Інтерв’ю з Сергієм Вікторовичем Горохівським про бої на напрямку Кліщіївки

28.07.2026, 21:03 golos.te.ua

Кліщіївка стала одним із найзапекліших ділянок під час українського контрнаступу 2023 року на Донецькому напрямку. Саме тут українським штурмовим та загальновійськовим підрозділам довелося діяти в надзвичайно складних умовах: під щільним артилерійським вогнем, на замінованій місцевості, у густих ярах та балках, де кожен метр доводилося буквально виборювати. Водночас ці бої стали важливим етапом розвитку сучасної української тактики, особливо щодо застосування безпілотників, організації логістики та ведення штурмових дій.

Про особливості боїв на Кліщіївському напрямку, труднощі, з якими зіткнувся батальйон, та уроки, що залишаються актуальними й сьогодні, розповідає на той час командир 204-го окремого батальйону Сил територіальної оборони майор Сергій Вікторович Горохівський.

– Коли ваш підрозділ прибув на Кліщіївський напрямок, якою була загальна обстановка? Які завдання отримував батальйон і яку роль він виконував?

– Наш батальйон прибув на напрямок у червні 2023 року і протягом дев’яти місяців спільно з 5-ю штурмовою бригадою у складі тактичної групи «АДАМ» виконував бойові завдання. Основними районами роботи були не сама Кліщіївка, це більш умовна назва напрямку, а її околиці, балка «Четверякова», що між Іванівським та Кліщіївкою.

Від самого початку батальйон долучився до загального замислу наступальних дій в системі інших підрозділів із визначених для підрозділу завдань. Де кожен мав свою роль, щоб вибити ворога.

Щодо обстановки, то тоді FPV-дрони ще не відігравали такої ролі, як сьогодні. Основну загрозу становили скиди з Mavic, починали з’являтися Autel. Але найбільше проблем створювала ворожа артилерія. Ворог не мав жодного дефіциту боєприпасів — вони працювали дуже щільно. Постійно били міномети, СПГ-9, автоматичні гранатомети, дуже добре пристріляні були всі маршрути підходу й евакуації. Варто було лише розпочати будь-який рух — ворог швидко коригував вогонь. Адже наші війська здійснили масштабне просування в районі Іванівського та лісових масивів поруч з ним, підійшли впритул до лісових масивів які уже поруч з Бахмутом, відповідно противник здійснив переміщення арт засобів та посилив вогневий вплив, як протидію наступальній операції.

– Чому саме Кліщіївка мала таке велике значення? Як би ви пояснили це людям, які не знайомі з військовою справою?

– Знову ж, то не саме єдина Клішіївка, а ряд ділянок і населених пунктів, а сама Кліщіївка, це було практично повністю зруйноване село на кілька вулиць, без нормальних укриттів. Наш підрозділ якраз мав завдання по балці з ярами та лісовим масивом. І ця ділянка фронту мала значення, адже ми були правим флангом 5 штурмової бригади на стику з 80 бригадою ДШВ. Перехід ворога через балку створював загрозу для с. Іванівське та дозволяв йому просуватися ярами й лісосмугами в бік Кліщіївки. А вихід на панівні висоти біля каналу давав змогу розгортати наступ у напрямку Костянтинівки та обходити Часів Яр.

– Що особливого мав ваш підрозділ, або чим відрізнявся від інших?

– Це був підрозділ сформований виключно з добровольців, на той час не було жодного мобілізованого з ТЦК. Єдність згуртованість та мотивація це була основа підрозділу.

Але була ще одна особливість, в підрозділі була велика кількість іноземців.

– Яких саме країн були представники у вашому підрозділі?

– На початок 23 року це були Колумбія, США, Німеччина, Аргентина, Іспанія, Перу, Південна Корея, Японія.

– Кого було найбільше?

– Найбільше було колумбійців

– Які задачі вони виконували?

– Завдання були різними. Основу, звісно, складала піхота, але працювали й на колективних засобах — установках НУРСів, 57-мм гарматах С-60 та мінометах. Це була суттєва підтримка для українських воїнів.

– Як залучалась саме іноземна піхота, які завдання?

– Перший період, ми залучали іноземців у другий ешелон, для підтримки піхоти переднього краю та для створення глибини оборони, ешелонування бойових порядків. Іноземців які уже мали досвід, з часом залучали спільно з нашими бійцями для роботи на передньому краї. У зв’язку із високою динамікою та переміщенням як наших так і штурмових груп противника для контратак, ми залучали іноземців спільно з нашими бійцями, це і зменшувало можливі проблеми в комунікації, під час штурмових дій ворога.

– Що конкретно ви можете пригадати з роботи іноземців тоді?

– Був випадок, коли під час штурму противника на нашу правофлангову позицію іноземці, які стояли на позиціях другого ешелону, включилися в бій: вибігли на відкриту ділянку та з ручних гранатометів розбили штурмову групу ворога. Взагалі ситуацій багато різних.

– Чи пригодився той досвід роботи в подальшому?

– Звичайно, це спричинило низку послідовних рішень та проєктів, які і сьогодні працюють, як і залучення іноземців до служби в ЗСУ сьогодні.

– Які особливості місцевості найбільше впливали на перебіг бойових дій?

– Основною особливістю були густо зарослі яри та балки. Ми зайшли влітку, коли вся місцевість була вкрита зеленню. Це трохи полегшувало маскування в умовно тилових районах, проте значно ускладнювало пошук ворога та координацію наших дій. Хоча в районах на лінії безпосереднього зіткнення з ворогом не було не тещо листя, відсутні дерева у лісосмугах. Особливо складною була евакуація. Усі під’їзди прострілювалися, ворог активно застосовував артилерію, РСЗВ, касетні боєприпаси.

Ще однією проблемою було те, що росіяни облаштовували укриття безпосередньо у схилах ярів. Артилерією або скидами дістати такі позиції практично неможливо. Єдиний спосіб — або чекати моменту, коли противник виходить на поверхню, або штурмувати. Крім цього, вся місцевість була щільно замінована. Болота та розмиті дороги ще більше ускладнювали підвезення боєкомплекту та евакуацію поранених.

На той час, від точки накопичення до позицій потрібно було пройти сім-вісім кілометрів пішки, тому що техніка туди просто не доходила.

– Чи справді найважчим було не захопити позицію, а втримати її після успішного штурму?

– Так, безумовно. Основною проблемою була логістика. Ми мали лише два маршрути підходу, а після дощів фактично залишався один. Ворог швидко його виявив і постійно тримав під вогневим контролем. Тому інколи сам штурм був простішим, ніж подальше забезпечення позицій, ротація особового складу, доставка боєприпасів та евакуація поранених.

– З якими найбільшими труднощами стикався батальйон під час наступальних дій?

– Якщо коротко — логістика та евакуація. На наших маршрутах постійно працювала артилерія різного калібру. Дуже серйозною проблемою були мінні поля. Ворог буквально засипав місцевість мінами, зокрема протипіхотними. Завжди потрібно було прокладати нові маршрути, проробляти проходи крізь зарослі дерев та здійснювати розмінування.

Запам’ятався епізод, коли ворог спробував атакувати колоною з 7 (семи) одиниць танків та БМП. Через помилку маршруту більшість машин заїхала на мінне поле. Практично вся колона була знищена або втратила можливість рухатися. Піхота противника в результаті була успішно знищена.

– Якою була роль артилерії під час боїв за Кліщіївку?

– Вирішальною. У той час саме артилерія залишалася головною ударною силою. FPV лише починали активно застосовуватися. Ворог мав значну перевагу в артилерії — міномети, 152-мм гармати, реактивні системи, танки працювали дуже інтенсивно. На жаль, ми тоді не могли забезпечити паритет. Це відчувалося практично щодня.

Водночас усе озброєння, яке було в розпорядженні батальйону, відігравало надзвичайно важливу роль у наступальних діях. Артилерія, міномети, СПГ-9, автоматичні гранатомети дозволяли буквально притискати ворога до землі, не даючи йому можливості вести прицільний вогонь або швидко реагувати на дії наших бійців. Саме в цей момент піхота могла рухатись та робити свою роботу.

Велику роль відіграла і підготовка особового складу ще до виходу на цей напрямок. Рота вогневої підтримки була новоствореною, але її основу становили військовослужбовці, які до цього воювали в піхоті та пройшли бої за Бахмут. Вони добре розуміли, наскільки важливою є якісна вогнева підтримка для штурмових підрозділів, тому під час підготовки щодня відпрацьовували взаємодію. У боях це дало відчутний результат.

– Коли ворог почав активніше використовувати ударні дрони, як це змінило тактику українських штурмових підрозділів?

– Тоді це був лише початок. Спочатку переважно працювали денні FPV, а вже восени почали активно застосовувати й нічні. На той час максимального використання набули дрони з тепловізійною камерою, у тому числі і в світлу пору доби.

Тепловізійні комплекси дозволяли бачити переміщення ворога, його маршрути, виявляти особовий склад навіть у складних погодних умовах, особливо по кущах та чагарниках.

Водночас дедалі активніше почали застосовуватися й важкі ударні безпілотники типу Vampire, але все рівно на 23 рік їх було замало, і часто тоді це були засоби старшого начальника. За їхньою допомогою скидали, зокрема, протитанкові міни ТМ безпосередньо на ворожі укриття. Такий боєприпас фактично знищував позицію разом із особовим складом, який перебував усередині, і суттєво допомагав просуванню наших військ, або зриву атаки ворога.

Зараз це звучить максимально дивно, але стандартні та звичні на сьогодні речі, як то важкі бомбери чи дистанційне мінування FPV, тоді лиш набирали попиту та лиш починали працювати на фронті, і більшість саме як експерименти та випробування.

Після цих боїв стало зрозуміло, що без масового застосування таких систем сучасний бій уже неможливий.

– Чи були моменти, коли буквально за кожну посадку доводилося вести окремий бій?

– Так. І, чесно кажучи, нічого не змінилося й зараз.

За кожен окоп, за кожну посадку, за кожен квадратний метр точилися окремі бої.

– Як ворог реагував після втрати своїх позицій? Наскільки інтенсивними були його контратаки?

– Контратаки були практично постійними. Щойно ворог втрачав позицію, по ній одразу починало працювати все, що він мав: артилерія, міномети, танки, скиди, FPV. Тому стійкість і витривалість наших бійців була неймовірною, я і зараз користуючись нагодою, хочу подякувати кожному хто брав участь у тих боях.

Зайнявши визначений рубіж, ми закріпилися на пози