Мовна диверсія Кремля: як закон Ківалова-Колесніченка створював плацдарм для "русского міра"

06.10.2026, 08:32 24tv.ua

У народі він більш відомий як закон Ківалова-Колесніченка – і, ні, це не був акт турботи про права людини, а був елемент ретельно спланованої інституційної диверсії, розробленої політичними агентами Москви для штучного розколу українського суспільства. 24 Канал розповість про все це трохи докладніше.

Щоб зрозуміти справжню природу Закону "Про засади державної мовної політики" 2012 року, достатньо звернутися до аналізу незалежних міжнародних арбітрів того часу. Європейська комісія за демократію через право, більш відома як Венеційська комісія Ради Європи, ще на етапі підготовки законопроєкту у 2011 винесла свій однозначний вердикт.

Західні правознавці констатували, що документ не мав нічого спільного із захистом європейського мовного розмаїття. Замість того щоб підтримувати дійсно вразливі мови меншин (кримськотатарську, гагаузьку чи румунську), закон створював безпрецедентні штучні привілеї суто для російської мови, ба більше – ще й витісняючи українську з публічного простору.

Організація з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) через свого Верховного комісара у справах національних меншин також била на сполох. У звітах ОБСЄ того періоду чітко зазначали, що встановлений законом бар'єр у 10% етнічного населення для надання мові статусу регіональної призведе до непропорційного домінування російської мови у південних та східних регіонах України.

Міжнародні експерти з конституційного права бачили те, що автори закону намагалися приховати за демагогією – механізм легальної сегрегації. Закон дозволяв місцевим чиновникам повністю ігнорувати державну мову у діловодстві, освіті та медіа. Це була не децентралізація, а свідома фрагментація єдиного культурного та адміністративного простору суверенної держави.

Аналітики з Freedom House у своїх звітах про стан демократії в Україні часів президентства Віктора Януковича прямо вказували на цей закон як на інструмент політичної поляризації, що відкидав країну від європейських стандартів інтеграції. Але все ні окремо, ні навіть вкупі ухвалення закону Ківалова-Колесніченка це не зупинило.

Як Росія фінансувала просування закону Ківалова-Колесніченка: дивіться відео RadioSvoboda

Сьогодні складно розглядати закон Ківалова-Колесніченка інакше як класичний приклад підготовки плацдарму для доктрини "русского міра". Дослідники російської гібридної війни чітко доводять, що Кремлю потрібні були не просто лояльні політики у Києві – йому потрібні були територіальні анклави, ментально відірвані від решти країни.

І от закон 2012 року став саме тією юридичною зброєю, яка дозволила місцевим радам на Півдні та Сході України офіційно підняти "мовні кордони". Створюючи ілюзію системних утисків російськомовних (яких насправді не існувало, що підтверджували численні звіти міжнародних правозахисних організацій, зокрема Amnesty International та Human Rights Watch до 2014 року), Росія через своїх проксі-політиків формувала casus belli – привід для війни.

Коли у 2014 році Росія загарбала Крим та розпочала приховану інтервенцію на Донбасі, Володимир Путін використав саме наратив про "захист російськомовного населення", який Росія роками легітимізувала та підживлювала через архітектуру ось саме таких факторів, як закон Ківалова-Колесніченка. Можна сказати, що цей документ був артилерійською підготовкою, проведеною за допомогою параграфів і статей.

Він мав на меті переконати частину українських громадян, що їхня ідентичність лежить за межами української держави, а Москві дати формальне виправдання для агресії в очах власного населення. Хоча Конституційний Суд України скасував цей антидержавний акт у 2018 році, отрута, випущена ним в організм суспільства, на жаль, встигла стати каталізатором трагедій наступного десятиліття.

Історія закону Ківалова-Колесніченка – це суворий урок для всього вільного світу: коли ворожа імперія приходить захищати "свою мову" на чужій території, наступним кроком вона завжди присилає танки. Але це, на щастя, навіть близько не гарантує їй перемоги.