Візія майбутнього: як у 2007 році Відомий режисер уявляв світ 2027 року і що змінилося за цей час

03.10.2026, 02:33 1news.com.ua

Два десятиліття тому на великі екрани вийшов один з найбільш значущих фільмів-антиутопій XXI століття — “Останній нащадок Землі” Альфонсо Куарона. Сюжет переносить нас у недалеке майбутнє, де вже 18 років не народжуються діти, держави розпадаються, а Велика Британія перетворилась на фортецю, переповнену біженцями.

Головний герой, якого зіграв Клайв Овен, — апатичний клерк, розчарований у житті й схильний до алкоголю. Його випадково закидає у вир подій, які можуть змінити долю людства. Йому доручають вивезти з країни молоду жінку, яка дивом завагітніла в часи тотального безпліддя.

Цей жорсткий, депресивний і вражаюче знятий фільм, реалізований видатним оператором Еммануелем Любецкі у стилі військового репортажу, провалився в прокаті. Проте кіномани одразу зрозуміли, що мають справу з майбутньою культовою класикою. Я досі зберігаю цей DVD разом з іншими улюбленими науково-фантастичними фільмами — “Тим, хто біжить по лезу”, “Бразилією”, “Темним містом”, “Екзистенцією” та іншими.

Фантастичне майбутнє “Останнього нащадка Землі” вже стало реальністю. У 2027 році, коли відбуваються події фільму, ми повинні зіставити його передбачення з реаліями нашого часу.

Куарон знімав цю історію не як футурологічний прогноз, а швидше як проекцію наших сучасних проблем у майбутнє. Хоча до повного безпліддя нам ще далеко, проте основні тенденції, що описані у фільмі, виявились вражаюче точними.

Згідно з останніми даними ООН, глобальна народжуваність знизилась до 2,2 дитини на одну жінку, а з вересня 2025 року 55% країн вже перебувають нижче рівня простого відтворення населення. Основні причини демографічного спаду, зокрема, дороговизна житла, економічна нестабільність, проблеми з роботою, відсутність партнерів і страх перед майбутнім, стали очевидними.

Що стосується масової міграції, то наприкінці 2025 року у світі налічувалось 117,8 мільйонів вимушено переміщених осіб, з яких 41,6 мільйона — біженці. Це майже кожен сімдесятий мешканець планети.

Куарон також точно передбачив, що суспільство майбутнього житиме в режимі постійного надзвичайного стану. У “Останньому нащадку Землі” люди звикли до терактів, війн та жорстокого поліцейського контролю, і катастрофа перетворилась на звичне явище.

У сьогоднішніх реаліях, зокрема, відбувається повномасштабна війна в Україні, конфлікти на Близькому Сході, у Судані та М’янмі. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, кількість жертв війни у 2025 році може сягнути 238 тисяч, що є одним із найвищих показників за останні роки.

Куарон показав суспільство, що живе в умовах апокаліпсису. Люди продовжують жити звичайним життям, поки навколо тривають вибухи, а новини про країни, що поринають в хаос, сприймаються як звична частина інформаційного потоку. Це, на жаль, нагадує наше щоденне життя.

У фільмі Велика Британія підтримує порядок за рахунок жорстокого контролю та насильства. Однак в антиутопіях важко здивувати глядача диктатурою. Куарон ставить більш цікаве запитання: що станеться, коли люди почнуть боятися хаосу більше, ніж несвободи? Це дозволить легше виправдати репресії необхідністю зберегти нормальне життя. Відзначається, що демократичні інститути в багатьох країнах світу продовжують слабшати, що вже стало чіткою тенденцією.

Що ж має статися, аби ми опинилися на межі антиутопії, показаної в “Останньому нащадку Землі”? Достатньо, щоб кілька нинішніх тенденцій збіглися у часі: спад народжуваності, старіння населення, нові конфлікти, кліматичні катастрофи, економічна стагнація, нові епідемії, послаблення міжнародних інститутів і, найголовніше, суспільна згода на поступове обмеження прав ради безпеки.

Свого роду репетицію цих змін ми пройшли під час пандемії COVID-19, коли кордони закрилися, а надзвичайний стан став частиною повсякденного життя.

Сьогодні фільм уже не здається таким фантастичним. Ідея тотального безпліддя служить метафорою втрати майбутнього. Люди перестали народжувати дітей і зупинилися у своїх мріях про завтрашній день. Вони вже майже нічого не творять з думкою про майбутнє — лише намагаються зберегти те, що залишилось.

Коли закінчиться війна, нам доведеться знову вчитися думати не лише про сьогодні, але й про завтра. Найстрашніша повоєнна антиутопія — це країна, що перемогла, але відвикла жити майбутнім.