"Тато ходив по воду, і щоразу ми з ним прощалися": тікав з окупованого Маріуполя, а потім забив покер за збірну України

01.10.2026, 15:46 football24.ua

– Почнемо з останнього матчу збірної України U-18, де ти оформив покер. Які в тебе загалом емоції від такого досягнення? Бо один гол за збірну – вже особливе відчуття, а тут одразу чотири. Як для тебе це було?

– Звісно, для мене це честь – навіть просто грати за збірну. Тому що я розумію: якщо одягаю форму збірної, то вже не належу собі, я належу українському народу. Приємно просто грати, а якщо ще й допомагати команді отак, забивати не один, а чотири голи, то в три рази приємніше.

– А ти взагалі думав перед матчем, що зможеш відзначитися? Можливо у футболістів буває якесь передчуття перед такими матчами, що от сьогодні точно заб’ю?

– Та ні, я налаштовуюся на кожен матч однаково. Ставлю собі за ціль допомогти команді будь-яким способом: чи то голом, чи асистом, чи просто своєю грою. Тому на кожен матч налаштовуюся однаково.

Фото УАФ

Ну, звичайно, у мене є гольове чуття. Я знав, що перші два матчі ми не дуже, так скажімо, розуміли один одного. Зіграності не було, тому що багато нових гравців – хтось із України, хтось із легіонерів. Потім, перед третім матчем, ми вже більше зігралися на тренуваннях, краще розуміли один одного. Тренер багато від нас вимагав, тому в останньому матчі все вийшло так, як треба.

– Україна невдало розпочала турнір у Франції – спочатку поступилася Японії, потім господарям. Як думаєш, не вистачило лише зіграності, про яку ти вже згадав, чи ще чогось?

– Так, я думаю, що справа була саме у цій зіграності, у цьому футбольному міксі. Але, як я вже сказав, потім було більше тренувань, тренер більше доносив до нас свої думки. І в останньому матчі ми винесли ці думки на поле.

– Після такого виступу за збірну, напевно, з’явилося ще більше впевненості у власних силах. Наскільки для тебе загалом важливими були цей турнір і цей покер?

– Важливо, як я вже сказав, для мене завжди має значення, чи це перший матч за збірну, чи двадцятий. Мені завжди приємно і почесно грати за збірну. Тим паче, я розумію, що таким чином ми теж можемо показати, наскільки сильна наша збірна у футбольному плані, адже наші військові показують силу України поза полем.

– Давай трохи повернемося до початку. Як ти взагалі потрапив у футбол? Хто привів тебе на перше тренування і коли ти зрозумів, що хочеш займатися цим серйозно?

– Я народився в селі. Просто грав із м’ячем, як кожен хлопчик, на щебені, на полі. Потім мій тато працював у Маріуполі, ми купили квартиру та переїхали. Саме там я вже зрозумів, що треба не просто бути, як усі, а ставити перед собою цілі та мати амбіції. Тоді я зрозумів, що футбол – це моє життя, і почав будувати плани та визначати свій шлях.

– Ти починав в академії Маріуполя?

– Я спочатку починав в Азовсталі. Це був мій перший клуб. Першим тренером став Муравйов Олег Вікторович. Потім мене вже помітили в Маріуполі. Ми з татом порадилися і вирішили перейти туди. Там моїм другим тренером був Брігідін Іван Костянтинович. Я багато чого в нього навчився, він дуже мені допоміг і зараз допомагає. Підтримую з ним зв’язок.

– То як ти загалом розпочав займатися футболом? Тато привів чи якось сам?

– Саме в академію Маріуполя мене запросили після турніру. А на футбол не скажу, що тато мене привів за руку. Я сам цим горів. Я вже народився з таким футбольним серцем. Завжди любив футбол. Ми з татом були на одній хвилі й одразу розуміли, що в мене є певні дані, які можна розвивати.

Кірілл у Маріуполі / Фото із соцмереж батька

– З Маріуполя ви виїхали вже під час повномасштабного вторгнення?

– Так, під час повномасштабного. Це одні з найнепростіших часів у моєму житті. Одразу згадується, як мій тато ходив по воду. Ми жили за кілометр-два від Азовсталі, і саме на завод була спрямована вся увага, постійно були бомбардування. Ми жили, скажімо так, під рукою.

Мешкали в дев’ятиповерховому будинку, де було багато дуже стареньких бабусь та дідусів. Тому тато щоразу ходив униз по воду, і кожного разу ми з ним прощалися. Але вірили, що він повернеться і все буде добре.

– Як і коли вам вдалося виїхати?

– Я пам’ятаю, що це було 9 травня, коли ми приїхали сюди, в Німеччину, в місто Кельн. У Маріуполі в нас уже не було запасів води. Ми чекали на евакуацію в Україну, але там уже були перебиті мости, і нас взяли в кільце. Уже не було запасів ні води, ні їжі. І зайшли ці російські нелюди й сказали, що у нас два шанси: або ми їдемо в Росію, ну, туди, в "ДНР", або вони нас уб’ють... Тому довелося їхати шляхом через "ДНР", проходити всі ці комісії – там оглядали тата, брата. І вже через такий шлях ми виїхали в Німеччину.

– А чому вирішили виїжджати саме в Німеччину?

– Тато одразу подивився, куди нам їхати. І ми приїхали саме в Кельн, тому що було заплановано, що тут багато команд на цій землі – Дортмунд, Шальке, які могли мене побачити. Спочатку така була ідея. Німеччина дуже добре ставиться до українських біженців. Ну, і загалом... Але так доля розпорядилася, що ми в Кельні не залишилися. Нас по всій Німеччині помотало, і довелося починати все з низів.

– Ти пройшов академію Нюрнберга. Що взяв для себе з цього періоду?

– Нюрнберг мене помітив на одному турнірі, де грав за ТСГ Візек. Це був турнір в Австрії, Cordial Cup U-15. Там дуже хороші суперники – Базель, Штутгарт також був. Мені вдалося проявити себе, тому Нюрнберг запросив мене на пробне тренування. Там я себе добре показав і так потрапив до клубу.

Нюрнберг, якщо так підсумувати, дуже багато мені дав. Я там провів рік, але за цей час дуже багато навчився. Не просто в плані футболу – спочатку було незнання німецької мови, але я розумів, що мені треба: якщо хочу бути кращим, то потрібно працювати над собою ментально, фізично та вчити мову, щоб вона допомогла в адаптації.

– Згодом ти перейшов до Штутгарта. Що стало причиною зміни команди?

– Я зрозумів, що хочу більше конкуренції. Знав, що тут буде більше якісних гравців, більша конкуренція. І серед них я буду ставати ще кращим, ще більше працювати над собою. Мені адаптуватися було вже легше, тому що я більш-менш умів розмовляти німецькою мовою. І тут також були два українці – Микола Петровський та Всеволод Лінніков. Вони мені допомогли в адаптації.

Кірілл у Штутгарті / Фото прес-служби клубу

– Штутгарт U-19 грає у Юнацькій лізі УЄФА. Відчуваєш, що це вже інший рівень порівняно з попередніми командами, де ти грав?

– Так, звісно, Штутгарт – це особлива команда, особливий рівень гравців, особливий рівень розвитку. Тому я дуже радий, що я тут, і буду ставати ще кращим.

– Після виступів за збірну та Штутгарт U-19 відчуваєш, що можеш привернути увагу тренерів першої команди? Можливо, тебе вже запрошували на тренування або були якісь розмови про це?

– Ще не запрошували, але я відчуваю, що крок за кроком, усе залежить тільки від мене. Необхідно далі працювати, і Бог зробить так, як і повинно бути.

– Які цілі ставиш перед собою на найближчий рік-два?

– Я вже сказав, у мене дуже великі амбіції, цілі дуже великі. Але на 100% ставлю собі найвищу ціль. Розумію, що для цього треба дуже багато працювати кожного дня, ставати кращим і кращим.

– Якщо говорити ширше, про яку футбольну мрію ти зараз думаєш найбільше?

– Виграти "Золотий м’яч" – це найбільша мрія. Звісно, грати в топ-клубі, радувати вболівальників своєю грою, надихати їх, щоб вони приходили дивитися не як на всіх інших, а як у театр, і кайфували від футболу, від моєї гри.

– А чи є клуб, у якому тобі особливо хотілося б зіграти?

– Так, за Реал Мадрид.

– Рівняєшся наразі на когось із футболістів? Маєш кумира?

– Я аналізую багато топ-форвардів, але щоб рівнятися на когось – такого немає. Часто мене порівнюють із Холандом, Дьокерешем і так далі, але я завжди відповідаю, що не буду другим Холандом або другим Вольтемаде – я буду Сердюком першим.

Фото УАФ

– Дуже цікаво, чи стежиш зараз за українським футболом, якщо говорити не про збірну, а саме про клуби?

– Ну, слідкую, але не регулярно.

– А якби, уявімо, тобі якийсь український клуб запропонував повернутися – наприклад, Шахтар, Динамо, Полісся тощо – чи розглядав би ти такий варіант?

– Не знаю. Зараз у мене поки є контракт із клубом, я зосереджений на тому, щоб бути тут і розвиватися тут. А там побачимо, як буде.

– Що тобі цікаво поза футболом? Маєш якісь хобі, чи, можливо, займаєшся ще якимось видом спорту додатково?

– Додатково ніяким спортом не займаюся, весь фокус тільки на футболі. А поза футболом – книги читаю, у басейні плаваю для recovery.

– Назви один факт про себе, який може здивувати. Це може бути навіть якась неординарна історія з твого життя, про яку люди навряд чи могли б подумати.

– Перше, що мені спало на думку: всі бачать, що я дуже високий, і думають, що я не дружу з м’ячем. Але все навпаки.