Культура як ресурс

17.09.2026, 12:27 lb.ua

Сфера культури в Україні виснажується. Російські атаки знищують будівлі, пам’ятки та колекції, але не меншою проблемою стає втрата людей. Кваліфіковані фахівці залишають галузь через низькі зарплати, нестабільність і незадовільні умови праці. Середня зарплата у сфері культури приблизно на 30% нижча за середню по економіці, а за перші роки повномасштабної війни галузь втратила близько 30% працівників, свідчить Стратегія розвитку культури в Україні на період до 2030 року.

У результаті спустошуються цілі сегменти культури — дедалі менше людей готові й здатні в них працювати.

Це змушує шукати нові моделі підтримки й фінансування. Тут важливу роль здатні відіграти громадські організації, які працюють із культурними й креативними ініціативами. Культура може бути не лише сферою, яка потребує ресурсів, а й способом їх залучати — через фінансування, нові партнерства, аудиторії та роботу з громадами.

То як перетворити культурну ініціативу на проєкт, який залучатиме ресурси й водночас створюватиме цінність для суспільства?

Довгий час програм із підтримки культури в Україні майже не існувало. На початку 2000-х фактично єдиними донорами для громадського сектору були кілька іноземних культурних інституцій: Ґете-Інститут, Британська рада, Посольство Швеції.

Культура тоді часто сприймалася як щось другорядне — концерт, виставка чи подія «після всього важливого». Тому громадським організаціям, які хотіли отримати фінансування на культурний проєкт, доводилося «запаковувати» його під щось інше — боротьбу з корупцією, розвиток свободи слова, посилення громадянського суспільства тощо.

Це було неприродно і часто не працювало: культурний проєкт зрештою мав відповідати цілям, заради яких його подавали, а не тим потребам, для яких його насправді створювали.

Сьогодні ситуація суттєво змінилася. З’явилося значно більше донорів, які прямо підтримують культуру й культурні проєкти. Серед них — «Партнерство за сильну Україну», Фундація «Множина», Фонд Східна Європа, Міжнародний фонд «Відродження», Український культурний фонд, Ribbon International та інші.

Якщо порівнювати з європейськими країнами чи Північною Америкою, це все ще невелике коло донорів. Але для України ця ситуація принципово нова: ніколи раніше в нас не було такого розмаїття можливостей для фінансування культури.

Для громадських організацій це означає нову можливість: культурна чи креативна ініціатива може бути самостійною підставою для залучення фінансування. Не треба доводити, що виставка, музична програма, робота з культурною спадщиною чи створення нового контенту — лише інструмент для досягнення якоїсь «важливішої» мети.

Це також свідчить про поступову зміну ставлення до культури. Для суспільства, яке усвідомлює себе суверенним і прагне мати власний голос у світі, вона стає важливою частиною самоідентичності, стійкості та розвитку.

Водночас самодостатність культури не означає, що будь-який культурний проєкт автоматично вартий фінансування. Як і будь-яка інша ініціатива, він має відповідати на реальну потребу — конкретної громади, аудиторії чи українського суспільства загалом.

Наприклад, сьогодні ми маємо дуже конкретний виклик: через системне знищення Росією української національної спадщини нам потрібні проєкти, які допомагають зберігати, відновлювати й розширювати культурний простір. Щоб не дати йому знову скоротитися до стану 1945 року, коли відбулося величезне скорочення української культури внаслідок десятиліть репресій і знищення.

Саме з цього варто починати розробку проєкту: яку проблему ми бачимо, для кого вона важлива і що зміниться завдяки нашій роботі? А вже потім шукати донора, якому ця проблема також важлива і який готовий її підтримати.

Якщо ж починати навпаки — спочатку шукати конкурс, а потім підганяти під нього ідею, є ризик створити проєкт, який добре відповідає вимогам донора, але не відповідає реальним потребам людей. У такому разі культурна ініціатива стає лише інструментом для отримання фінансування.

Це не означає ігнорувати пріоритети донорів. Їх треба знати й розуміти. Але донор має знайтися для вашої ідеї, а не ідея — для донорського конкурсу.

Цей підхід важливий і для ширших гуманітарних та відновлювальних проєктів. Щоб донор підтримав культурну складову, недостатньо просто додати її до заявки. Варто показати, яку проблему вона допоможе розв’язати, чому саме культура тут доречна і що це дасть людям.

Про те, як використовувати культуру й мистецтво в гуманітарних та відновлювальних проєктах, говоримо в новому безоплатному онлайн-курсі «Культурно-мистецькі практики в гуманітарному реагуванні» на платформі «Зрозуміло!». Він створений для представників громадських і волонтерських організацій, благодійних фондів, культурних менеджерів і всіх, хто працює над відновленням громад.

Програма складається із чотирьох тематичних модулів і чотирнадцяти коротких відеолекцій. У них розбираємо, як мистецькі практики можуть підтримувати людей, допомагати працювати з травмою та пам’яттю, посилювати згуртованість громад, а також знайомимося з реальними кейсами. Окремий блок присвячений тому, як інтегрувати культурну складову у власні гуманітарні проєкти й працювати з нею системно. Практичні інструменти й рекомендації з курсу можна одразу застосовувати у своїй роботі.

Водночас цінність культурного проєкту не обмежується його безпосереднім результатом. Такі ініціативи згуртовують громади, створюють робочі місця й можливості для спілкування, допомагають людям переживати складні події. Ці зміни теж важливо помічати.

Пошук фінансування — це постійна робота, яка рідко дає результат із першої спроби. Почати варто з донорських платформ, які регулярно збирають і публікують актуальні можливості для громадських організацій. Наприклад, ІСАР «Єднання» щороку проводить Форум розвитку громадянського суспільства, де можна дізнатися про нові програми та познайомитися з потенційними партнерами.

Не варто обмежуватися грантами. Там, де це можливо, варто шукати приватне фінансування, працювати з іноземними партнерами й налагоджувати зв’язки з невеликими громадами інших країн. Наприклад, українська громада може запропонувати партнерство схожому за масштабом місту чи селу в Словаччині або Німеччині — від культурних обмінів і резиденцій до спільних проєктів. Тут гарними «зв’язковими» можуть стати українці, які живуть у цих громадах.

Ще один формат — коли великі організації отримують грант від мультидонорської платформи й далі розподіляють кошти між громадами, доповнюючи фінансування менторською підтримкою. Для невеликих організацій це важливо: вони отримують не лише гроші, а й допомогу в тому, як найкраще використати ці ресурси.

Приклад такого підходу — проєкт «Спадщина. Простір для роботи», який підтримує Програма «Партнерство за сильну Україну», що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Проєкт реалізує об’єднання українських культурних інституцій, серед яких і «Мистецький арсенал».

Але варто бути готовими й до відмов. Пишете десять заявок — і маєте 10% успіху? Це хороший показник. Відмова — це не привід зупинятися. Важливо продовжувати моніторити можливості, брати участь у профільних конференціях, знайомитися та пробувати знову.

Головне — вірити у свою ідею і продовжувати: нові пропозиції та шляхи для співпраці з’являються постійно.

***

Онлайн-курс «Культурно-мистецькі практики в гуманітарному реагуванні» розроблений в межах програми «Спроможні та сильні», яку Фонд Східна Європа реалізує за сприяння Швейцарії, та у партнерстві з Міністерством культури України. Курс також є частиною міжсекторальної платформи CuRe («Культура у відновленні»). Думки, викладені в цьому курсі, не обов’язково відображають позицію Посольства Швейцарії в Україні, Фонду Східна Європа та Освітньої онлайн-платформи "Зрозуміло!".