Домінік ГАШЕК: «Жартував, що в Житника широкі ноги, бо він з Чорнобиля»

10.06.2023, 18:12 sport.ua

Тиждень тому він вперше в житті завітав в Україну. Перебував у нас протягом п’яти днів – У Харкові, Києві й області, Вінниці. Чеський хокейний воротар Домінік Гашек – олімпійський чемпіон Наґано-1998, дворазовий володар Кубка Стенлі, двічі найкращий гравець сезону і володар шести «Везіна трофі» найкращому воротареві національної хокейної ліги. Від початку повномасштабної війни спортивні зірки такого рівня воліли уникати візитів в Україну. Гашек став першим. Власне, то й не дивно, адже великий Домінатор протягом цих 15-ти місяців є, мабуть, головним лоббістом інтересів нашої країни і нашого спорту серед світових знаменитостей.

Сказати, що побачене в місцях активних бойових дій вразило Домініка – не сказати нічого. Журналіст Sport.ua мав унікальну нагоду записати це інтерв’ю, в якому 58-річний легендарний хокеїст розповів про власне ставлення до росіян, як формувався його світогляд, як вплинули на нього події Празької весни, як сам дзвонив ключами на прощання комунізмові в 1989-му і що думає про бойкот українцями змагань, у яких виступають представники країн-окупанток. Значно менше ми говорили про хокей. Але згадали, як Гашек не поспішав переходити в НХЛ, потім сім років грав у «Баффало Сейбрз» поряд з киянином Олексієм Житником і як перемагав росію в фіналі Олімпіади-1998.

Розмова відбувалася під час прогулянки, починаючи з пішоходного «моста Кличка», через Майдан Незалежності, Хрещатиком і вгору від Бесарабського ринку до готелю «Прем’єр-палац». По ходу ми разом із MVP попереднього чемпіонату України Сергієм Бабинцем розповідали гостеві, звідки взялася арка «дружби народів», як відлітала голова леніна в грудні 2013-го і, звісно, про події на Майдані дев’ять років тому. Сам Домінатор фотографувався і фотографував пам’ятні місця. Особливо його вразила кількість прапорців у пам’ять про полеглих на цій війні воїнів на пагорбі центральної площі української столиці.

Прочитайте, не пошкодуєте.

- Домініку, вам дуже пощастило, перебуваючи два дні в Харкові, не почути жодної повітряної тривоги. Та й у Києві першого дня сигналів не було. «Відігралися» росіяни вночі. Для нас ці сирени звичні. Як на них відреагували ви?

- Поселяючись в готелі, відразу дізнався, де там бомбосховище, куди треба бігти. Розумів, куди приїхав. Але понеділок у мене вийшов дуже насиченим. До Києва приїхав о шостій ранку. Потім ми відвідали Бородянку, Бучу, Ірпінь, мали зустріч у Федерації хокею України, спілкувалися з юними київськими хокеїстами. Втомився настільки, що вночі спав так солодко, що не чув взагалі нічого. Може, це й на краще.

- Україну ви відвідуєте вперше в житті. Які враження від Києва і Харкова? Чи відчувається тут, що війна зовсім близько?

- Оскільки раніше тут не бував, то не маю з чим порівнювати. Проте зрозуміло, що в Харкові війна дуже відчутна. Був там два дні і зрозумів, що нормального життя там немає. Чимало будинків зруйновані, ресторани теж побиті або не працюють. На вулицях дуже мало людей. У Харкові відчувається смуток. Не так як у Києві. Точніше, зовні не помітно, що неподалік від української столиці велися бойові дії, що сюди прилітають ракети. Однак коли починаєш розмовляти з людьми, то розумієш, що тут теж війна. А Ірпінь, Буча, Бородянка – то взагалі жах. Там відлуння війни відчувається найсильніше. Страшно дивитися на таку кількість зруйнованих будівель. Я бачив ці картини на світлинах і на відео з Чехії. Але споглядати те страхіття на власні очі значно важче. Це дає уяву, що тут відбувалося.

- Якщо простежити за вашим «твіттером», то можна помітити, що до 24.02.2022 в ньому взагалі не було згадок про Україну. 23 лютого, за добу до російського вторгнення, ви писали про завершення зйомок про перемогу збірної Чехії з хокею в Наґано-1998. Зранку 24-го числа все змінилося. Відтоді ваш «твіттер» перетворився на хроніки російсько-української війни…

- Все просто: ще 23 лютого 2022 року я б ніколи не повірив, що таке в наш час, у центрі Європи можливо. Коли прокинувся вранці наступного дня, був приголомшений новинами. Для мене був шок, що росія пішла на Україну з повномасштабною війною. Тому з першої хвилини захотілося підтримати Україну бодай словесно. Вирішив, що буду постійно писати і говорити речі, які допоможуть зупинити цю війну, щоб в Україні перестали гинути люди.

- Взагалі, війна в Україні триває з 2014 року. Правда, не така масштабна, але росіяни анексували Кримський півострів, вторглися на територію двох областей. Може, в Чехії це відчувалося не так сильно, але люди гинули вже тоді.

- Це наша спільна вина, що тоді ми не надали подіям в Україні достатньої уваги. Ми слухали нашого президента, проросійського політика Мілоша Земана. Він всюди говорив, що в Україні – громадянська війна, внутрішньоукраїнський конфлікт. Це була спотворена інформація, фактично російська пропаганда. Можу сказати, що не був згоден з Земаном вже тоді, розумів, що росія не мала права забирати в України Криму, але не був достатньо активним, щоб почати голосно говорити через власні соцмережі вже в 2014-му. Це була моя помилка. Нині я це усвідомлюю. Тому намагаюся говорити про війну в Україні щодня. Чи в соцмережах, чи під час зустрічей у Чехії чи інших країнах.

- Ви народилися в 1965-му, за три роки до Празької весни, коли російсько-совєцькі окупанти вторглися в чеську столицю. Ця подія наклала відбиток на вашу свідомість?

- Я був маленький і ще нічого не розумів. Нашої родини та трагедія не торкнулася. Пізніше про це не думав, бо грав у хокей. Але з часом познайомився з людьми, які постраждали під час Празької весни. Росія тоді принесла нам багато горя. Що тоді перенесла Чехія, усвідомив лише з роками. Згодом, коли вже виступав за збірну Чехословаччини і навчався в університеті, 1989-го брав участь в революційних подіях проти комуністичного режиму. Зараз ми стоїмо на київському Майдані. Тоді разом з партнерами за командою так само стояв на Вацлавській площі у Празі. Ми піднімали вгору ключі і дзвонили. То був «останній дзвін комунізму».

- Мабуть, комуністам ви були «вдячні» ще раніше, у 1983-му, коли вас на драфті НХЛ обрав «Чікаґо Блекгокс». Читав, що за океан ви тоді не виїхали через «залізну завісу»…

- Ні. Мені ще самому не хотілося виїжджати, бо був молодим хлопцем, а вже грав в одній із найкращих команд Чехословаччини – «Пардубиці». Мене вже викликали до лав збірної. Так, мене обрали, але іти мені не хотілося. Багато тоді про це думав і врешті залишився вдома. Надто молодим ще тоді був, не хотів поспішати. «Пардубиці» тоді були справді класною командою, в мене було яскраве життя. Мені хотілося жити й грати вдома, бути поряд із родиною, з друзями. Вже тоді розумів, що шанс перейти в НХЛ ще буде. В підсумку так і сталося. Після революції 1989-го я переїхав.

- Вам тоді було 24, на ту мить вас чотири рази називали найкращим воротарем чемпіонату Чехословаччини і двічі – найкращим воротарем чемпіонатів світу. В Чікаґо ви поїхали зіркою європейського хокею. Але в «Блекгокс» спершу були запасним. Удар по амбіціях?

- Дебют точно був непростим. Мене навіть перевели в фарм-клуб «Блекгокс» «Індіанаполіс Айс». Довелося завойовувати своє місце під сонцем заново. В IHL, виступаючи за фарм, у першому сезоні я потрапив у символічну збірну сезону. В наступному вже грав за «Чікаґо» більше і врешті мене забрали в «Баффало Сейбрз». Там теж основним став не миттєво, але з часом показав, що заслуговую на це право.

- Українець Олексій Житник навпаки почав грати в НХЛ відразу – спершу в «Лос-Анджелес Кінґз» поряд із Вейном Ґрецкі, а потім і з вами у «Сейбрз»…

- У Баффало Олексій з’явився через два роки після мене. Але він був молодий, всього 21 рік. Житник в нас грав у парі з моїм земляком Ріхардом Шмеліком. Українсько-чеський перший дует оборонців «Сейбрз», вони грали проти найкращих гравців команд-суперниць. Житник – це топ. Ми з ним були друзями і на льоду, і поза ним. Розмовляли англійською, в НХЛ по-іншому неможливо. Алекс ніколи не говорив багато. Мені теж достатньо сказати: «Алекс, тут-тут-тут!» і він все робив правильно. На льоду він був жорсткий і непрохідний, з отакенними ногами! В роздягальні ми жартували, що ноги в нього такі широкі, бо він виріс у Чорнобилі (сміється).

- В Україні за ці ноги Олексієві дали прізвисько «слон».

- Це у вас. В НХЛ його так ніхто не називав. Я його називав просто: «Zi», за першими літерами в прізвищами. То було просто й зручно.

Гашек і Житник. Давні партнери за "Сейбрз" зустрілися в побитій війною Україні

- В 1998-му свідома частина України в протистоянні між Житником і Гашеком у фіналі Олімпіади в Наґано вболівала за Гашека (Житник тоді виступав за росію). Тоді ви перемогли 1:0 і сильно нас потішили.

- Це один з найпам’ятніших моментів моєї кар’єри. На тій Олімпіаді виступали всі найкращі. Виграти в такій боротьбі золото – це щось надзвичайне. Це на все життя.

- У москалів тоді просто нестримним був Павєл Буре. В півфіналі він закинув фінам п’ять шайб. А вам – жодної…

- Ми дивилися матч росії проти фінів по телевізору. І розуміли, що з Буре треба тримати дуже чіпко. Врешті, проти Павла в фіналі персонально зіграв Іржі Шлеґр, який його добре знав за спільними виступами за «Ванкувер Кенакс». Ірка впорався з завданням чудово: за матч Буре наніс два кидки і не показав взагалі нічого.

- Розпад Чехословаччини на дві країни в 1993-му ви застали за океаном. Як тоді сприйняли ту подію? Вас не лякали зміни на Батьківщині?

- Зізнаюся, я тоді засмутився. Ми були однією великою країною, до якої я звик. Сприйняв це так, немов втратив частинку чогось рідного. Але страху від тих змін точно не було. Ми розуміли, що обравши такий шлях, Чехія і Словаччина стали тільки сильнішими й успішнішими. Наші країни були і залишаються найліпшими друзями, справжніми, а не видуманими братніми народами.

- Хокейні збірні Чехії і Словаччини зустрілися одна з одною вже на Олімпіаді-1994. Тоді в Леллегаммері словаки сенсаційно перемогли. І протистояння мало принциповий характер.

- А як по-іншому? Звісно, для чехів важливо перемогти сусідів. На льоду не буває друзів. Для нас протистояння зі Словаччиною – дербі. Поразки в таких матчах – особливо дошкульн