Двоє Сікорських і небезпечні перспективи Речі Посполитої

24.10.2026, 21:05 newsua.one

…«Ми спільними зусиллями знищимо українців», - сказав Сталін, а Сікорський із ним мовчки погодився. Хоча це був й інший Сікорський, але…Про те, що міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський дозволив собі такі інвективи на адресу Львівської облради та висунув такі вимоги до неї, наче Східна Галичина досі є воєводством Речі Посполитої, написано вже чимало. Залишається тільки приєднатися до написаного, бо ж хіба мало нам російського неоколоніалізму, так ще і польський приєднався, а там й інші, можливо, підтягнуться, чи не так?Утім, не забуваймо цікавий і важливий факт: задовго до «нашого», «теперішнього» Сікорського, людини, між іншим, із багатьма чеснотами, але, на жаль, дещо схибленого на українському питанні (як і практично вся – ВСЯ! – польська політична еліта), жив «інший», «не наш» Сікорський – генерал Владислав Сікорський, який теж мав чимало чеснот, але… постає і все псує те саме українське питання, у плані розв’язання якого він був незрівнянно радикальнішим, аніж його однофамілець і наш сучасник.Коротка довідка. Владислав Сікорський народився в Австро-Угорщині, поблизу Сандомира, брав участь у створенні польських парамілітарних формувань («найясніший цісар» це дозволяв), у Першій світовій відзначився як вояк польських легіонів (полковник), після відновлення незалежності Речі Посполитої швидко став генералом. Командував дивізією – спершу у війні проти ЗУНР, потім – проти Совєтської Росії. Затим обіймав високі посади у війську та у владі Польської держави. У 1939 році очолив уряд другої Речі Посполитої в еміграції («лондонський уряд») і Військо Польське.А 30 липня 1941 року він підписав з послом СССР у Британії Майським угоду, згідно з якою втратили чинність домовленості між Совєтським Союзом і Третім Райхом «стосовно територіальних змін у Польщі». Ясна річ, генерал Сікорський вирішив, що Західна Україна, Західна Білорусь і Вільнюс повертаються під його юрисдикцію. Сталін думав інакше. Втім, ось записана іншим знаним польським генералом – Андерсом, якому пощастило уникнути страти в Катині, – розмова під час візиту генерала Сікорського до Москви 3 грудня 1941 року. Наводжу цей текст російською мовою за журналом «Иностранная литература», 1990, №12, щоб не викривити зміст унаслідок подвійного перекладу.«СИКОРСКИЙ: …Я также был обижен тем, что вы не хотите отпустить из Красной Армии и трудовых батальонов всех польских граждан, мобилизованных вами на оккупированных территориях в 1939 году.СТАЛИН: Но ведь мы их отпускаем.АНДЕРС: Только начали, и то лишь одних поляков. В то же время нас официально уведомили, что белорусов, украинцев и евреев освобождать не будут, а ведь они были и фактически не переставали быть польскими гражданами, поскольку вы расторгли все договоры с Германией.СТАЛИН: Зачем вам белорусы, украинцы и евреи? Вам нужны поляки, это самые лучшие солдаты.СИКОРСКИЙ: Дело не в количестве, в конце концов их можно заменить поляками – советскими гражданами, но я не могу в принципе принять подобную ситуацию, намекающую на нестабильность польских границ. Те, кто в 1939 году были польскими гражданами, ими и остались. Нельзя силой ставить перед свершившимися фактами. Этого никто на Западе не признает.СТАЛИН: Они приняли участие в голосовании и стали советскими гражданами.АНДЕРС: Они сделали это не по своей воле, а что касается белорусов, то они чувствовали себя поляками и были хорошими солдатами во время войны 1939 года.СИКОРСКИЙ: Вы вчера сказали, что мир бы смеялся, если бы вся польская армия ушла из России. А я на это отвечу, что мир бы смеялся, если бы я принял участие в дискуссии на тему границ 1939 года и признания ситуации, насильственно созданной во время войны.СТАЛИН: Мы, конечно же, не станем ссориться из-за границ.СИКОРСКИЙ: Разве вы сами не говорили, что Львов, например, - это польский город.СТАЛИН: Да, но из-за Львова вам придется ссориться с украинцами.АНДЕРС: Многие украинцы были и остались германофилами, поэтому у нас было много неприятностей из-за них, а потом и у вас тоже.СТАЛИН: Да, но это были ваши украинцы, не наши. Мы их, общими силами, уничтожим.СИКОРСКИЙ: Я говорю не об украинцах, а о территории.СТАЛИН: Мы с вами должны сами установить общую границу еще до мирной конференции, как только польская армия вступит в бои. А сейчас не будем говорить об этом. Не беспокойтесь, мы вас не обидим.СИКОРСКИЙ: Границы 1939 года не могут быть подвергнуты никаким сомнениям. Я, с вашего позволения, еще вернусь к этому вопросу.СТАЛИН: Пожалуйста. С удовольствием».Оцінили? Де Сталін говорить, що відтепер відновлений кордон 1939 року? Ніде. Навпаки, він наполягає на тому, що кордони слід встановити в майбутньому, а до того про них не варто говорити. При цьому Сталін ледь приховано насміхається з високих польських представників («будь ласка, з задоволенням»), а разом із тим попереджає – що колишні громадяни другої Речі Посполитої стали совєтським громадянами. А разом із тим оприявнює свій проєкт на майбутнє – «не бійтеся, ми вас не образимо». І справді, у 1945 році Польська держава одержала чималу територіальну компенсацію за окуповані нею у 1918-21 роках іноетнічні землі, які, варто згадати, Антанта наприкінці 1919 року НЕ ВИЗНАЛА ПОЛЬСЬКИМИ (згадайте т.зв. «лінію Керзона»). Правда, разом із цими землями Польща одержала й комуністичну владу, перетворившись на сателіта СССР (чи навіть на його «зовнішню колонію», принаймні, до 1956 року). І Захід в особі Черчилля та Рузвельта у Тегерані у 1943-му визнав польсько-совєтські кордони, бо насправді вони були визначені ще наприкінці 1919 року не без участі згаданого Черчилля…Так, Сталін не випадково з’єхидничав – «українці будуть проти» (щодо Львова). Він мав на увазі зовсім не українських націоналістів. Адже Східна Галичина та Волинь з осені 1939-го були складовими УРСР за Конституцією останньої. Ніхто, звісно, навіть не подумав після 30 липня змінювати відповідні статті про області України. І конституція СССР (ст.23) про територіальний поділ УРСР залишилася без змін з квітня 1941 року. І Конституція Литовської ССР 1940 року, в якій столицею був указаний начебто «польський» Вільнюс, не змінювалася, та й не могла змінитися – Литва давно підпала під німецький контроль, а польські ламентації щодо «повернення Вільна» лише зміцнили позиції литовських націоналістів і їхній курс на співпрацю з Німеччиною. Втім, Третій Райх у серпні 1941-го розігнав відтворений уряд Литви, чим власноруч звів на пси цей курс. А чи могла діяти інакше націонал-соціалістична тоталітарна імперія? Вельми сумнівно. А от Річ Посполита могла – але не схотіла. І щодо українців теж могла…Американська професорка польського походження Ева Томпсон зовсім не випадково зауважила трагічний парадокс польської історії: виступаючи об’єктом німецької та російської колонізації, Польща водночас – впродовж століть! – не припиняла спроби колонізувати українські та білоруські землі. З постанням «Солідарності», з приходом Івана Павла ІІ, з інтелектуальним домінуванням ще у пізньокомуністичній Польщі (не кажучи про звільнену від комунізму) таких достойників, як Єжи Ґедройць, Чеслав Мілош, Яцек Куронь, Лешек Колаковський здавалося – все, почалася принципово нова історія! Проте у ХХІ столітті вітер почав повертатися на свої кола, і дивним чином цей процес у часі збігся з торжеством «кремлівських чекістів» у Росії.Але повернімося до розмови Сталіна з польськими генералами. Нічим не заперечивши пропозицію Сталіна спільно знищити «неправильних» (тобто налаштованих проти Речі Посполитої) українців, Сікорський наголосив: його цікавлять території і ще раз території. Тобто генералові йшлося про території другої Речі Посполитої, включно з колоніями (розташованими на схід від «лінії Керзона») за будь-яку ціну. От він і зробив офірною жертвою поляків Волині та Галичини – мовляв, ані кроку з нашої законної землі, територія понад усе! – а «неправильних» українців він – як і Сталін – прагнув винищити, щоб не було проблем. І винищення це набуло масштабів якраз після повернення Сікорського з Москви, у 1942 році, спершу на Закерзонні та на Берестейщині, а потім усюди, де тільки була змога. Згадаймо, як Армія Крайова у 1944 році пробивала «вільний від українців» коридор до Львова…А тепер – іронія історії. Точніше, трагіфарс. У першій половині 1930-х як особисто генсек, так і «колективний Сталін» оголошували і знищували в Радянській Україні всіх прихильників навіть не незалежності, а реальної автономії УСРР як «пілсудчиків» чи «польських агентів». У другій половині 1930-х – як «польсько-фашистську агентуру», а у штабах Червоної армії готувалися до відсічі «польсько-німецькій агресії». Тепер польський генерал Сікорський звинуватив борців за українську незалежність (чи хоча б реальну автономію Галичини, зобов’язання надати яку Річ Посполита взяла перед Антантою) у «германофілії». Ага, незалежна Україна – то німецький проєкт, як донині стверджують деякі популярні в певних колах «українські» (за місцем проживання) історики, маразм справді заразний. Але ж, виходить, що це генерал Сікорський підказав Сталіну його знамениту, хоч і дурнувату з погляду як науки, так і здорового глузду формулу щодо ОУН й УПА, як-от «українсько-німецькі націоналісти». Генсек, утім, міркував по-своєму логічно: якщо для польських генералів годиться, то і для «совків» зійде.Генерал Сікорський у тому, що не стосувалося українців і колоніальних претензій Речі Посполитої, був людиною честі. Дізнавшись про розправу над польськими офіцерами у Катині, він спершу вивів армію Андерса разом із членами сімей військовиків за межі Союзу, а потім розірвав відносини с СССР. І влітку 1943 року загинув у загадковій донині авіакатастрофі. Але встиг санкціонувати війну за Волинь із УПА… Війна тривала й далі, попри зусилля ув’язнених у Заксенгаузені Степана Бандери і першого командувача Армії Крайової генерала Ровецького спинити її. Ровецький, на відміну від Сікорського, подолав імперіалістичні комплекси і дійшов висновку: «Вже зараз мусимо рахуватися з утратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації». Але його не почули – схоже, н