Мусульмани у Європі та США: як важливо знати подробиці

04.08.2026, 06:17 newsua.one

Чи то дивовижний збіг, чи то вияв прихованої закономірності, але не встигла Лора Лумер опублікувати в мережі Х допис про відсутність у публічному просторі України мусульман, який деякі наші борці за рівноправність одразу ж охрестили «ксенофобським», як у Сеуті (іспанський ексклав у північній Африці) розгорнулися драматичні події, за якими, мабуть, спостерігав увесь світ. Поводили ці здебільшого молоді марокканці на іспанській території (тобто території Євросоюзу) так, що навіть неймовірно політкоректні DW чи BBC висловлювалися про т.зв. «мігрантів» не надто ґречно, а діяч і ЄС вимагали від Іспанії припинити ці безчинства.Події рушили далі. А проблеми залишилися. Тож варто спробувати якщо не розібратися в них, то бодай достатньо чітко їх окреслити. А бажано – зробити, хоча б ескізно, і перше, і друге.Передусім – що ж таке «страшне» написала Лора Лумер? Вона щиро насолоджується тим, що в Україні не видно мусульман. Ясна річ, їй сказали – мусульмани в Україні є, проте вони не домінують у публічному просторі, як це робиться в інших частинах Європи. Росія не може сказати те саме, що й Україна, Сполучені Штати також, у них дозволили прихильникам ісламу з численними ґанджами робити майже все, що їм хочеться, тощо. Як на мене, нічого страшного тут немає – наявна хіба що певна непоінформованість, відтак аберація зору, коли видимість сприймається як сутність. Адже християнство – одна з чільних підвалин (якщо не головна) європейської цивілізації, поряд із етнічністю й античністю. Але дві останні лягли в основу європейського буття, пройшовши через горнило християнства (дехто веде мову про юдеохристиянські традиції, в цьому теж є резон). Американська цивілізація, за певної умовності цього терміну, від Аляски до Вогненної Землі, в основі своїй має християнство й етнічність, включно (де більше, де менше) з етнічними чинниками корінного населення. А іслам, попри байки Барака Хусейна Обами про його ледь не центральну роль у формуванні сучасної цивілізації, таку роль не грав і претензії речників ісламу на якусь «особливу місію» у сучасній Європі й Америці безпідставні.Ба більше: якщо деякі європейські країни мають підстави відчувати провину за свої дії як колонізаторів у XVІ-XX століттях (при цьому Британія скасувала рабство на початку ХІХ століття, а деякі ісламські держави – лише у другій половині ХХ століття), то більшість таких підстав не має; скажімо, багато які народи Південної Європи аж до початку ХХ століття були об’єктами колоніального визиску з боку Османської імперії, а скандинави взагалі були поза колоніальними устремліннями. Тож, як на мене, просто дикунство вимагати, щоб у них було відчуття white guilt («білої провини») і вони «спокутували гріхи» перед мусульманами, приймаючи «мігрантів».Я не випадково перед цим двічі поставив термін «мігранти» у лапки, оскільки на Заході, та й у нас, він вживається вкрай неадекватно. «Десятки тисяч мігрантів прорвалися в іспанську Сеуту. В Європі закривають кордони» - емоційно сповіщає ВВС. «Тисячі мігрантів на надувних колах! Натовпи марокканців проривають кордон Іспанії!» - б’є на сполох ISTV. Але ж чи був насправді там хоча б один мігрант серед десятків тисяч люду?Можна. звісно, ігнорувати принципову різницю між великими групами людей, які пересуваються з однієї країни до іншої країни. Як і між птахами та птеродактилями, дельфінами й іхтіозаврами (зовнішньо надзвичайно схожі!), зрештою, кроманьйонцями неандертальцями. Проте посутня різниця є. Ба більше: вона досліджена й описана, так само, як і достеменна різниця між авторитаризмом і тоталітаризмом. Але сучасний Захід (а вслід за ним – і наші мудрагелі) таку різницю здебільшого ігнорує, відтак має дуже серйозні проблеми, і матиме ще більші. Отже: люди, які заздалегідь знають, де прагнуть знайти місце нового постійного проживання та який спосіб життя там обрати чи створити, - це, за термінологією класика філософсько-історичних досліджень Семюела Гантінґтона (1927-2008), переселенці й іммігранти. «Переселенці й іммігранти разюче відрізняються. Переселенці полишають існуюче суспільство, зазвичай групою, ставлячи на меті створити нову спільноту, «місто на горі», на новій і часто віддаленій території. Вони просякнуті відчуттям колективної мети. Імпліцитно чи експліцитно вони складають угоду або хартію, що визначає основи створюваної спільноти… Іммігранти, навпаки, не створюють нове суспільство. Вони переходять з одного суспільства в інше суспільство. Міграція, як правило, є персональним процесом із залученням осіб і сімей, які індивідуально визначають власне ставлення до своїх старих і нових країн. Переселенці XVII-XVIII ст. потрапили до Америки тому, що то була tabula rasa. Крім індіанських племен, які можна було повбивати чи відігнати на захід, там не було суспільства; і вони прийшли, щоб створити суспільства, які втілювали б, керувалися б і підносили культуру та цінності, що їх вони принесли з собою, зі своєї країни походження. Іммігранти прийшли пізніше, тому що хотіли стати частиною суспільства, створеного переселенцями. На відміну від переселенців, вони переживали «культурний шок», оскільки вони та їхні нащадки намагалися сприйняти культуру, яка часто дуже суперечила тому, що вони принесли з собою. Перш, аніж іммігранти змогли приїхати до Америки, переселенці мали заснувати Америку». Видається, ці означення стосуються не лише американської історії. Головне – що переселенці створюють на новому місці своє власне суспільство на власних же засадах з певною спільною метою і живуть за власними нормами. Знову слово Гантінґтону: «Різниця між переселенцями й іммігрантами була добре відома тим, хто привів Америку до незалежності… Англійські та голландські колоністи сприймали себе як засновників, упорядників населеного соціального простору, творців нових колоніальних суспільств, а не як іммігрантів. Їм належали політичний лад, мова, правила праці та співжиття, значне число тих людських звичаїв, до яких іммігрантам доведеться пристосуватися. Термін «іммігрант» увійшов в англійську мову в Америці у 1780-х, щоб відрізнити поточних прибулих від переселенців-засновників». Іммігранти (такий термін доречний з точки зору країни, куди люди переселяються, під оглядом країни, звідки вони їдуть, це емігранти) діляться на дві основні категорії. Перша – це політичні мігранти, чия ситуація схожа з ситуацією біженців, тільки спричинена не лише об’єктивними, а й суб’єктивними обставинами (їхніми ідеологічними чи релігійними переконаннями, що достеменно не збігаються з переконаннями панівних груп у певних країнах). Біженці та політемігранти у своїй масі – люди вдячні та лояльні до тих, хто їх прихистив, налаштовані на часткову чи повну соціокультурну інтеграцію в життя країн розселення, це трударі, а не нероби. Друга група іммігрантів – це економічні мігранти, які ідуть за межі власної батьківщини у пошуках кращого життя. При цьому наразі частина з них, можливо, навіть більша, прагне жити «на халяву», мовляв, Європа й Америка багаті, то чом би й нас не підгодувати, інша частина готова працювати. У багатьох країнах Європи «халяви» у вигляді соціальних програм вистачає, що під’юджує мігрантів не надто прагнути інтегруватися та працювати. Але сьогодні все більше підстав кваліфікувати значну частину тих, хто прагне з Азії й Африки дістатися Європи (а за можливості – й Америки) як новітніх переселенців, що пересуваються організованими групами задля створення міських громад зі своїми політичними правилами, релігією, культурою, не інтегруючись або мінімально інтегруючись у місцеве середовище, чому надзвичайно сприяє політика мультикультуралізму у тому популярному варіанті, який декларує рівноправність і рівнозначність усіх культур, прирівнюючи, образно кажучи, птахів і птеродактилів. У підсумку виникають автономні анклави, де не чинні закони держави, яка пустила на свою територію переселенців, де діють інші закони (передусім шаріату у його радикальних формах), куди поліція боїться навіть зазирати. Іншими словами, у Європі ХХІ століття (а подекуди й у США) постали та постають далі анклави, де живуть за неєвропейськими нормами XV – XVI століття, де толерується агресія щодо невірних і прагнення збирати з них данину. А відео з Сеути, що вони засвідчують? Наявність зграй молодих здорових гевалів, які одразу почали встановлювати на іспанські території свій «новий порядок»!От на основі домінування у публічному просторі Європи та США саме таких мусульман, видається, і робить свої висновки Лора Лумер.Сказане зовсім не означає, що Європа та США мали б закритися від мусульман. По-перше, у Європі є корінні мусульманські народи й етнічні групи, як-от босняки (південнослов'янський народ, який становить основну частину населення Боснії і Герцеговини, та живе у Сербії й Чорногорії), албанці (народ, значна частина якого – в Албанії, Косові та Північній Македонії традиційно сповідує іслам), помаки та торбеші (слов’яномовні мусульманські групи, що проживають у Болгарії та Північній Македонії). І, звісно, тюркомовні кримці (qırımlılar, къырымтатарлар, кримські татари) – корінний народ України, зокрема, Кримського півострова. По-друге, далеко не всі втікачі з деспотичних і відверто тоталітарних держав Близького Сходу й Африки прагнуть відтворювати у країнах свого нового поселення звичаї та норми, яких вони прагнули позбутися. Свого часу мене вразили дані, що на одних із виборів у Франції 8% електорату команди Марін Ле Пен становили мусульмани. Проте за великим рахунком це було закономірно: вона обіцяла покласти край переселенню ісламістів і їхнім традиційним безчинствам, від яких інтегровані мусульмани Франції страждали не менше за корінних французів, а може, і більше, бо їх наздоганяв жах, від якого вони наче втекли. Власне, турки також мають «європейський ген» у своїй культурі, бо ж інакше реформи Ататюрка провалилися б, іще не почавшись, проте Євросоюз зумів зупинити процеси авторитарної модернізації країни; мовляв, головне – вибори, а не побудова сучасної нації. Та це інша тема, тут же зупинимося детальніше на qırımlılar, себто кримцях. Історично вони формувалися як європейс