Вона навчилася бути сильною, не ставши байдужою

08.09.2026, 15:05 nezhatin.com.ua

Нещодавно я стала свідком ситуації, яка надовго залишилася в пам’яті. Юна дівчина-парамедик швидко, вправно й без найменшого вагання надавала жінці медичну допомогу. У її рухах не було паніки – лише зосередженість, чіткість і впевненість.Здавалося, для неї кожна секунда мала вагу, а кожен рух був продуманий і виважений. У такі моменти немає часу на страх – є лише необхідність діяти.Коли я підійшла ближче, то впізнала дівчину. Переді мною була Вікторія Зоценко з Вертіївки – однокласниця мого сина. Вона працює у бригаді Ніжинської станції Е(Ш)МД.Їй лише 22. Вона – парамедикиня, від професійності та рішень якої в критичну мить може залежати людське життя.Мене вразили її витримка, спокій і внутрішня впевненість. Адже робота парамедика – це не тільки про медичні знання. Це про відповідальність, мужність і здатність зібратися тоді, коли поруч біль, страх і розгубленість.Тож я вирішила поспілкуватися з Вікторією – дізнатися, що привело її до цієї непростої професії, як вона справляється з емоціями та що відчуває, коли розуміє: саме зараз від її дій залежить чиєсь життя.Вікторія зізнається: спочатку й сама до кінця не розуміла, куди йде. Але медицина приваблювала її своєю практичністю, відповідальністю і вдячністю, адже коли пацієнт в небезпеці і його життю нічого не загрожує, дівчина відчуває гордість і радість від того, що робить.А робота на швидкій для неї – це ще й постійний рух, різні ситуації і випадки.«Ніколи не знаєш, що буде у наступному виклику, і завжди повинна бути готова до всього. А зараз як ніколи ми повинні бути пильними, рятувати не тільки життя пацієнтів, а й вміти берегти своє», – говорить Вікторія.– Яким був твій перший робочий виклик і що ти тоді відчувала?– Я хвилювалася. Нібито все знаєш по навчанню, але коли приїжджаєш на реальний виклик і розумієш, що тепер рішення треба приймати тобі, відчуття зовсім інші. Пам’ятаю саме це відчуття відповідальності й думку: «Все, тепер це вже по-справжньому».– Що найскладніше у роботі парамедика?– Напевно, відповідальність. Ти маєш швидко оцінити стан людини, зрозуміти, що з нею відбувається, і прийняти рішення. Іноді на це є буквально кілька хвилин» – Чи буває страшно їхати на виклик, коли не знаєш, що тебе там чекає?– Так, звичайно. Але страх не повинен заважати працювати. Ти просто перемикаєшся на алгоритм: приїхали – оцінка стану – допомога – транспортування»– Як ти навчилася зберігати спокій у критичних ситуаціях?– З досвідом. Спочатку всередині можеш панікувати, але зовні ти маєш залишатися зібраною. З часом розумієш: якщо ти почнеш метушитися, краще від цього нікому не стане. – Який виклик запам’ятався тобі найбільше?– У червні наша бригада транспортувала пацієнтку з Ніжинської МЛ до Чернігівської обласної лікарні. Вже в дорозі її стан різко погіршився. Треба було діяти – автомобіль екстреної допомоги не зупинявся, ми робили все можливе щоб не втратити пацієнта: попри введення адреналіну за допомогою інфузомата, артеріальний тиск і пульс почали стрімко знижуватись. Бригада підтримувала зв’язок з лікарем телеметричного відділу. Спільно було прийнято рішення провести зовнішню електрокардіостимуляцію. Після знеболення ми підключили кардіостимулятор і серцевий ритм відновився, а пацієнтка почала розмовляти.До Чернігівської обласної лікарні жінку доставили у стабілізованому стані.Тоді лікарі-кардіологи подякували нам за професіоналізм і злагоджену роботу. Але найбільшою подякою для нас було врятоване життя. І це найголовніше. Саме в таких випадках ти розумієш, що обрала правильну професію. Це – моє. Ще одним із таких випадків для Вікторії стало нічне ДТП. Автомобіль врізався в дерево. Одна людина загинула, ще троє були поранені. На місці працювали дві бригади швидкої допомоги, ДСНС та поліція. Масштаб події, ніч, поспіх, необхідність одночасно працювати з кількома постраждалими – усе це дуже врізається в пам’ять.Але найсильніше Вікторію вразив виклик під час обстрілу Ніжина.Бригада виїхала на місце атаки ворога. Спочатку інформації про постраждалих не було, тому медики просто чергували на місці. Потім заїхали пожежні машини – і раптом пролунали крики: потрібні медики.Навколо все палало. Пожежна машина була розбита. І серед цієї страшної картини вони побачили двох поранених.«Працювати доводилося фактично під загрозою повторного обстрілу. Один постраждалий поїхав з іншою бригадою, другого забрала наша бригада. На жаль, його травми виявилися несумісними з життям…Цей виклик залишив особливо глибокий слід. Я не могла з цим змиритися і прийняти, адже так не повинно бути! Несправедливо гинуть люди…»Коли після зміни Вікторія повернулася додому, професійна витримка більше не могла стримувати емоції. Вона плакала.І, можливо, саме в цьому є справжня сила людини, яка щодня працює поруч із людським болем: не в тому, щоб нічого не відчувати, а в тому, щоб попри все – знову вийти на зміну і знову бути готовою рятувати.– Як ти переживаєш ситуації, коли пацієнта не вдається врятувати?– Важко. До цього неможливо звикнути. Можна навчитися правильно реагувати професійно, але це не означає, що тобі стає байдуже.Ти можеш розуміти головою, що зробила все можливе, але емоційно це все одно залишається з тобою і прокручується в голові.– Як люди реагують, коли бачать на виклику таку молоду фельдшерку?– Буває по-різному. Хтось дивиться з недовірою, хтось дивується, а хтось взагалі не звертає уваги.– Чи доводилося доводити, що твій вік не означає брак професіоналізму?– Так. Іноді достатньо просто спокійно та впевнено робити свою роботу. Я думаю, найкращий спосіб довести професіоналізм не словами, а діями.– Що допомагає тобі психологічно відновлюватися після зміни?– Дім, душ, сон і просто тиша. Іноді хочеться взагалі ні з ким не говорити. А іноді, навпаки, хочеться зустрітися з друзями й згадати, що існує життя не тільки навколо швидкої»– Чи змінилася ти як людина після того, як почала працювати у швидкій?– Дуже. Коли щодня бачиш, наскільки життя може змінитися за одну секунду, починаєш набагато більше цінувати звичайні речі.– Чи вплинула професія на твоє ставлення до власного життя та здоров’я?– Так. Ти починаєш розуміти, що здоров’я – це не щось гарантоване. І багато речей, які раніше здавалися страшними або важливими, після роботи вже здаються взагалі дрібницями.– Чи стала ти більш обережною у повсякденному житті?– Так, однозначно. Після роботи на швидкій починаєш більше думати про наслідки своїх дій і берегти себе та близьких.– Яка твоя найбільша професійна мрія?– Хочу постійно розвиватися, набиратися досвіду і бути хорошим спеціалістом, якому довіряють люди»– Чи радила б ти молодим дівчатам обирати медицину?– Так, якщо вони справді цього хочуть. Але треба розуміти, що медицина – це не тільки красива форма і повага. Це втома, стрес, відповідальність і багато навчання. Але якщо це твоє – воно того варте. – Яку найважливішу річ про життя ти зрозуміла завдяки цій роботі?– Що життя дуже непередбачуване. Тому не треба відкладати все на потім: слова, зустрічі, мрії, любов до близьких. Ти ніколи не знаєш, що буде завтра.Розмовляючи з Вікторією, я вкотре подумала про те, наскільки швидко дорослішають наші діти. Ще вчора – шкільна парта, перші мрії та плани. А сьогодні – професія парамедика, відповідальність і людські життя, які потрібно врятувати.І, мабуть, саме в такі моменти особливо гостро розумієш: справжня дорослість приходить не з віком. Вона приходить тоді, коли людина готова нести відповідати за іншого.Можливо, найважливіше в цій історії навіть не те, скільки складних викликів уже пережила Вікторія. І не те, скільки ще буде попереду. Найбільше вражає інше: за цією впевненою молодою парамедикинею досі можна побачити ту маленьку дівчинку, яка ще зовсім недавно сиділа за шкільною партою. Але вона професіонал – яка в найстрашнішу для когось мить має залишатися спокійною, зібраною і сильною. Людина, яка не має права опустити руки, навіть коли сама боїться.І, напевно, саме тоді особливо гостро розумієш, що професія екстреного медика – це щоденний вибір на користь життя.За кожною формою, за кожним викликом, за кожним чітким рухом стоїть жива людина – зі своїми страхами, сльозами, втомою і болем. Але водночас – із величезним серцем і силою, про яку, можливо, вона сама ще не до кінця здогадується.Дивлячись на Вікторію, я подумала: як добре, що серед нас є такі молоді люди. Ті, хто не боїться брати на себе відповідальність. Ті, хто обирає не найпростішу дорогу. Ті, хто вміє залишатися людиною навіть там, де щодня бачить людський біль.Бо врешті-решт професіоналізм – це не лише знання і навички. Це здатність у найкритичнішу секунду сказати собі: «Я повинна діяти» – і діяти.І поки такі дівчата, як Вікторія, виходять на зміну, сідають у машину швидкої і їдуть туди, де їх потребують, у когось залишається шанс на життя, новий ранок, мрії і плани на майбутнє.Марина Ігнатенко