«Онука Марфи Тимченко розповіла про унікальну історію бабусиної картини»

24.09.2026, 22:12 1news.com.ua

— Олено, розкажіть про диво-дачу на Осокорках, розписану вашими бабусею та дідусем. Чи збереглись ці розписи?

1NEWS

– Коли бабуся працювала на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі, у працівників підприємства була можливість отримати земельну ділянку. У бабусі з дідусем ділянка з’явилась наприкінці шістдесятих років. Вона знаходилася неподалік від Дніпра, там був суцільний пісок, тому, аби щось садити, спочатку вони завозили туди кілька машин чорнозему. Врешті решт побудували двоповерховий будинок — частково цегляний, частково — з дерева. Дерев’яну частину розписали. Дах був прикрашений різьбленими півниками. Люди з сусідніх вулиць приходили дивитись на цю красу. Нам з братом було це дуже приємно, бо ми відчували, ніби живемо в якомусь палаці. Згодом будинок був трохи перебудований. Частина розписів змінила своє розташування. Час виявився до них нещадний. Однак можливості реставрувати їх, на превеликий жаль, не було. Але мрія відновити їх залишається.

— Яка історія кохання Марфи Тимченко та Івана Скицюка?

— Мій дідусь родом із міста Чорний Острів Хмельницької області. Ще хлопцем вивчився на столяра, працював на Вінниччині, захопився різьбярством. А в 1939 році вступив до Київського художньо-промислового училища. Там навчалася і бабуся. Вона була родом зі знаменитого села Петриківка. Малювала з дитинства.

Коли почалася війна, дідусь пішов на фронт. Повернувся контужений, лежав у госпіталі на Подолі. Моя бабуся та її подруга, коли дізналися, що там хлопець із їхнього училища, почали провідувати його. Коли дідуся виписали, спілкування продовжилося. Бабуся та дідусь тиждень позустрічалися, та й розписалися — і прожили разом шістдесят років.

— Яке гарне фото! Бабуся у вишуканій шляпці. Вона була модницею?

– Коли бабуся у 1938 році приїхала в Київ на навчання, вона була боязкою, несміливою дівчиною, її приголомшив натовп людей на вокзалі, вона соромилась яскраво-зеленого чемодана з фанери, який зробив їй батько, та свого більш ніж скромного селянського вбрання. Вона роздивлялася дівчат, як вони одягнені, взуті в туфельки, і думала: «Чи я колись буду мати такі сукні та взуття?»

І тільки після війни, коли життя трохи налагодилось, а дітей іще не було, з’явилась можливість придбати щось гарне.

Мабуть, на світлині відображений саме той момент.

— Скільки дітей було в родині та вони стали?

– Двоє — мама та її брат Володимир. Мама часто згадує дитинство. Жили вони у однокімнатній квартирі будинку поряд з Софією Київською. Поруч знаходилися керамічні та архітектурні майстерні. Мама каже, що їм з братом в дитинстві було дуже цікаво заглядати у вікна цих закладів. Особливо цікаво було спостерігати, як створювались архітектурні макети. На території Софійського собору у той час проводились розкопки. Мамин брат Володимир дуже цікавився археологією. Згодом він навіть закінчив геолого-розвідницький інститут, але врешті решт все ж таки пішов навчатися іншій справі у політехнічний інститут. Щодо мами, бабуся та дідусь мріяли, щоб вона навчалась мистецтвознавству. Коли донька закінчувала школу, вони мали їхати у відрядження. Дідусь дав їй завдання скопіювати бабусину роботу до того часу, як вони повернуться. Через місяць, коли вони приїхали, побачили до половини зроблену роботу. І спочатку подумали, що мама полінувалась виконати завдання. Але потім помітили, що вона відклала бабусину роботу і почала малювати свої. Вони були дуже гарні за кольором та цікаві за композицією, мали свій особистий характер та стилістику. Тож було вирішено продовжити розвивати її талант художниці.

— Який, на вашу думку, був секрет сімейного щастя ваших бабусі та дідуся?

— Вони завжди радились один з одним та спільно вирішували всі справи, як в житті, так і в творчості. Де б вони не були — вдома, на дачі, в майстерні — завжди все робили разом. Дідусь дуже цінував талант бабусі інколи він казав: «Марфушка, ти не уявляєш собі що ти створюєш!» Він намагався зробити так, аби вона могла якомога більше творити, не думаючи про побутові речі. Бабуся свєю чергою підтримувала дідуся у його творчості, ідеях, поважала та прислухалася до його думок.

— Чи траплялись у їхньому житті дива?

— У бабусі є картина «Небесне диво 1925 року», яка має незвичайну історію. Вона була створена у 2006 році. Це автобіографічна робота, сюжет якої розповідає, як вночі на небі відбувалось дивне явище. Батько бабусі якраз вийшов з хати і, побачивши щось цікаве та надзвичайно гарне на небі, покликав дружину та виніс маленьку трирічну донечку Марфушку на руках аби всі подивились на це диво. Із опису бабусі, все небо було яскраве. В хаті було дуже світло. За хатою, там де сходило сонце, небо було рожево-червоне. Здавалося, що