Дерево оживає в його руках

28.07.2026, 12:18 nezhatin.com.ua

Коли Дмитро Рева бере до рук шматок дерева, він уже бачить не дошку чи колоду, а майбутній виріб. Для когось це звичайний матеріал, а для нього – живий світ, у якому приховані форми, візерунки й образи. Залишається лише допомогти їм народитися.Його талант помітив ще у школі вчитель трудового навчання Вертіївської школи Олександр Сидорець. Саме він звернув увагу на п’ятикласника, який дивовижно вправно виконував завдання з різьблення по дереву. Учитель одразу зрозумів: перед ним не просто старанний учень, а хлопець із природним хистом.Під керівництвом наставника Дмитро опановував ази столярної справи, брав участь в олімпіадах, а його перші роботи почали з’являтися на шкільних, сільських та районних виставках. Уже в сьомому класі його запросили представити свої вироби на міжнародному фестивалі «Поліське коло» в Чернігові.Саме там сталася історія, яку Дмитро пам’ятає й сьогодні. Його роботи настільки вразили тодішнього голову Чернігівської обласної державної адміністрації Валерія Куліча, що той поцікавився:– Напевно, тато допомагає?– Ні, усе зробив сам, – упевнено відповів хлопець.І це була чиста правда.Саме тоді Дмитро зрозумів: дерево стане справою його життя.Та шлях до мрії виявився непростим.Одного разу Ніжинський лісгосп оголосив конкурс на найкращу шпаківню. Дмитро, тоді ще семикласник, довгими зимовими вечорами працював над своєю роботою. Він сам придумав ескіз, власноруч вирізав кожну деталь. Лише маленького шпака, який прикрашав будиночок, допомогла зробити мама.Хлопець був переконаний, що переможе. Але перше місце дісталося іншому учаснику. Причина вразила найбільше: журі просто не повірило, що таку складну й красиву роботу міг створити школяр.Це стало справжнім ударом. Дмитро майже втратив бажання працювати з деревом і надовго відклав різці.Та поклик душі виявився сильнішим.Він почав займатися художнім випалюванням по дереву, купив власний випалювач, створював картини, а згодом перейшов до об’ємного різьблення. Потроху в будинку з’являлися зроблені його руками дошки, качалки, кухонні лопатки та інші корисні речі.Працьовитість у Дмитра проявилася ще в шкільні роки. Коли хлопчикові було вісім років, батьки розлучилися. Він бачив, як непросто мамі самотужки виховувати дітей, тому ще змалку вирішив, що теж має допомагати родині.Не чекаючи дорослого життя, Дмитро почав шукати можливість заробити власні кошти. Для нього це були не просто перші заробітки, а бажання хоч трохи полегшити мамині турботи. Саме тоді він зрозумів ціну праці, відповідальності та власноруч заробленої гривні.Можливо, саме це загартувало його характер і навчило ніколи не боятися роботи. Адже згодом будь-яку справу, за яку б не брався Дмитро, він виконував сумлінно, старанно і з душею. «Дерево для мене – живе. Кожен поліно, шматок чи дошка, або навіть старий пень, має свій характер. Треба лише побачити, що в ньому заховано, і допомогти цьому народитися. Коли працюю з деревом, відпочиваю душею», говорить юнак.Після дев’ятого класу Дмитро вступив до Чернігівського професійного будівельного ліцею №18, де здобував професію столяра-верстатника деревообробних верстатів. Паралельно відвідував гурток «Ажурне різьблення по дереву», де ще більше вдосконалював свою майстерність.Особливу роль у його професійному становленні відіграв майстер виробничого навчання Олександр Євтухов. Він не лише навчав хлопця тонкощам професії, а й розгледів у ньому великий потенціал. Саме під його наставництвом Дмитро почав виконувати складні столярні роботи, а згодом йому вже довіряли виготовлення виробів, які призначалися для продажу.На жаль, повністю завершити навчання в звичному форматі не вдалося: спочатку його перервала пандемія COVID-19, а згодом – повномасштабне вторгнення. Та попри всі труднощі, саме роки навчання остаточно переконали Дмитра, що робота з деревом – це його покликання. Мама Дмитра й сьогодні з теплотою згадує батьківські збори в училищі. Каже, що кожного разу майстер виробничого навчання Олександр Євтухов зустрічав її з усмішкою. Замість зауважень чи скарг завжди звучали слова подяки.– Дякую вам за такого сина. У нього золоті руки, – говорив майстер. – Це не просто навчена майстерність. Це талант, даний від природи. Робота з деревом у нього в крові. Він обов’язково стане справжнім майстром.Такі слова були найвищою оцінкою для матері й водночас ще одним підтвердженням того, що Дмитро обрав правильний шлях. Адже коли талант помічають і підтримують досвідчені наставники, він неодмінно розквітає.Після завершення навчання юнак намагався знайти роботу за фахом. Та всюди вимагали досвід. А де його взяти вісімнадцятирічному хлопцеві?Щоб мати стабільний заробіток, Дмитро вступив до Ніжинського професійного училища №35, де здобув професію водія сільськогосподарської техніки. Після навчання почав працювати в аграрній сфері.Робота займала майже весь час. Але навіть тоді він не залишав дерево назавжди. У відпустках або у вільні дні неодмінно повертається до майстерні. Бо це більше, ніж захоплення. Це частина його самого.Мабуть, недаремно.По маминій лінії їхній рід із давніх-давен називали Столярами. Хоч офіційне прізвище було Кузьменки, майже кожен чоловік у родині мав власну майстерню. Вони будували вози, господарські будівлі, виготовляли меблі, господарський реманент і безліч дерев’яних виробів. Були майстрами на «всі руки» Минали покоління, але любов до дерева не зникла.Схоже, саме Дмитро успадкував цей безцінний дар своїх предків.Сьогодні він продовжує творити. У кожній його роботі живе не лише майстерність, а й пам’ять про рід, який століттями вмів перетворювати звичайне дерево на справжній витвір мистецтва.Ярина Курганська