Дім із нуля: як дві переселенки відкрили власний бізнес у Львові

25.07.2026, 19:18 newformat.info

Велика війна не просто змінила географію життя мільйонів — вона змусила багатьох з нас шукати нові точки опори там, де вчора було чуже місто. Для Дарини, співзасновниці «Кііт», та Ксенії, власниці «Дзендзика», Львів став не лише прихистком, а чистим аркушем.

До початку повномасштабного вторгнення Дарина навчалася в університеті в Києві, готувалася до захисту диплому та планувала вступ до вишу у Франції. Ксенія – мала своє антикафе у Бердянську, організовувала фестивалі і тренінги.

24 лютого. Різні міста, але емоції ті ж самі: страх, розгубленість і нерозуміння, що буде далі.

Події того ранку Дарина запам’ятала в деталях: «У ніч на 24 лютого я до третьої ранку готувала лабораторні роботи, а о п’ятій все почалося. Я проспала початок, прокинулася від дзвінків. Взяла лише документи та ноутбук, решту речей залишила в гуртожитку. Пішки пішла до сестри на сусідню станцію метро. У неї вже були вибиті вікна. Я сильно злякалася, але навіть не усвідомлювала масштабів — думала, що через день повернуся до гуртожитку.».

У той самий час за сотні кілометрів, ранок Ксенії розпочався із вибухів: «Мій чоловік пішов на заправку, щоб про всяк випадок набрати бензину. Коли він повернувся, розповів, що на власні очі побачив, як пролетіла ракета. Я почала збирати речі. Моя мама була настільки шокована, що просто сіла на диван і сиділа нерухомо кілька годин — вона не могла рухатися від стресу. Я ж почала хаотично збирати валізи. Пам’ятаю дуже дивний момент: попри те, що був лютий, я чомусь поклала до валізи свою літню сукню — просто тому, що вона мені дуже подобалася.».

Для кожної з них почалася довга виснажлива дорога.

Дарина на першому ж потязі відправилася до Тернополя, а згодом і до Варшави. Там вона опинилася фактично без нічого: без речей, без зв’язку з сім’єю. Дарина почала волонтерити у Варшаві та на кордоні, адже навчання зупинилося. Вступ до «Лягарду» (Франція) та квитки на літак – втратили сенс. Переломний момент стався, коли подзвонив Сергій (співзасновник «Кііт»): він запропонував приїхати до Львова. Через 2 дні Дарина вже була в Україні. Планувала приїхати всього на 2 тижні, але все ж таки залишилася тут.

У Ксенії маршрут був не менш серйозним. Вони з сім’єю спершу вирушили у село біля рідного Бердянська, щоб «перечекати». Проте дні минали, ситуація лише загострювалася, тому вони вирішили поїхати до Львова. Спочатку довелося жити у готелі, згодом переїхали у квартиру в самому центрі міста. Місто було порожнім, тривоги лунали часто, проте територіально було відчуття безпеки.

Для Дарини та Ксенії бізнес став більше, ніж інструментом заробітку. Для них обох це стало можливостю створити власний комфортний простір, де крізь аромати кави та випічки проглядається втрачений дім і народжується нова спільнота. Проте шлях до створення цих «острівців безпеки» у кавовому Львові вимагав не лише сміливості, а й готовності приймати жорсткі виклики воєнного часу: від виснажливих блекаутів до хронічної втоми.

Ідея кав’ярні «Кііт» виникла ще у 2018 році завдяки кулінарному YouTube-каналу Сергія, який умів смачно готувати з базових продуктів. Його друг Іван до війни працював баристою в Бучі. Хлопці мріяли про свій заклад в Ірпені, але кав’ярню в Бучі повністю зруйнували в окупації. Вибравшись на Захід України, Сергій та Іван знайшли крихітне віконечко на вулиці Руській у Львові, куди згодом і запросили Дарину. Спочатку вони починали справу втрьох, але пізніше Іван вирішив повернутися до Києва на навчання, і зараз Дарина веде бізнес удвох із Сергієм.

Сергій відповідає за «солону» частину меню – фірмові галети й пироги за своїми блоговими рецептами, куди принципово додає особливий бразильський свіжомелений чорний перець. Дарина ж, за фахом програміст, перенесла системне мислення з кібернетики в кондитерську справу:

«Сьогодні я застосовую ці навички всюди: написала власну програму для розрахунку оплат та відсотків, що значно спрощує бухгалтерію. Коли я навчаю барист, це схоже на лекції: я не просто кажу «натисни кнопку», а пояснюю, чому треба робити саме так, вибудовую логічні алгоритми та блок-схеми. Це як у програмуванні: є умови, цикли, «if-else» -я пояснюю працівникам процеси через такі зрозумілі алгоритмічні конструкції.»

Навіть роботу з тістом вони аналізують через відсотки, відмовляючись від дешевого зерна чи заміни вершкового масла на маргарин. Більше того, вони відмовилися від штучних сиропів для сезонного меню – наприклад, для гарбузового лате вони власноруч запікають та карамелізують справжній гарбуз. Окремою гордістю закладу стало особливе насичене какао на натуральному порошку з ваніллю та вершками, рецепт якого Іван привіз із Київщини. Також до команди приєдналася мама Сергія, яка переїхала з Нікополя і стала головною пекаркою закладу.

Проте затишний фасад «Кііта» ховає в собі тужливу історію пошуку. Сама назва закладу – це присвята Містеру Коту, улюбленцю Сергія, який злякався вибухів і втік під час окупації Ворзеля. Його шукали майже рік, розклеювали оголошення попри мінну небезпеку і навіть шукали в притулках Польщі:

«Назва «Кііт» звучить так, ніби ти кличеш свого кота. Деякий час ми мали надію, що завдяки популярності нашої кав’ярні хтось знайде нас і поверне його додому, але, на жаль, цього не сталося. Тепер це ім’я – наша данина пам’яті йому.»

Ця щемлива історія дивним чином притягнула нове котяче життя. Одного ранку в клумбі біля закладу знайшли двох слабких підкинутих кошенят. Їх вилікували та назвали на честь страв з вітрини: Бон (від сінабона) та Брю (від галети з брусницею).

Головним викликом на старті для команди стала нелюдська фізична втома: перші пів року вони спали по 2–3 години, вдень стоячи на змінах, а вночі випікаючи здобу вручну. Згодом додалися блекаути. Через технічні умови вузької вулиці Руської поставити генератор там було неможливо, і взимку кав’ярня подекуди працювала «в нуль», а під час тривог та вимкнень світла неспечені булочки в печі просто падали й псувалися.

До технічних проблем додалася бюрократія: щоб просто повісити вивіску, довелося пройти кілька місяців правок та погоджень, кілька разів переробляти проєкти, щоб дотриматися суворих правил міста.

Окремою пригодою стало непорозуміння місцевих із «пирогами». Для львів’ян пироги — це вареники, тому довелося не лише пояснювати, що таке їхня фірмова страва, а й привчати людей до нової назви в меню.

Втім, почуватися «чужими» Дарині та Сергію не дали. Власники сусідніх кав’ярень не грали в конкуренцію — навпаки, заходили, підказували, як владнати локальні справи, просто допомагали. Цю ж людяність Дарина перенесла і в свій колектив. Вона не шукає ідеальних барист за сухими рядками в резюме. Для неї важливіше, щоб людина «співпадала» з ними за вайбом, мала в собі вміння щиро заговорити з гостем, перетворити похід за кавою на розмову з другом.

Для Ксенії переїзд до Львова став поштовхом до реалізації давньої мрії про власну справу, де вона змогла поєднати свій величезний досвід створення молодіжних хабів у рідному Бердянську. Там вона керувала власним антикафе, де народжувалися такі масштабні проєкти, як Бердянський «Fashion Day» або фестиваль фантастичного кіно. Коли життя змусило починати все з нуля, вона зрозуміла, що це чудова можливість зробити все інакше. Назва майбутнього закладу народилася миттєво, адже несла в собі глибокий особистий сенс:

«Дзендзик» – це острів біля рідного Бердянська, тому назва виникла природно: це наш маленький «острів» Бердянська посеред Львова. І, як показує практика, людям це дуже відгукується. Що я вкладаю у відчуття дому? Це кожна дрібна деталь, яка нагадує про затишок. Але найголовніше – це люди. Я не ставлю за мету наймати виключно професійних барист, для мене важливіше знайти тих, хто щиро любить людей… Найважливіше, щоб людина була людяною.»

Атмосфера закладу будувалася навколо спілкування. Для Ксенії справжній «смак дому» – це не конкретна страва, а сам процес, коли можна пити каву й обговорювати нові проєкти з друзями, як це колись було в Бердянську. Проте згодом у меню з’явився особливий літній напій, що став матеріальним спогадом про рідні місця:

«Нещодавно ми ввели новий літній напій, який я назвала «Полуничний пірс». Чому саме так? У нас були друзі, які мали дачу в Бердянську, у районі Верхова, неподалік від моря. Там росте унікальна полуниця – невеличка, але неймовірно смачна й ароматна. Вона росте в особливому ґрунті (суміш глини й піску), де все має якийсь особливий смак – і полуниця, і навіть помідори. Тому цей напій для мене – це спогад про ту особливу бердянську полуницю, це і є мій «смак дому.»

Львів’яни тепло зустріли бердянський острівець, підтримуючи кав’ярню відгуками та візитами. Сусіди-підприємці стали друзями, а гнучке меню поповнилося хітами – кавою з гранатовим соком (залишеною у спадок колишньою львівською баристою), «Пінакокавою» (сумішшю лимонаду Піна Колада та еспресо) та майже десятьма видами матчі. Сама Ксенія обожнює каву з фісташками та дрібкою солі.

Проте шлях у львівському бізнесі не обійшовся без паперової тяганини та розчарувань. Головним символом кав’ярні мав стати Бердянський маяк. Коли поруч розширювали тротуар, Ксенія хотіла офіційно вписати арт-об’єкт у міський проєкт. В адміністрації району на словах дозволили ставити, але офіційні узгодження не спрацювали, і через помилки в документах маяк довелося прибрати. Незважаючи на це, Ксенія планує повернути його, розробивши повноцінний проєкт за всіма правилами.

До цих клопотів додалися реалії війни: кадровий голод та тривалі відключення світла по 5–7 годин. Спочатку команда гріла чай у термосах та заварювала фільтр-каву, але згодом завдяки гранту від «Карітас» та донатам бердянських друзів кав’ярня придбала генератор, що став дорогою в обслуговуванні, але надійною «страховкою».

Обидва бізнеси швидко переросли рамки звичайного підприємництва, ставши потужними майданчиками для благодійності. Для Ксенії громадська діяльність продовжилася безпосередньо в стінах «Дзендзика». Кав’ярня стала живим втіленням її великого онлайн-проєкту «Ми Бердянськ», який колись починався з терапевтичних зустрічей у Zoom для підтримки земляків, а переріс