Унікальну традицію бубнівської кераміки зберігають на Вінниччині (ФОТО, ВІДЕО, ПОДКАСТ)

23.10.2026, 20:12 i-vin.info

Колись без глиняного посуду було складно уявити українську оселю. У горщиках готували їжу, у глечиках зберігали молоко, а розписані миски ставили на стіл під час родинних свят. З часом ці звичайні речі перетворилися на частину мистецької спадщини, у якій збереглися досвід, уява та майстерність багатьох поколінь. Особливе місце серед українських гончарних осередків посідає Бубнівка на Вінниччині, де сформувалася власна традиція орнаментального розпису кераміки. Її вироби представляли на міжнародних виставках, а у 2018 році сам розпис внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Проте за офіційним визнанням стоїть непроста історія ремесла, яке пережило зміни суспільного устрою, втрату колишнього попиту та поступове скорочення кількості майстрів. I-VIN.INFO побував у музеї-садибі братів Герасименків, поспілкувався з дослідниками й носіями традиції та побачив, як сьогодні виготовляють і розписують бубнівську кераміку.Історія, яка почалася з глиниІсторія цього ремесла веде до двох сусідніх сіл – Бубнівки та Новоселівки, яку раніше називали Гончарівкою. Розвитку ремесла сприяли місцеві поклади глини та доступність матеріалів для випалювання. Поступово тут сформувалося середовище майстрів, для яких робота за гончарним кругом ставала не лише способом заробітку, а й родинною справою. Діти змалку спостерігали за дорослими, допомагали готувати матеріали та вчилися відчувати глину руками. Через щоденну практику й спільну працю формувалися гончарні династії, які передавали свої знання наступним поколінням.Як саме тут виникло гончарство, пояснює один із місцевих переказів. Один із них під час екскурсії розповідає директорка музею-садиби братів Герасименків Тетяна Шпак. За її словами, колись землі, на яких згодом виникло поселення, належали графам Потоцьким. Коли тут виявили поклади гончарної глини, для розвитку ремесла нібито запросили кілька родин майстрів з Уманщини. Вони оселилися на новому місці, облаштували господарства та почали виготовляти посуд, який поступово став відомим і за межами села:«Тут не було жодної хати, були просто землі графа Потоцького. Економи їздили й дивилися, як можна використати цю землю. Побачили, що тут є гончарні глини, і з Умані завезли близько десятка сімей гончарів. Їх поселили, побудували хати, вони почали тут жити й працювати. Так, за переказами, і виникло село».Початок місцевої гончарної традиції пов’язують із XVII століттям. Спочатку майстри виготовляли переважно простий побутовий посуд – горщики, миски, макітри, глечики та великі ємності для зберігання продуктів. Кожна форма мала своє призначення, а її розміри залежали від потреб господарства. Невеликі горнята використовували для щоденного приготування їжі, тоді як великі посудини були необхідними під час весіль, хрестин та інших родинних подій. Вироби продавали на ярмарках або обмінювали на продукти, поступово вдосконалюючи техніку формування, випалювання та оздоблення посуду.Важливі зміни в розвитку місцевого ремесла пов’язують з Андрієм Семеновичем Гончарем. За переказами, він вирушив до Гайсина, де опанував гончарну справу, а згодом повернувся з новими знаннями. Саме йому приписують поширення в Бубнівці полив’яної кераміки та складніших прийомів декоративного оздоблення. До цього місцеві вироби переважно випалювали один раз, залишаючи поверхню матовою, а нові технології дозволили отримувати блискуче покриття та розширили можливості художнього оформлення.Опанувати професію за кілька занять було неможливо: майбутній гончар мав пройти всі етапи роботи – від заготівлі глини до продажу готового посуду. Майстер повинен був не лише вміти сформувати виріб, а й розуміти властивості матеріалу, правильно підготувати його до випалювання та оцінити якість готової роботи. Про те, як здобували ці навички, Тетяна Шпак дізналася з історій, що збереглися серед місцевих гончарів:«Щоб стати гончарем, потрібно було вчитися три роки. Треба було вміти накопати глини, замісити її, зробити виріб, оформити, щоб був чистенький. Потім усе випалити, полити поливою, випалити ще раз, піти на базар і продати. Тоді вже давали звання гончаря».Зміни, пов’язані з Андрієм Гончарем, стосувалися не лише випалювання та поливи. Важливими виявилися й нові прийоми декоративного оздоблення, з яких поступово сформувалася впізнавана бубнівська орнаментика. Спочатку майстри прикрашали посуд простими мазками, нанесеними пальцями, а пізніше почали використовувати спеціально підготовлений коров’ячий ріг. Його виварювали, очищували та вставляли у вузьку частину соломинку або пір’їну, через яку на поверхню подавали рідкий ангоб. Такий інструмент дозволяв створювати тонкі лінії, крапки та складніші декоративні композиції.Брати Герасименки: від родинної майстерні до міжнародних виставокСеред майстрів, які продовжили справу Андрія Гончара, особливе місце посіла родина Герасименків. Агафон Герасименко займався гончарством і передав свої знання синам – Якиму та Якову. Хлопці зростали поруч із батьківською майстернею, спостерігали за його роботою, допомагали готувати матеріали й поступово вчилися створювати власні вироби. Згодом кожен із братів виявив особливі здібності: Яким майстерно працював із формою, тоді як Яків мав неабиякий хист до декоративного розпису. Таке поєднання дозволяло створювати посуд, у якому продумана форма й орнамент утворювали єдину композицію.На екскурсії Тетяна Шпак переповідає родинні історії про те, як хлопці проводили час біля батьківського гончарного круга, пробували ліпити невеликі фігурки та поступово опановували ремесло. Саме тоді, за її словами, Агафон помітив, що сини мають різні художні здібності, які згодом допомогли їм працювати разом:«Агафон, коли працював на крузі, то біля нього завжди крутилися хлопчики. Робили різні свистульки, пробували щось своє. І він побачив, що Яким дуже гарно формує. Великі форми робив, дуже гарні. А Яків розписував, розмальовував».Утім, талант братів виявлявся не тільки в оздобленні: вони добре розуміли, для чого потрібен кожен виріб. Поряд зі звичайними горщиками та мисками з’являлися великі макітри, декоративні куманці, глечики незвичних форм і спеціальні посудини для святкових та обрядових страв. Гончарі добре розуміли, як саме їхніми виробами користуватимуться господарі, тому приділяли увагу не лише оздобленню, а й зручності. Кожен предмет мав своє призначення, а його форма відповідала конкретним потребам повсякденного життя.Про призначення цих речей сьогодні найкраще розповідають експонати музею-садиби братів Герасименків. Під час екскурсії директорка показує старовинні баньки, у яких носили воду, горнята-близнята для обідів у полі та великі посудини, призначені для родинних урочистостей. Особливо цікавою є історія горнят-близнят, які дозволяли переносити одразу дві страви. Такий посуд був зручним під час польових робіт, коли члени родини проводили багато часу далеко від дому:«Герасименки робили все, що треба було. Отакі баньки – у таку баньку входить відро води. Коли брали в жнива на поле, то вода залишалася холодною. Брали горнята-близнята, накривали кришечками, і діти в обід носили батькам їсти. Там чи борщ, чи каша, чи узвар – що в кого було. Бо якби взяли зранку, то до обіду воно могло скиснути».Поза щоденною працею був і цілий світ родинних звичаїв, для яких виготовляли окремий посуд. Великі горщики використовували під час весіль, хрестин і поминальних обідів, коли потрібно було приготувати їжу для багатьох гостей. У поставцях – невеликих посудинах із кришкою – подавали кутю або коливо, а декоративні куманці ставали окрасою святкового столу. Деякі вироби поєднували практичне призначення з народним гумором: наприклад, керамічний баранчик міг слугувати глечиком, адже всередину наливали напій, а потім виливали його через отвір у мордочці.Майстерність Герасименків поступово вийшла за межі місцевих ярмарків і привернула увагу мистецтвознавців. У 1930-х роках їх запросили працювати до Києва, де збирали майстрів із різних гончарних осередків України. Роботи бубнівських гончарів почали представляти на виставках, а їхні орнаменти стали предметом досліджень народного мистецтва. Для невеликого подільського села таке визнання було визначною подією, адже посуд, який спочатку виготовляли для місцевих господарств, став частиною великих мистецьких експозицій:«У 1935 році при Лаврі створили майстерню, куди запросили найкращих майстрів із різних регіонів України. Із Бару, Крищинців, Опішні, Бубнівки – звідусіль. Від нас були брати Герасименки. Їхні роботи отримали високу оцінку, а згодом експозиція почала мандрувати світом – була і в Монреалі, і в Парижі, і в Нью-Йорку».Навіть коли їхні роботи почали показувати далеко від Поділля, основою творчості братів залишалися місцеві матеріали й прийоми, засвоєні в родинній майстерні. У їхніх виробах зберігалися характерні рослинні орнаменти, хвилясті лінії та поєднання кольорів, властиві бубнівській кераміці. Водночас кожен із майстрів мав власну манеру, завдяки якій їхні роботи вирізнялися серед виробів інших гончарних осередків.Розпис, який неможливо повторити двічіБубнівську кераміку легко впізнати за характерною кольоровою гамою та особливою манерою оздоблення. На теплому теракотовому або коричневому тлі з’являються білі, зелені й темні лінії, квіти, гілочки, виноградні грона, крапки та хвилясті візерунки. Орнаменти можуть бути стриманими або насиченими, але їх завжди розміщують відповідно до форми виробу. Вони підкреслюють вигини посудини, обрамлюють її краї або утворюють цілі композиції, у яких кожен декоративний елемент має своє місце.За словами начальниці управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької обласної державної адміністрації Ольги Дернової, саме поєднання традиційної орнаментики, кольорів і техніки виконання робить бубнівський розпис упізнаваним серед інших українських гончарних осередків. У декоративних композиціях часто використовують рослинні мотиви – виноград, листя, гілочки, сосонки та стилізовані квіти. Дослідники пов’язують окремі зображення з народними уявленнями про достаток, родю