Російська пропаганда виправдовує страждання українців заради політичних цілей

07.11.2026, 14:54 newformat.info

Росія десятиліттями використовує пам’ять про перемогу над нацистською Німеччиною як один із головних інструментів державної ідеології. День перемоги, подвиг радянського народу та трагедія блокадного Ленінграда постійно присутні в офіційній риториці Кремля.

Голод і холод були одними з найстрашніших знарядь нацистської блокади Ленінграда. Протягом майже 872 днів місто перебувало в оточенні німецьких військ та їхніх союзників. Від голоду, холоду, хвороб і постійних обстрілів загинули сотні тисяч мирних жителів. Руйнування систем життєзабезпечення перетворило повсякденне існування людей на боротьбу за виживання.

Для мешканців блокадного міста вода, їжа, тепло та електроенергія стали питаннями життя і смерті. Саме тому трагедія Ленінграда залишається одним із найболючіших символів страждань цивільного населення під час Другої світової війни.

Проте сьогодні російська пропаганда демонструє дивовижну здатність вибірково використовувати історичну пам’ять. Злочини нацистів згадуються в нескінченних телевізійних промовах, але страждання українців, які залишаються без електрики, опалення та водопостачання внаслідок російських атак, нерідко стають предметом відвертого виправдання або насмішок.

Російські ракетні та дронові удари по українській енергетичній інфраструктурі стали одним із найсерйозніших викликів для цивільного населення. Пошкодження електростанцій, підстанцій, теплових мереж та інших об’єктів критичної інфраструктури створюють загрозу для мільйонів людей.

Особливо небезпечними такі атаки стають узимку, коли відсутність опалення може мати катастрофічні наслідки для дітей, літніх людей, осіб з інвалідністю та пацієнтів медичних закладів.

Відключення електроенергії впливає не лише на комфорт. Воно порушує роботу лікарень, систем водопостачання, транспорту, зв’язку та підприємств, які забезпечують життєдіяльність міст. Якщо одночасно пошкоджуються декілька елементів інфраструктури, наслідки можуть охоплювати цілі регіони.

У таких умовах українські родини змушені пристосовуватися до життя без стабільного тепла, світла та води. Люди облаштовують пункти незламності, шукають альтернативні джерела живлення, запасаються водою та намагаються забезпечити мінімальну безпеку для дітей.

Це не абстрактна політична дискусія. За кожним зруйнованим енергетичним об’єктом стоять конкретні людські долі.

Особливого обурення викликає не лише сама практика атак на цивільну інфраструктуру, а й інформаційний супровід російської агресії.

Російські пропагандисти намагаються представити позбавлення українців базових умов існування як допустимий інструмент примусу до політичних поступок. У їхній риториці страждання населення перетворюються на своєрідний аргумент у переговорах, а руйнування міської інфраструктури подаються як засіб наближення бажаного для Москви завершення війни.

Фактично йдеться про виправдання колективного покарання. Люди, які не ухвалюють військових чи політичних рішень, стають заручниками війни та об’єктами психологічного тиску.

Особливо цинічно звучать спроби пояснити, що замерзлі діти, темні квартири та міста без води нібито можуть сприяти встановленню миру. Адже мир, побудований на примусі цивільного населення через страждання, не має нічого спільного з гуманізмом.

Російська влада постійно апелює до подвигу покоління, яке перемогло нацизм. Проте пам’ять про загиблих у Другій світовій війні не може бути індульгенцією для сучасних злочинів.

Перемога над нацистською Німеччиною була перемогою над ідеологією, яка зневажала людське життя, виправдовувала масове насильство та використовувала страждання цивільного населення як інструмент досягнення військових цілей.

Саме тому порівняння сучасних російських практик із методами нацистського терору потребує не лише емоційних оцінок, а й аналізу конкретних дій, їхніх наслідків та відповідальності тих, хто ухвалює відповідні рішення.

Міжнародне гуманітарне право забороняє напади на цивільних осіб, а також використання голоду серед цивільного населення як методу ведення війни. Об’єкти, необхідні для виживання мирного населення, мають особливий правовий захист.

Отже, питання полягає не тільки в історичних аналогіях. Йдеться про фундаментальні принципи, на яких побудовані міжнародні правила ведення війни.

Справжній гуманізм починається з визнання цінності людського життя незалежно від громадянства, політичних поглядів чи місця проживання. Він передбачає захист дітей, допомогу беззахисним і повагу до права цивільного населення на безпеку.

Коли ж страждання мирних людей оголошують виправданою ціною політичного результату, гуманістична риторика перетворюється на порожню декорацію.

Росія може скільки завгодно проводити паради, виголошувати промови про перемогу над нацизмом та використовувати історію для виправдання власної політики. Але пам’ять про загиблих не можна привласнити, а злочини сучасності неможливо приховати за подвигами минулих поколінь.

Особливо гірко усвідомлювати, що покоління, яке пережило блокаду Ленінграда, добре знало справжню ціну голоду, холоду та відсутності елементарних умов для життя. Саме тому використання подібних страждань як інструменту війни є не просто політичним цинізмом, а зневагою до пам’яті всіх жертв Другої світової війни.

Коли держава, яка називає себе переможницею нацизму, виправдовує терор проти мирного населення, виникає запитання: що насправді залишилося від її проголошених цінностей?

Слово «гуманізм» у вустах тих, хто виправдовує страждання дітей і цивільних, звучить як знущання. Історія не повинна повторюватися, але вона має навчати розпізнавати небезпеку, коли нелюдські методи знову намагаються зробити нормою.