Микола Рябчук: «Помилка влади, що у 2022 році не оголосила про загальну військову службу. Бо мобілізованими мали бути всі»

06.08.2026, 10:07 lb.ua

Пане Миколо, нещодавно на Львівщині стався конфлікт між україномовними підлітками та російськомовними дорослими. Підлітки були місцевими, а дорослі кричали, що вони з Донбасу.Прекрасна ілюстрація до вашої тези про дві України — аборигенну та креольську, тобто таку, яка усвідомлює свою ідентичність, і таку, яка ні. Ви запропонували свою дихотомію чверть століття тому. Часйде, а нічого не змінюється?

Я писав про дві України як про два проєкти, тобто не в сенсі географічного поділу, хоча ці проєкти корелюють із географією. Але це не зовсім те саме. Крім того, ви не дужекоректно сформулювали питання, зазначивши, що група «креольців» не має ідентичності. Має. Просто ця ідентичність інша. Також українська, але інша. Назвімо її малоросійською, регіональною абощо.

Але це точно не російська ідентичність. Тому я прихильник того, щоб ставитись до таких ситуацій із розумінням. Сам я, зачувши російську музику, пропоную людям навушники. І дехтоз них знічується та соромиться. Перша лікарська заповідь, як відомо, «не нашкодь». Треба думати, як зменшувати конфліктність, а не збільшувати. Тобто реакція, звичайно, потрібна, питання лише уформі.

Люди, про яких ми говоримо, виросли в своєму світі — в тому, як вони його уявляють. А міфологічна свідомість дуже відпірна щодо логічних аргументів. І змагання з нею — великийвиклик.

І який міф формує малоросійську ідентичність?

Люди з такою ідентичністю росли з усвідомленням східнослов'янської спорідненості. І це усвідомлення зміцнювала освіта, пропаганда, релігія врешті-решт. Бо все наше православ'ядовший час було орієнтовано на Москву. Плюс їх формувала засаднича антизахідність, закорінена, правду кажучи, глибоко в українському суспільстві, причому в усіх його регіонах і в усіх групах.

Десь ця антизахідність пом’якшена опортуністично — з певних політичних розрахунків. Але в принципі, якщо пошкрябати українця, то майже в кожному з нас глибоко сидить антизахіднийпогляд на світ. Це ще від Гоголя йде, та й від Шевченка також. Пам’ятаєте? «На Січі мудрий німець картопельку садить…» Одним словом, є низка чинників, яка впливає на психологію людей з малоросійськоюідентичністю. І для них це нормально, бо нормальність у них своя.

Щодо антизахідності українців можна сперечатися. Але чи немає у вас відчуття, що наше суспільство на дванадцятому / п’ятому році війни більш розділене, ніж було до 2014-го ідо 2022 року?

Ні, в мене нема такого відчуття. Хоча надто оптимістичні наративи про єдність і консолідованість є пропагандистським прийомом, і не більше того. У нас був шанс досягти і єдності,і консолідованості, але він не був реалізований. З багатьох причин, і не в останню чергу — через політику української влади. Вона втратила можливість зробити багато важливих речей у перші дні імісяці війни. А тепер ми пожинаємо плоди незробленого: ухилянтство й інші ганебні речі. Не кажучи вже про корупцію, яка квітне буйним цвітом…

Натомість немає консолідації, про яку ми сурмили перший рік війни. Але водночас я не бачу погіршення ситуації хоча б тому, що значна частина цих москвоорієнтованих (назвемо цетак!) територій — під окупацією. Україна демографічно втратила значну частину саме цього населення. І це дозволяє уникнути поглиблення конфлікту. Інша річ, що люди в часі війни більш роздратовані тазнервовані і реагують емоційніше, але протиріч не побільшало.

Це ми знову говоримо про розкол за регіональною ознакою. Але це не єдина лінія поділу. Бо ми чуємо і про «прірву між військовими й цивільними», «між тими, хто лишився, і хтопоїхав». Вона існує?

Не думаю. Бо що таке розкол? Протистояння між однією великою групою людей та іншою, яка є її ідеологічним опонентом. Але тут не йдеться про ідеологію — йдеться про міжособистіснетертя, про різні погляди на часткову проблему. Конфронтаційні моменти, звісно, виникатимуть. Зокрема через помилку української влади, яка ще у 2022 році не оголосила про загальну військовуслужбу.

Бо мобілізованими мали бути всі. Не всі обов’язково на фронт, але всі — мобілізовані. Це дало б відчуття справедливості в тому сенсі, що військовий тягар розподілено більш-меншпорівну. Натомість виникла ситуація, коли одні б'ють байдики, розважаються, відпочивають на Мальдівах, а інші гниють в окопах. Причому роками, без надії звідти вийти. Це неприпустима ситуація.

Що таке справедливість зараз, в умовах війни?

Зараз це — один на всіх суспільний договір, якого влада не дотримується. Це рівність перед законом і правила, які застосовуються до всіх громадян однаково, а не вибірково.

Українці мають загострене відчуття справедливості. Це одна з принципових відмінностей українців від росіян, які звикли, що цар завжди має рацію. Всі наші майдани завжди пов'язаніз загостреним переживанням несправедливості, коли порушені спільні правила.

Під час війни мав би бути сформульований новий суспільний договір про рівний розподіл воєнного тягаря. І мова не лише про загальну мобілізацію. А й про обмеження споживання: хайби був встановлений певний рівень зарплат, а що понад цей рівень — видається громадянам у вигляді облігацій. Це нормальний міжнародний досвід, який дозволяє уникнути колосальної різниці в доходах.Облігації після війни будуть обміняні на гроші.

Є й третій момент: на час війни мала бути посилена кримінальна відповідальність за низку злочинів. Передусім — за корупцію. Щонайменше вдвічі проти встановленого покарання. Боукраїнці готові на самопожертву, готові на багато на що. Але вони повинні знати, що їх не дурять і не використовують як останніх йолопів. Та ще й сміються при цьому. Ось що найбільше дратує.

Наші майдани, на жаль, дрібнішають. Були ті, які якщо й не ламали систему, то, принаймні, впроваджували суспільні зміни: Помаранчева революція та Революціягідності. Булиті, які нічого не впроваджували. Таких теж було два: провальна за наслідками «Україна без Кучми» і Революція на граніті. За всієї поваги до учасників останньої, не вони спонукаликерівництво України до проголошення незалежності, а московське ГКЧП. Про ефект «картонкових» протестів годі й говорити. Чи не здається вам, що вулиця, яка керує кадровими призначеннями,— це ознака слабкої демократії?

Щодо слабкої демократії — згоден. Щодо оцінки майданів — ні, бо жоден із них я не вважаю успішним. Хоча тут питання, що саме ми називаємо успіхом. Ані Помаранчева революція, аніРеволюція Гідності не змінили систему. Так, вони зупинили авторитарні тенденції. Так, вони не дали Україні перетворитись на ще одну Білорусь, на ще одну Росію. В цьому сенсі вони були успішні. Алеправила гри вони не змінили. Тобто в нас як не було правової держави, так і нема.

І ось це найголовніший від’ємний підсумок майданів: вони не призвели до появи правової держави. Тому ми досі не є реальним кандидатом чи членом Євросоюзу. Ми не відповідаємовимогам ЄС.

У нас усе надалі вирішується в ручному режимі. І після Помаранчевої революції так було, і після Євромайдану. І тепер нічого не змінилося — виконавча влада раз-у-раз ухвалюєволюнтаристські рішення, ні з ким не радиться, нічого до пуття не пояснює, діє поза правовим полем.

Але при всьому тому наші неуспішні майдани є успішними. Навіть «нефортунна» студентська революція, яка не добилася головного, — перевиборів до Верховної Ради. Власне, саме воназаклала важливу тенденцію: нагадувати владі, що в нас існує громадянське суспільство, з яким треба рахуватися. Вона заклала підвалини суспільного протесту, створила традицію майданів, на якій вжеможна було будувати наступні рухи. Революція на граніті першою заявила, що Україна — не Росія.

Що ж до «картонкових» майданів, то я згоден із вами, що це — ознака дисфункціональної демократії. Однак це вимушена ситуація, бо ми не можемо провести вибори. Тобто змушеніпрацювати з тією владою, яка є, і якимось чином доносити до неї позицію суспільства. Хоча з іншого боку, не на Майдані слід розв'язуватися питання, хто має бути міністром оборони.

Водночас минулорічні протести проти знищення антикорупційних органів були слушними, хоча теж не до кінця проартикулювали проблему. Бо зосередилися тільки на одному аспекті, тодіяк проблематика є ширшою. Але це був позитивний розвиток, який завдав правильний напрямок руху.

Поки що напрямок руху полягає в тому, що з кожного приводу у нас збирається майдан. А це нівелює цей феномен як такий. І знижує його дієвість, бо вимогуповернення Федорова влада проігнорувала, не кажучи вже про «з коліс» прописану вимогу відставки Кіма.

Гаразд, давайте назвемо це не майданом, а пікетом. Я розумію, що вам болить девальвація українського майдану як явища, але як іще висловлювати громадську думку? Черезжурналістику? Але телебачення майже повністю монополізоване владою. Так, є інтернет-медіа, та чи чує їх влада? За відсутності виборів публічний протест — єдина можливість донести свою думку докерівництва.

Є, щоправда, збирання підписів та петиції. І це теж стало ще однією українською традицією. Я майже кожного тижня отримую пропозицію щось підписати. І це добре, це потрібно…

Так, раніше у нас були справжні майдани — масові, масштабні рухи з дуже серйозних причин. Бо на кону стояла доля країни, не менше. І у 2004 році, і в 2014-му йшлося про(не)переведення України в розряд Білорусі чи Росії. Сьогодні так питання не стоїть — маємо дрібніші конфлікти. Але протести довкола них сигналізують про незгоду і — головне! — вони вимагають відвлади певної підзвітності.

Тому що суть навіть не в тому, правильне рішення ухвалено чи неправильне. Я не можу судити, чи мав Зеленський рацію, роблячи кадрові перестановки. Але він стовідсотково не правийу тому, що нічого не пояснив і не аргументував. Все, що він зробив, він зробив кулуарно, з порушенням конституції і багатьох процедур. Проти цього й зібрався «картонковий» протест.

Ви сказали, що Україна ніколи не була правовою державою. І це, мовляв, головна причина того, чому ми досі не в Євросоюзі. Але це лише половина правди. Другаполягає в тому, що деякі наші добрі сусіди не бажають нас там бачити. Та будь ми хоч тричі правовою державою, декому болітиме те, що на європейський ринок зайдуть українські аграрії зі своєюпродукцією. То це чесна, «