Війна як механізм виживання режиму Путіна: від держави до мафіозної системи влади

23.08.2026, 10:29 newsua.one

Відбулося злиття трьох понять: “Путін”, “режим” і “Росія”. Для пропаганди вони стають синонімами. Тоді захист влади можна представити як захист держави, а захист держави – як захист влади. Саме це і є найвищою формою політичної узурпації.Путінський режим – типова мафія. Наочний приклад того, як державна силова структура стає абсолютною мафіозною владою, що замінила обов’язки держави і підпорядкувала її своїм інтересам. Пропаганда, брехня, страх і насильство – це запроваджені наративи, нав’язані суспільству хибні установки. Нинішня російська владна верхівка повністю узурпувала офіційні структури, пристосувавши керівні органи виключно задля капіталізації власного оточення та збереження політичного контролю над приватизованої на свою користь Російською Федерацією. Для кращого усвідомлення мотивів вторгнення Московії в Україну необхідно враховувати, що путінська Росія є не просто тоталітарною державою, яка веде агресивну зовнішню політику. Адже її політична природа значно складніша й небезпечніша: йдеться про перетворення державних інститутів на інструменти збереження персоналістської влади диктатора Путіна. Влади, де межа між державним інтересом, інтересом правлячої верхівки та приватними інтересами пов’язаних із нею груп дедалі більше стирається.Російська політична система стала повністю персоналістською, і влада в ній концентрується навколо кремлівського фюрера. А суди, силові структури, ЗМІ та виборчі механізми повністю підпорядковані Кремлю.У такій системі головним питанням стає не те, що держава робить для громадянина, а те, що держава робить для збереження самої системи влади. І це принципова зміна політичної логіки, коли суспільні інтереси повністю підпорядковуються виживанню правлячого режиму.Оскільки у демократичній державі влада є інструментом суспільства й обмежена законом. В тоталітарній державі влада повністю контролює суспільство. А у персоналістській диктатурі наступний крок полягає в тому, що сама держава починає функціонувати як продовження волі правителя та його найближчого оточення.Російський випадок демонструє саме таку трансформацію. Тому питання про причини війни проти України не можна зводити лише до геополітики, НАТО, імперської історичної свідомості чи прагнення відновити російську сферу впливу. Усі ці фактори мають значення. Але вони не дають повної відповіді на фундаментальне запитання: чому саме за Путіна, саме у цей момент і саме у формі повномасштабного вторгнення Росія пішла на надзвичайно ризиковану війну, яка поставила під загрозу її економічну стабільність, міжнародне становище і навіть саму політичну систему.Одна з найпереконливіших відповідей полягає в тому, що зовнішня війна стала способом вирішення внутрішньої проблеми режиму – проблеми його легітимності та довгострокового самозбереження.Це не означає, що Путін буквально сидів у Кремлі й формулював завдання війни одним реченням: “почати війну, щоб залишитися при владі”. Політичні рішення диктатур рідко працюють настільки механічно. Натомість йдеться про структурну логіку режиму. Коли персоналістська влада дедалі більше замикається на одній фігурі, будь-яка серйозна суспільна зміна стає загрозою не просто для політики уряду, а для самого правителя.Відповідно, зовнішній конфлікт може виконувати внутрішню функцію: створити образ ворога, мобілізувати населення, виправдовувати репресії, ліквідувати залишки політичної конкуренції та перемикати суспільство з завдань внутрішньої модернізації на порядок денний виживання. Саме ця логіка пояснює особливу роль України для Путіна.Україна для Кремля становила не тільки геополітичну проблему. Вона була політичним контрастом. Після 2014 року українське суспільство, попри всі його внутрішні проблеми, продовжувало рухатися шляхом конкурентної політики, зміни влади через вибори та дедалі більшої інтеграції з європейським політичним простором.Для російської персоналістської системи сама можливість такого розвитку поруч із Росією створювала небезпечний приклад. Що прямо пов’язує рішення Кремля про масштабне вторгнення з внутрішньою тоталітарною трансформацією Російської Федерації та страхом перед ймовірною “демократичною загрозою” – поширенням на російське населення прикладу української політичної модернізації.І це принципово важливий момент. Тоталітарні режими бояться не військової загрози. Вони бояться прикладу. Для деспотії небезпечна не армія сусідньої держави, а суспільство сусідньої держави, яке демонструє, що владу можна змінювати, що президент не є довічним власником держави, що політична конкуренція можлива, а громадяни можуть вимагати від влади відповідальності.У цьому сенсі Україна стала для путінської системи не просто сусідом. Вона перетворилася на альтернативну політичну модель. Через це Кремль роками намагався стерти українську суб’єктність з політичної мапи світу.Українців представляли не як окрему націю, здатну самостійно визначати власне майбутнє, а як населення, яке нібито стало жертвою зовнішнього управління. Така риторика виконувала дві функції одночасно. Назовні вона виправдовувала імперське право Москви втручатися в українські справи. Усередині Росії вона переконувала громадян, що український вибір не є справжнім вибором і що будь-яка спроба відмовитися від російської моделі є результатом змови зовнішніх сил.Таким чином, війна з Україною була представлена російському суспільству не як агресія, а як “оборона”. І саме тут зовнішньополітичний конфлікт трансформується в внутрішньополітичний ресурс.Для персоналістського режиму Путіна війна надзвичайно зручна тим, що вона дозволяє змінити саме питання, на яке суспільство повинно відповідати. У мирний час громадянин може запитувати: чому корупція не подолана? Чому суди не незалежні? Чому влада не змінюється? Чому економіка залежить від сировинного експорту? Чому чиновники збагачуються? Чому політичні конкуренти переслідуються? Чому державні ресурси розподіляються на користь вузького кола осіб?Під час проголошеної “війни з ворогом” ці питання путінський режим визначає, як крамольні, антидержавні, дестабілізуючі і руйнівні. Їх замінює інше питання: “На чиєму ти боці?” Саме це і є політична сутність мобілізаційної диктатури.Війна перетворює політичну лояльність на патріотизм, а критику влади – на підозру в нелояльності. Незгода з диктатором починає трактуватися як допомога ворогу. Незалежна журналістика стає “іноземним впливом”. Антивоєнна позиція оголошується підривною діяльністю. Політична конкуренція стає нібито загрозою єдності держави. Саме тому після початку повномасштабного вторгнення репресивний апарат Росії був різко посилений.Війна таким чином не просто супроводжує тоталітаризм. Вона стає механізмом його поглиблення. Це одна з найважливіших особливостей путінської системи: репресії, пропаганда та війна не є трьома незалежними явищами. Вони утворюють єдиний політичний механізм.Війна створює потребу в пропаганді. Пропаганда створює образ внутрішнього і зовнішнього ворога. Образ ворога виправдовує репресії. Репресії усувають альтернативні джерела інформації. Відсутність альтернативної інформації полегшує мобілізацію населення на підтримку війни. А сама війна, своєю чергою, виправдовує ще більшу концентрацію влади. І тоді утворюється замкнене коло.Виникає явище кругової поруки. Чим більше людей усередині системи стають співучасниками її злочинних дій, тим складніше їм від неї відмовитися. Чиновник, який підтримував репресії, ніяк не може стати опозиціонером. Телевізійний пропагандист, який роками виправдовував війну, не може без політичної ціни визнати її злочинною помилкою. Силовик, який брав участь у переслідуванні опонентів, зацікавлений у збереженні системи, яка гарантує йому безкарність. Бізнесмен, чий доступ до державних ресурсів залежить від Кремля, зацікавлений у стабільності політичного центру.Так формується не просто вертикаль влади, а вертикаль взаємної залежності. І саме це й робить систему стійкою. Її учасники можуть не любити Путіна особисто, можуть не вірити примітивній телевізійній пропаганді і навіть розуміти ірраціональність абсурдних кремлівських рішень.Але вони продовжують підтримувати систему, тому що падіння цієї системи означає для багатьох із них втрату статусу, власності, безпеки або навіть і свободи. Персоналістський режим у такій ситуації тримається не лише на переконанні, а на взаємному страху перед наслідками його демонтажу.Тому питання “чи всі росіяни вірять Путіну?” є другорядним. Для функціонування диктатури зовсім не потрібно, щоб усі вірили. Потрібно, щоб достатньо людей боялися, достатньо людей були залежними, достатньо людей отримували вигоду, а альтернативна політична організація була практично неможливою.Путінський режим діє як мафія та персоналістська диктатура, а російська держава стала злочинним угрупованням. Хоча вона має армію, дипломатію, бюрократію, суди, податкову систему, законодавство і деградуючу економіку. Але мафіозною є логіка функціонування влади: концентрація ресурсів у вузького кола осіб, залежність доступу до можливостей від особистої лояльності, використання силових структур для захисту політичної верхівки, взаємна відповідальність еліт за збереження системи та фактичне підпорядкування формальних правил неформальним центрам влади.Путінська Росія є особливою формою політичної олігархії, персоналістської диктатури та силової держави, де державні інститути дедалі більше використовуються для самозбереження режиму. І саме тут війна проти України набуває свого найглибшого внутрішнього сенсу.Якби російська політична система була впевнена у власній легітимності, їй не було б необхідно постійно створювати образ екзистенційної загрози. Сильна політична система може дозволити собі конкуренцію, критику та зміну влади. Система, яка боїться втратити контроль, потребує ворога.Путінська модель влади протягом років будувала свою легітимність на поєднанні кількох базових принципів: економічної стабільності, відновлення державної могутності, патріотизму, образу “сильної руки” та твердження, що саме Путін повернув Росії статус “великої держави”. Але така модель має фундаментальну слабк