, однак дуже вчасно: "Та тут мої родичі у Жовтих Водах мешкають. Затримали мене трохи".

– Згодом у вас таки з’явилися родичі у Жовтих Водах?

– Так, ми почали листуватися з тією дівчиною. Потім вона приїхала у Жовкву. Ось уже 56 років, як ми з Ларисою разом.

– У Карпатах ви мали дуже сильних конкурентів – пару центральних захисників Поточняк – Сиров. Шансів ви отримували мало?

– Виграти конкуренцію нереально. Хоча траплялося, що ми грали на виїзді проти московського Торпедо зі Степаном Крупеєм у дуеті. Але це, скоріше, виняток з правил. Маю сказати, що ставлення старших хлопців було хорошим. З тим же Сировим у мене ніколи не було проблем. Вже коли за ветеранів їздили, то Валера не зміг поїхати до Німеччини. Тільки його жінка вирушила за кордон. Так Сиров лише мені доручив за нею стежити: "Юро, довіряю тобі найцінніше".

Юрій Бондаренко третій ліворуч / Фото з архіву

– Хто вважався головним жартівником роздягальні?

– Кожен міг щось утнути. Бувало, каміння у сумку запхають комусь. Або ще гірше – презерватив. Футболіст приїхав з виїзду, жінка розбирає сумку, а там такий сюрприз. Пригадую, як мене воротар Михайло Лупол здивував. Посперечалися з ним. "Віриш, що ногою до перекладини дострибну?" Я не повірив, а дарма. Кремезний на вигляд Лупол з легкістю це робив.

– Шлях у Кубку-1969 Карпати розпочали зі стадії 1/64 фіналу. Про перемогу в турнірі, звичайно ж, ніхто й не мріяв?

– Безумовно. У першому матчі ми розписали мирову з Азовцем у Жданові. Наступного дня – перегравання. Ернест Юст поставив мене замість травмованого гравця праворуч у захисті. Я ще тримав Антанаса Станкявічуса, котрий добряче біг. Зрештою, Карпати виграли 2:1. Це при тому, що ми мали заброньовані квитки на літак – Юст вирішив зачекати з поверненням до Львова, і ми своє взяли.

– Усі кажуть, що Юст вражав своїм спокоєм.

– Це правда – ніколи не нервувався. Мені запам’яталися його теоретичні заняття. Тактичної дошки тоді не було, тож він розбирав помилки команди на більярдному столі. Переміщував кулі – так доносив свою думку.

– На фінал до Москви ви їздили?

– Так, сидів на лаві запасних. До гри футболісти ростовського СКА, з якими ми мешкали в одному готелі, запевняли нас, що все закінчиться 5:0 на їхню користь. Якщо чесно, я хвилювався, щоб не було розгрому. Але треба віддати належне команді – Карпати видали ідеальну гру.

– Ми поступалися у ході поєдинку. Велика кількість львівських вболівальників на Лужніках додала команді наснаги?

– Та то страшне! Львів’ян було більше, ніж вболівальників суперника. Вони й допомогли нам гру перевернути. На поле я так і не вийшов, зате у мавзолей сходив. Вирішили перед матчем з Кульчиком глянути на того Леніна. Там така черга! Ми з хвоста перебіжками добралися на початок. Раптом міліціонери нас зупинили.

– Як викручувалися?

– Сказали, що ми футболісти і дуже на Леніна хочемо подивитися. "Треба було підійти і сказати", – відповіли міліціонери та підвели нас під самі двері.