Жінка і штанга: міфи, яких важко позбутись

08.11.2023, 02:37 gazeta1.com

Міфів про жінок у важкій атлетиці та пауерліфтингу існує чимало і вони є перешкодою для багатьох, аби спробувати себе у цих видах спорту. Сьогоднішня наша розповідь про дві родини з Тернопільщини, батьки і діти яких тягають штангу та досягли у цьому занятті хороших результатів. «У мене завжди була ціль, якої хотіла досягнути» Родина Онищуків певною мірою особлива. Мало знайдеться таких в Україні, а на Тернопільщині точно немає. Батько, Степан Миколайович Онищук, був заслуженим тренером, заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, майстром спорту СРСР та суддею міжнародної категорії, а донька Надія отримала звання майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики та пауерліфтингу. – Надіє, що спонукало почати займатися важкою атлетикою – видом спорту, щодо якого склався стереотип як нежіночого? Мабуть, до цього доклався батько? – На той час Степан Миколайович був директором Школи вищої спортивної майстерності і в нього були зовсім інші турботи. Вдома і близько не було розмов на цю тему. Батько жодного разу мені не пропонував займатися важкою атлетикою, хоча тоді жінки, у том числі і в Тернополі, почали активно опановувати цей вид спорту. Я 7 років співала в хорі «Зоринка», грала на скрипці. Тобто здобувала музичну освіту і жодним видом спорту взагалі не займалася. Та коли переглядала журнали з культуризму, бачила красиві фігури жінок, і мене тягнуло попіднімати штангу. Це інколи робила вдома, адже в нас була маленька штанга вагою 12 кг. Виконувала вправи, які знала, – присідання, жим. Загалом знала, що є такий вид спорту як важка атлетика, що воно таке, бо постійно їздила з батьком у спортивні табори, але в суть не вникала. – І Ви таки вирішили піти до батька в секцію важкої атлетики? – Одного разу відбувалися змагання, і батько попросив щось там допомогти. Хлопці-спортсмени, побачивши мене, жартуючи, говорили: «Надю, давай починай штангу піднімати, приходь у зал». Я якось подумала: а чому б і ні? В 11 класі вирішила таки спробувати. Стало цікаво. І як з першого дня почала ходити, так майже не пропускала тренувань. Захопилася цим видом спорту і почала серйозно займатися. Не була особливо здібною, навіть у школі на фізкультурі нічим не відрізнялася від інших дівчат, у перших рядах з бігу чи віджимання я не була. Все, чого досягла, було зроблено важкою працею на тренуваннях. – А як Ваші подруги поставилися до нового уподобання? – Для мене цей момент був дуже важкий, тому що, коли я вирішила займатися важкою атлетикою і ділилася цією думкою зі своїми подругами, наштовхувалась на несприйняття, залякування, мовляв, не йди – не виростиш, не народиш дитину, матимеш проблеми зі здоров’ям. Тоді вирішила нікому більше не розповідати і далі продовжити займатися. Пригадую, як я кулаки тримала, коли приймалося рішення, чи введуть жіночу важку атлетику в програму Олімпійських ігор. Коли це сталося, то це було великим поштовхом у розвитку нашого виду спорту. – Не було прикро, що всі дівчата ходять на дискотеки, а Ви – до спортивного залу? – Не знаю. Звичайно, це був режим, адже практично щодня треба було тренуватися. Хоча сказати, що я ніколи не ходила на дискотеки, буде неправильно, інколи бувала на них. Але я тоді обрала для себе спортивний шлях і в мене завжди була ціль, якої хотіла досягнути. – Які були Ваші перші змагання з важкої атлетики? – Пів року тренувань – і я вже вийшла на поміст змагань у Хоросткові. Це був чемпіонат області. Їх виграла, бо була єдиною учасницею у своїй ваговій категорії. У ривку підняла штангу вагою 42 кг, у поштовху – 57 кг. Потім були сільські ігри, а перші справді серйозні всеукраїнські змагання відбувалися влітку 1995 року. Це була першість України серед спортсменів до 20 років у м. Ромни. Тоді я, 17-річна дівчина, здобула перемогу в категорії до 54 кг. – За які результати Вам присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу? – За три роки від початку тренувань я виконала норматив майстра спорту. Це було в 1997 році на чемпіонаті України по «Колосу» в Скадовську. А майстра спорту міжнародного класу – в 2000 році на кубку України у Коломиї (Івано-Франківська обл.), де я посіла 2 місце. – Будучи титулованою спортсменкою, Ви жодного разу так і не взяли участі в чемпіонаті Європи чи світу, чому? – У моїй ваговій категорії харків’янка Ванда Масловська була безумовною лідеркою та рекордсменкою України. Її везли на всі чемпіонати світу і Європи, вона навіть була чемпіонкою Європи. Я ж була постійно кандидаткою до збірної України, але щоби потрапити на чемпіонат Європи і світу, треба було перемогти Масловську, а це було зробити практично нереально. – Яка з двох важкоатлетичних вправ Вам краще давалася? – У мене була слабка вправа – ривок, її виконують широким хватом. Через те, що не дуже довгі пальці, мій особистий результат у ривку – 92 кг, у той час як дівчата піднімали по 100-105 кг. Зазвичай у категорії після ривка була третя-четверта. Але зате у поштовху, вузьким хватом, у мене був кращий результат – 125 кг. Із ним, коли нагороджували за окремі вправи, я завжди була першою і навіть перемагала Ванду Масловську. Але цього було замало, щоби здобути загальну перемогу у двох вправах. – Ви, Надія Глинська, володієте унікальним досягненням, адже маєте звання майстра спорту міжнародного класу у двох видах спорту… – У певний час вирішила зробити паузу у важкій атлетиці. Трішки переключилася на пауерліфтинг. Це суміжні види спорту, адже присідання і тяга – щоденна вправа важкоатлетів. Тому я паралельно займалася і пауерліфтингом. Спробувала себе і в цьому виді спорту. Поїхала на перший для себе чемпіонат України в Одесу і зайняла 4 місце, а в присіданні і тязі була третьою. А потім пішло-поїхало… – Чи мали травми? – Звичайно, травми мене не оминули. Але вже тривалий час я не займаюся важкою атлетикою і можу сказати, що мене нічого не болить, не маю проблем ні зі спиною, ні з колінами, ні з плечами. Тобто, коли кажуть, що великий спорт калічить людину, – це не про мене. І ще одне і важливе – робота і професійність тренера. Він повинен придивлятися і прислухатися до вихованців. І якщо в когось із них є проблеми зі здоров’ям, то давати помірні навантаження і лікувати. Бо бувають тренери, які не вважають спортсмена за особистість, для них результат важливіший за здоров’я. Тоді справді можуть бути проблеми. – Надю, від спортивної кар’єри Ви перейшли до тренерської діяльності, працюєте у тому числі з дівчатами? – Нині з батьком працюю в ДЮСШ з літніх видів спорту, треную дітей. Те, що зараз пішло омолодження нашого виду спорту, тішить. Якщо раніше в 15-17 років приходили у важку атлетику, то зараз в 11-12 років. Маємо унікальні випадки, коли тренуються батьки з дітьми – мама з двома своїми доньками. І це правильно, бо здоров’я ні за які гроші не купиш. За моєї тренерської діяльності були випадки, коли у двох хлопців після медогляду виявили хворобу серця, але вони дуже хотіли тренуватися. Під мою відповідальність їм дозволили займатися, і коли через 2 місяці зробили повторне ЕКГ, воно показало, що хвороби вже немає. – Існує стереотип, що дівчат мало у важкій атлетиці, бо заняття цим видом спорту впливає на зріст, вони не зможуть народжувати тощо. – Не знаю, звідкіля взялися ці стереотипи. Таким людям я говорю: ви зрозумійте, якби важка атлетика, жіноча чи чоловіча, приносила шкоду організму, це б не був олімпійський вид спорту. Я маю величезний спортивний досвід, закінчувала вуз, магістратуру, невже ви думаєте, що після всього цього я пішла в спортивний зал, щоби калічити дітей. Важку атлетику вже б давно заборонили, якби вона приносила шкоду організму. Щодо стереотипу про дівчат, які не зможуть народжувати. У мене два хлопці, народилися здорові, жодних проблем не було. Та й всі, хто в мене тренувалися, мають мінімум по двоє дітей. Надія Глинська передає великий досвід молодшому поколінню Міфи, які розповсюджують люди, не обізнані з важкою атлетикою Степан Миколайович Онищук – понад 50 років у важкій атлетиці, стояв біля витоків цього виду спорту в Тернополі, виховав багатьох відомих важкоатлетів та важкоатлеток і його дуже дратує, коли люди створюють стереотипи, мовляв, дівчатам заняття зі штангою негативно вплине на народжуваність, а хлопці не будуть рости або у них буде викривлений хребет. – Той, хто таке каже, по-перше, неграмотна людина, в тому числі це стосується лікарів високої кваліфікації. А все тому, що вони собі так просто вважають. Ми постійно відвідуємо фізкультурний диспансер і якщо є проблеми у підопічних, то там їх обов’язково виявлять. Мої ж багаторічні тренування підтверджують, що навпаки – як дівчата, так і хлопці стають сильнішими, витривалішими, майже не хворіють. По-друге, науково розроблена програма з важкої атлетки, яка підписана міністерствами спорту, охорони здоров’я, юстиції. Там все розписано: з якого року можна займатися хлопцям та дівчатам, у якому віці дозволяється брати участь у змаганнях, які фізичні навантаження можна давати на організм. І тренери цього дотримуються, бо для них здоров’я дітей – на першому місці, – зауважив Степан Онищук. Степан Онищук з чемпіонкою Європи Наталією Троценко і донькою Надією Степан Миколайович першим на Тернопільщині став працювати з дівчатами-важкоатлетками. – Свого часу у нас було багато дівчат. Взагалі в області були сильні дівчата-важкоатлетки. Найвідоміші – це чемпіонки Європи Наталія Троценко та Марія Хлян. Збірна області вигравала командну першість України серед дівчат до 23 років. На дорослому чемпіонаті України у нас одна дівчина з Хоросткова провалила всі три підходи і ми задовільнилися другим місцем, хоча цілком могли стати кращою жіночою командою країни. Це зараз пішов спад жіночої важкої атлетики, живемо в складний час, однак сподіваюся, що все й нашому виді спорті налагодиться і все більше молоді відвідуватимуть спортивні зали, адже, найперше – це здоров’я, а вже в другу чергу – результат, – переконує пан Степан. Степан Миколайович розповів історію про одну перспективну важкоатлетку, яка через стереотипи лікарів та батьків перестала займатися цим спортом. – Вчитель фізкультури із Закарпаття запропонував, щ