Держава хоче контролювати приватні колекції. Але чи має і може вона це робити?

07.08.2026, 07:28 lb.ua

В Україні знову намагаються врегулювати приватне колекціонування культурних цінностей. Звучить як хороша новина. І сама по собі така ідея справді є нагальною. Ми маємо знати, де зберігаютьсянаціональні культурні цінності. Маємо захищати археологічну спадщину від незаконних розкопок і продажу. Маємо створити цивілізовані правила для людей, які добросовісно колекціонують твори мистецтвата інші культурні цінності. Маємо запобігати незаконному обігу і мати можливість повертати те, що було незаконно вивезене.

Але тут виникає питання: яку саме проблему ми намагаємося вирішити змінами до закону “Про музеї та музейну справу”?

Законопроєкт №15436 пропонує запровадити державну експертизу, реєстрацію предметів недержавної частини Музейного фонду України, повторну експертизу, періодичний контроль умов зберігання таадміністративну відповідальність за порушення. Тобто йдеться не просто про «легалізацію приватних колекцій». Фактично законопроєкт пропонує нову систему державного адміністрування приватноговолодіння предметами рухомої культурної спадщини.

Але перш ніж створювати цю систему, варто відповісти на кілька простих запитань. Перше і найголовніше з них: навіщо ця система потрібна? Який вплив законодавчої ініціативи? Що держава ісуспільство отримають в результаті?

більше предметів у музеях?

кращі умови збереження спадщини?

більше доступної спадщини для суспільства?

більше податків?

боротьбу з чорним ринком?

розвиток арт-ринку?

Це не риторичні питання. Від відповіді на них залежить, в чому полягає державна політика і які інструменти потрібні для її реалізації. Наразі, автори законопроєкту не дають відповіді на ці абоінші питання.

Зараз Державну експертизу культурних цінностей в Україні проводять уповноважені державні установи, заклади культури, музеї, архіви, бібліотеки та інші організації, які внесені до спеціальногоофіційного переліку Міністерства культури. Загалом 45 закладів.

Законопроєкт передбачає багато нових державних функцій. Але сама поява функції в законі ще не означає, що держава спроможна її виконати. Хто проводитиме державну експертизу? Які установиматимуть право це робити? Хто вестиме державний реєстр? Хто і як перевірятиме умови зберігання приватних колекцій? Скільки предметів потенційно потрапить у цю систему? Скільки це коштуватимедержавному бюджету?

На ці питання законопроєкт не дає достатньої відповіді. І це принципова проблема. Ми вже не раз бачили в культурній сфері, як держава законом покладає на інституції нові обов'язки, не створюючидля них ресурсів, процедур і спроможності ці обов'язки виконувати. Проведення експертизи приватних колекцій може стати непосильним навантаженням на державні заклади збереження культурної спадщини. Посуті, музейні фахівці з мізерними заробітніми платами повинні будуть виконувати додаткову роботу на замовлення держави? Чи приватних власників? Хто організує і профінансує впродовж 2 роківекспертизу мільйонів предметів (це – гіпотеза, навіть приблизно ніхто не уявляє їхню кількість)? Хто в заявлені законопроєктом терміни зможе це реалізувати? В результаті виникне не працюючасистема, а ще один рівень колапсуючої бюрократії. Для культурної спадщини це може мати, зокрема, безпекові наслідки.

Особливе питання — якість державної експертизи та повноваження експертів. У запропонованій моделі експерт фактично отримує дуже значний вплив на долю предмета: від визначення його статусу ікультурної цінності до питань, пов'язаних із зберіганням та переміщенням. Але хто визначатиме критерії цієї експертизи? Які вимоги будуть до експертів? Де їх готують, акредитують? Як можна будеоскаржити рішення? Чи буде можливість незалежної повторної оцінки? Що станеться, якщо власник і експерт не погодяться?

Ці процедури не можна залишати на рівні загальних положень закону і передавати на розсуд підзаконних актів. Там, де держава отримує право визначати правовий статус приватного майна, мають бутимаксимально чіткі правила, прозорі процедури та можливість незалежного оскарження. Інакше замість цивілізованого ринку ми отримаємо залежність власника від адміністративного рішення.

Експерт не може одночасно визначати: статус, цінність, ціну умови збереження, можливість експорту, розмір штрафу. Це протирічить законодавству і несе великі корупційні ризики.

Професійна спільнота археологів уже звертала увагу на ризики запропонованого механізму. Зокрема, на можливість легалізації предметів, незаконно вилучених з археологічної спадщини, інедостатність механізмів перевірки їхнього походження. Це той випадок, коли помилка в законі може створити дуже небезпечний прецедент. Ми не можемо говорити про боротьбу з незаконними розкопками,захист археологічної спадщини та протидію незаконному обігу культурних цінностей і водночас створювати механізм, який потенційно дозволить надати легальний статус предмету сумнівного походження. Томупитання приватного колекціонування не можна виривати з ширшого контексту охорони культурної спадщини.

У країнах ЄС обмеження стосуються переважно: предметів національного значення; експорту; походження. А не обліку всіх предметів колекціонування.

Досвід Франції та Польщі свідчить, що державне регулювання у сфері приватного колекціонування переважно зосереджується на контролі за переміщенням культурних цінностей через кордон, охороніархеологічної спадщини, діяльності музеїв та захисті об'єктів особливої культурної цінності. При цьому не створюється окрема система постійного державного адміністрування всіх приватних колекцій.

В європейських моделях основний акцент робиться на регулюванні інституцій, управлінні ризиками та контролі за обігом культурних цінностей, а не на створенні всеохопної системи державного наглядуза приватними колекціонерами.

Проблема не в тому, що в Україні ніхто не знає, як врегулювати приватне колекціонування. Питання приватних колекцій уже аналізували під час розроблення законопроєкту «Про предмети культури» у 2020році. Відповідні пропозиції напрацьовувалися і в межах RES-POL у 2025 році. Тоді приватне колекціонування розглядали неокремо, а у зв'язку з іншими елементами системи: охороною культурної та археологічної спадщини, діяльністю музеїв, державною експертизою, переміщенням культурних цінностей через кордон, державнимиреєстрами та євроінтеграційними зобов'язаннями України.

Це важливо, бо рухома спадщина не перестає бути цінною залежно від того, де вона зберігається — у державному музеї чи приватній колекції. Але правила поводження з нею мають бути частиною цілісноїсистеми.

Україна справді потребує сучасного законодавства про рухому культурну спадщину. Нам потрібен механізм, який дозволить добросовісним колекціонерам легально володіти культурними цінностями. Нампотрібен ефективний захист археологічної спадщини. Нам потрібно знати походження предметів, мати дієві реєстри, регулювати переміщення культурних цінностей через кордон і мати інструменти дляповернення незаконно вивезеного. Але для цього недостатньо додати до закону “Про музеї і музейну справу” державну експертизу чи ще один реєстр.

Спочатку треба визначити державну політику, а вже потім — інструменти її реалізації. Треба відповісти, що саме ми хочемо захистити, від яких загроз і якою ціною. Треба оцінити виклики,спроможність державних установ, фахові та фінансові ресурси. Треба визначити зрозумілі критерії експертизи, вимоги до експертів, процедури оскарження та запобіжники від конфлікту інтересів. Требаузгодити нові правила із законодавством про охорону культурної та археологічної спадщини, переміщення культурних цінностей та експертну діяльність. І, нарешті, треба почути тих, хто щодня працює зцією спадщиною: музейників, археологів, реставраторів, правників, колекціонерів та інших фахівців.

Україна не може дозволити собі ще один закон, який формально врегулює одну проблему, але створить кілька інших. Культурна спадщина — не та сфера, де можна спочатку запустити систему, апотім подивитися, що з неї вийде.

Законопроєкт №15436 передбачає збільшення контролю з боку держави, що в теперішніх умовах майже неможливо забезпечити без додаткових матеріальних і кадрових ресурсів. Потенційно збільшуєзобов’язання власника, його відповідальність та обмежує можливості, але не пропонує жодних преференцій володільцям. Натомість, приватні колекціонери, зазвичай, значно ретельніше піклуються проколекції, ніж деякі установи та заклади, часто мають ресурс, розуміють цінність і ціну предметів. Саме приватні колекції під час війни стали джерелом для організації публічних виставок та проєктів.Партнерські стосунки між державою і колекціонерами є запорукою збереження спадщини та її відкритості для суспільства.

Тому ідеї законопроєкту №15436 потрібно доопрацювати з урахуванням істотних питань політики охорони культурної спадщини, попередніх напрацювань та залучення експертного середовища. І зробити це незаради того, щоб відкласти реформу, а навпаки — щоб нарешті створити правила, які працюватимуть.