Юлія Гонтарук: «Усі бояться маскулінності, а я не боюся. Це кіно конкретно про воїнів, про чоловіків»

11.07.2026, 10:41 lb.ua

З чого почалося це кіно? Як ти познайомилася з героями і чи треба було переконувати їх зніматися?

Кіно почалося з того, що ми з «Вавилоном» зробили фільм «Сильніше, ніж зброя». Був у нас своєрідний прокат з показами по Україні. Один з показів був запланований у Маріуполі. За тиждень до цього Маріуполь обстріляли і я побачила матеріал в YouTube — відео евакуації мирного населення. Я вирішила знайти хлопця, який знімав це відео, бо мене дуже вразило те, що він надає першу допомогу, відповідає по рації, дає якісь вказівки, і ще — все це знімає.

Це виявився азовець Танцор. Я приїхала до нього на базу, зняла, але треба було хоча б щось ще додати, не просто ж розмову показувати. Вони якраз їхали на полігон у Виноградний — і ми з оператором та звукорежисером із ними. Там я познайомилася з Шахтою. Ми знімали в «Азові» три дні, а на четвертий день вони пішли в наступ. Ми взяли квитки на Київ, і в потязі я дізналася, що ті хлопці, яких я знімала, загинули. По приїзді я зробила памʼятні відео, які викладала на «Вавилоні».

Тоді я думала, що це буде одна з новел чи фінал однієї з новел для «Десять секунд» і я боялася, що не вистачить матеріалу. І хоча ми не пішли в наступ з ними, та, може, ще можна приїхати до них. Так я вирушила до них наступного разу і зрозуміла, що це вже зовсім інше кіно, яке взагалі не має жодного стосунку до «Десять секунд». Так виникла ідея робити кіно про «Залізну сотню» (роту «Азову») — так вони себе назвали після того, як протрималися в наступі, здається, добу, з однією стрілковою зброєю проти танків.

Тоді моєю основною ідеєю було те, що ці хлопці — добровольці, які належать до мого покоління. І найкраще, що я можу зробити — це знімати їх і показати портрет цих людей для історії. А потім, коли вже вони в кінці 2015-го — на початку 2016-го року почали повертатися додому, я зрозуміла, що це кіно вже буде про повернення. Відповідно і назва змінилася.

Але чому саме ці три герої? Я починала знімати всю роту, це 100 людей, уяви собі. Зі ста людей треба було обрати, про кого саме знімати. Були ще претенденти, але ці були найвідкритіші до мене, і вони були різні. Я пішла за чуйкою, за відчуттям.

Переконувати зніматися не потрібно було, але один з героїв чотири рази йшов з фільму. Шахта. Чотири рази він ішов з фільму, чотири рази я його повертала, або він сам повертався. Ми ж говоримо про людей, які пройшли війну, які мають цей досвід, і в якісь моменти вони просто закриваються і не хочуть нікого бачити. Ти не пробʼєшся, якщо тебе не пускають.

У мене були цілі драми під час знімання. Я памʼятаю кінець 2015-го — початок 2016-го років, коли я собі надумала, що фільм про «Залізну сотню», а головні герої пішли з війни. І все — я розумію, що кіно не буде. Це жесть просто була. Потім була ситуація, коли герой вирішив, що він відрізає минуле. А ти і твій фільм — це минуле, з яким він більше не хоче бути. Це був постійний челендж, але є таке негласне правило документального кіно: якщо людину зняли хоча б раз, вона завжди повертається.

Ми колись з тобою говорили, що To Die To Live — це фільм про людей, які наблизилися до смерті, і цей досвід залишився з ними навіть коли небезпека вже давно відійшла. Зараз я бачу цю ідею у фільмі, але тут додано чимало інших тем та шарів. Розкажи як змінювався твій задум і про чим є зараз це кіно для тебе особисто?

Звісно, задум змінювався. Але в основі — ніт. Я дуже довго шукала, про що це кіно. Прийняття власної смерті на війні та те, як це тебе змінює — це виявилося для мене ключиком. І це ж відрізняло для мене фільм від багатьох інших, які я бачила про ветеранів.

Наші герої — добровольці, тобто, це не просто професійні військові, які отримали травму або шокову травму на війні. Це люди, які свідомо зробили вибір, що вони йдуть на війну і готові навіть померти. І там в бою їм дійсно довелося прийняти свою смерть, а це прийняття робить тебе іншим. Певна метафізика відбувається з людиною. Адже приймаючи власну смерть, як каже Танцор: «Ти стаєш більше, ніж просто Я».

Там, на війні, загинув «попередній», довоєнний Шахта, Поттер, Танцор. «Ми всі там загинули і повернулися іншими людьми», – казав Шахта. Він же колись казав мені: «Коли я йду по вулиці, я відчуваю себе титаном, бо я пройшов те, що іншим невідомо». Бусідо допомагає моєму герою впоратися з травмою в житті після війни. Він уявляє себе, що помирає, щоб на секунду відчути себе живим. І він керується цим кодексом воїна вже в цивільному житті.

Не знаю, скільки варіантів монтажу фільму у мене було, напевно біля 80-ти, — стільки знадобилося, щоб знайти мову, форму фільму, драматургію. Спершу я така: «Все, ніякого побуту. Я роблю повністю імпресіоністичну форму, і гори воно вогнем». А в тебе все одно є лінії трьох героїв, тобі все одно хочеться їх хоча б трошки розкрити.

У 2024-му році я ще була на іншому варіанті монтажу. Я думала: «Ну все, це плюс-мінус те, що я хочу. Таке буде дивне кіно, герої скажуть, що щось таке намонтувала незрозуміле, але в цілому як моє висловлювання кінематографічне — працює». А потім прийшов 2026-й рік, і в 2026-му для мене якісь речі стали більш видимі, їх хотілося підкреслити. Мені важливо, мені дуже важливо те, що війна почалася в 2014-му році. Вона не почалася в 2022-му. Я почала робити акцент на це. Повернула лінії, сцени у Поттера, щоб більше проявити його драматургію тощо.

Робити довгобуди дуже складною. Працювати з героями, стосунками між людьми, розкривати їх — це дуже складно. Напевно, простіше було би зробити такий портрет, як зараз у тренді, коли ти працюєш з колективним героєм. У моєму випадку це могла би бути колективна форма однієї теми. Але як я собі побачила цей фільм ще у 2016-му році, як я хотіла, щоб фільм за відчуттям був як ПТСР у цій фрагментарності — це не змінилося.

А наскільки ти сама наближалася до тих небезпек, з якими стикалися твої герої? Як далеко готова зайти заради кадру?

Я взагалі не вважаю, що треба йти на все заради кадру. Особисто я керувалася, напевно, ще з Революції [Гідності], відповіддю на питання: «А заради чого я ризикую своїм життям?» Так само на Груші [вул. Грушевського] так було. Страшно було, коли беркутня била в щити, але ти йдеш знімати, тому що ти віриш, що це щось важливе, історичне, варте того, щоб іти туди і ризикувати своїм життям. Так само було, коли я поїхала зі своїми героями на бойовий виїзд. Звісно, страшно під обстрілами бути.

Напевно, я готова далеко зайти, раз така історія. Я памʼятаю, коли Шахта у 2022-му році сказав: «Ну, Юль, приїжджай». А я знаю, що якщо тобі герой каже «приїжджай», то треба їхати, тому що наступного разу може не бути — ти сам розумієш, що на війні відбувається. Не зрозуміло, чи завтра взагалі буде. Плюс ситуація у героїв може змінитися, і ти втратиш цю можливість. Це було, памʼятаю, під Миколаєвом, коли п*дари були там недалеко, в 7 кілометрах, і це було на 9 травня. Всі тоді казали, що 9 травня вони підуть в наступ. Я була сама з одним броніком, з камерою, без машини. Тоді ще, слава богу, не було FPV. Оце, напевно, найбільше, куди я могла зайти. Ти їдеш і розумієш: ну все, можу не повернутися. І ти робиш цей крок. І найважливіше, заради чого ти це робиш. Точно не заради кадру. Це про щось більше.

З цього фільму видається, що у тебе немає червоних ліній і ти готова показувати майже все. Водночас, з циклу «Фортеця Маріуполь» я знаю, що ти чутлива до важливих для героїв та їх безпеки/комфорту моментів. Як це у тебе працює?

Я точно не буду маніпулювати, обманювати, щоб витягнути з людини те, що потрібно мені. Ні. До прикладу, у контексті «Фортеці» я розуміла, що це люди, які потрапили в жахливі умови, і найгірше, що я можу зробити — це нашкодити їм, зробити так, щоб їх перебування в полоні було ще гіршим, ніж воно є. Я розумію, що те, що я роблю — це відповідальність.

Тут ситуація в іншому — ти знімаєш людей у певних станах. У тобі вмикається внутрішній цензор, який каже, що ти можеш показати, а що не можеш. Бо якщо не показати якусь одну грань, то не будуть зрозумілі інші. Я памʼятаю як брала інтервʼю у батька Голоднюка (загиблий герой Небесної Сотні — Ред.), розуміючи, що пройшло небагато часу після смерті сина, але треба зробити цей фільм для того, щоб донести, розказати про ту ціну і те горе, яке сталося з Небесною сотнею. Тобі доводиться пропускати все це через себе і певним чином створювати людині дискомфорт своїми запитаннями. Це погано, але з іншого боку ти розумієш, заради чого ти це робиш.

Це завжди твій вибір як режисера. Переходити лінії заради слави чи профіту — це не про мене. Більше того, я дуже переживала, як сприймуть фільм герої. Вони — мій головний глядач. І я багато шукала цей баланс, щоб не перетиснути, але показати стан людини. Тут вмикався мій внутрішній цензор. Плюс це не просто документальні герої, а ми стали друзями, ми в якийсь момент, як родичі, почали ходити один до одного на дні народження.

Я би не сказала, що в мене немає червоних ліній у цьому фільмі. Просто мені здається, що коли це чесно, тоді воно працює. Тоді це глибоко. Але я би також не сказала, що в фільмі я підставляю когось або показую якусь жесть. Такого ж немає. Навпаки, можна було сильніше показати грані їх станів, але я вирішила, що цього достатньо.

Твій фільм багато говорить про адаптацію ветеранів. А точніше — її відсутність. Що ти думаєш про цю тему, і чи вже час про неї говорити?

Так, звісно, фільм стосується адаптації ветеранів. Насамперед я цим керувалася, коли його монтувала, коли знімала — щоби він був корисний. Корисний тим, хто буде повертатися вже зараз, і тим хлопцям, які будуть бачити, що з цим досвідом можна вижити, і вони такі не перші. І їх сімʼї теж можуть це побачити, і це буде для них корисно.

Що я думаю про саму тему? Ми знаємо, як існує Міністерство ветеранів. На противагу є багато прекрасних ініціатив, класних хабів, чудовий Ветеран Хаб — багато, але недостатньо. У нас ще, на жаль, не на такому рівні працює вся ця історія. І буде ще більше ветеранів російсько-української війни, тому потрібно приділяти цьому увагу.

Чи на часі? Розумієш, можливо, якби я пізніше видавала цей фільм — він був би ще більше акту