Федір Стригун: «Ми переживали, що в Театральному інституті українська мова, а в театрах Києва всі штокають і какають»

19.06.2026, 07:26 lb.ua

– Є персонажі, дуже близькі мені за світосприйняттям, менталітетом. У таких ролях мені, звичайно, було легше. Але я грав різних персонажів. Всі вважали, що я тільки український герой, проте я малозіграв української класики, на жаль. Більше поставив як режисер. В мене в інституті імені Карпенка-Карого був педагог Володимир Олександрович Неллі, і ми на його курсі думали про життя людськогодуху. Про правду, про психологію. Розбирали героя внутрішньо, довго вивчали. Зараз ставлю виставу, і вкотре пересвідчуюся, що поєднання почуття і голови, розуму – найважливіше, що є в театрі. Асьогодні це втрачається. І мені від цього сумно.

– Як режисер я страшно не люблю, як би вам сказати, байдужих. Нам Володимир Олександрович анекдот розказував, дуже точний. Горить банк. Хтось стріляється, хтось вішається, хтось напився. А одиндивиться спокійно. «Ти чого такий стоїш?» – «А я в цьому банку грошей не тримав». Я можу накричати на актора, який отак «грошей не тримає», бо мені хотілося б, щоб тримав, бо якщо ти не маєш грошей уцьому банку, то хто ти тоді такий? Але на мене актори ніколи не ображалися, якось я вмію накричати, але дуже їх люблю і шаную їхню професію. Памʼятаю, повернувся в [київський] Театральний інститут,бо хотів ще навчитися режисурі. Мене зустрів Неллі і каже: «Вас життя примусить. Ви будете ставити, навіть якщо не захочете, бо у вас уже такий спосіб мислення, до цього я вас привчив». Він маврацію.

– У мене одразу була мрія доїхати до Львова, до театру Заньковецької. Але вже на 4 курсі мене запросили в театр імені Лесі Українки в Києві. Та Володимир Олександрович знову напутив: «Федінька, неробіть дурниць, не йдіть на російську сцену, у вас природа українського артиста, український театр настільки цікавий» – і почав розказувати про Бучму, Садовського, Саксаганського, Кропивницького –він їх усіх бачив на сцені. Це була дуже мудра порада з його боку.

Спершу ми працювали з Тасею [Литвиненко] у Запорізькому українському музично-драматичному театрі. Та коли ми зійшлися, нам сказали, що подаємо поганий моральний приклад. Один прихильний до насчиновник порадив: «Ліпше вам їхати звідси. Бо жити не дадуть». Тася написала Дем'яну Козачковському, народному артисту в театрі Заньковецької. Тут же ми звільнилися і поїхали до Львова.

Перша вистава, яку я подивився там – «Гайдамаки» в постановці Володимира Грипича. Мене тоді вразив зовсім інший спосіб існування акторів на сцені – така правда, така психологічна розробкахарактерів. Ну і Львів мене дуже купив. Я потрапив туди, як у рідне село: суспільство, оточення були українські. Ми ж усі дуже переживали, що в Театральному в нас українська мова, а в театрах у Києвівсі штокають, какають і фекають, російською за кулісами говорять. І так, здається, до сьогодні. А тут приїхав до Львова, сів на трамвай: «Наступна зупинка – Оперний театр». Я навіть думав, що торозіграш. Як це – в трамваї оголошують зупинки українською? І вимова подібна до нас, подоляк. Тож ми з Тасею закохалися у Львів і в театр. Лишилися і не пошкодували.

– Я не можу сказати, що ми «працювали» з Іваном [Миколайчуком]. Розумієш? Ми не працювали. Настільки нам було добре двом.

Зустрілися ми з ним у 1968 році на зйомках «Аннички». Ми грали «Суєту» в Івано-Франківську, а вони знімали неподалік – Миколайчук, Боря Івченко, Боря Брундуков, Іван Гаврилюк – і прийшли дивитисявиставу. Запросили до них на майданчик. Поїхали ми туди, і для нас епізод придумали: розстріл військових. Але мені сцена не сподобалася: якби я потрапив у таку ситуацію, то все одно б тікав.Зачитають вирок, а я рвану. Довелося їм мене дознімати. Вже листопад, Черемош студений дуже, але я через нього переплив і мене на тому боці пристрелили. Ось Іванові сподобалося. Як я там ноги непокалічив, проплив стільки… Він дуже переживав, що я застуджуся, бо вода така холодна. То він витяг пляшку з перцем – зарані заготовив. І сказав: «На, випий прямо з горла». Я випив, він накинув намене кожух: «Побігай». Я побігав, і в мене навіть нежиті не було. Так ми з ним зійшлися.

Зійшлися на цьому і на піснях. Дуже багато співали. Наче з одного села: почне Іван пісню, а я підхоплюю, я почну, – він підхоплює. Бо він вчився в музичному училищі на диригентськомуфакультеті.

–- Іван був дуже комунікабельним. Але з людьми, яких розумів. Я одразу в ньому відчув доброту й порядність. І себе відчув інакше. Бо раптом зустрів, – і на той час це дуже важливо, – людину, якабула горда. Розумієш? Горда, що він українець. Не відчував своєї вторинності. Коли на студії його кликали «Ваня», він відповідав: «Де ви бачили тут Ваню? Я Іван». І він на тому наполягав. Це ж булознаменито. Одного разу, ми на зйомки одягли гачі. Він дивиться і каже: «От, чортові американці». – «Що так?» – «Та от джинси придумали». – «Які джинси?» – «Це ж вони списали наші карпатські,гуцульські гачі. І зробили собі джинси».

Ми дуже розуміли один одного. Як одне ціле. Я коли приїздив до Києва, то в готель не йшов, бо він дуже сердився, якщо не зайду. Я приходив, ми сиділи цілу ніч і читали Екклезіаст, Іван мені читавсвої сценарії. Звичайно, була горілочка, але ми не п'яніли ніколи і не співали, ми говорили. Він настільки здорово розказував, впадав у раж, придумував нові сцени. Я питаю: «Нащо ти все менірозказуєш? Я ж не писатиму сценарії». А він: «Чим більше розкажу, чи напишу, чи віддам, тим більше в мені народжується. Не можу носити це в собі». Він був тяжко вагітний своїми задумами. Настільки цепереживав, і настільки був глибокий.

Я от зараз сиджу, з тобою говорю, а за вікном ясен. Іван завжди показував на нього: «Це моє дерево, подивись, Федько, яке воно». Це дерево стоїть до сьогодні, а Івана немає. Я його і називаюІванове дерево.

– Я був у неї закоханий ще з 1954 року. Побачив кіновиставу «Назар Стодоля», українською мовою. Уявляєш собі, на той час у селі – фільм українською. Всім дуже сподобався, був дуже популярний, аТася була популярна в ньому. Ми сиділи всі, ревіли на сеансі. Кілька разів дивилися, просили кіномеханіка ще раз показати. Закінчився показ, і я кажу хлопцям: «Вона буде моя жінка». Вони всірозсміялися. Але, вже в інституті, Тася мене запросила зіграти у «Назарі Стодолі». Прийшла на дипломну виставу до нас, подивилася, зазирнула до гримерки і запросила. То я й подався у Запоріжжя, девона тоді працювала в театрі. І там ми стали парою.

Тася сама з Погребів, Броварський район – це 18 кілометрів від Києва. Ми приїхали туди навесні, запросили ще Івана і Марічку [дружина Миколайчука]. Вийшли на луг, а тоді повінь була. Завждирозливалося – ще не було Київського моря, і заливало це Тасіне село по вікна. Мебель підв'язували, на горищі жили, але ніхто з села не тікав. Пішли ми на луг, з човном навіть. Ми з Іваном ішли,закотивши штани, бо води десь по коліна було, а Марічка і Тася сиділи на човні. Щось говорили з Іваном, курили, вода така тепла весняна, травичка, вертаємося вже до них, Тася дивиться на нас і каже:«Ось, Марічко, іде “Пропала грамота”».

– Я туди пробувався до Греся [режисер Віктор Гресь], він мав ставити «Пропалу грамоту». Але потім Гресь відмовився. Ще потім хтось відмовлявся, студія не виконувала план. Зрештою, дали Івченкові,але Миколайчука не дозволяли знімати. А він поставив умову, що як зніматиметься Миколайчук, тоді візьметься за цю картину. І домігся свого.

Вони вдвох з Іваном подивилися кінопроби і запросили мене. Боже мій, які люди були, як мені пощастило жити і говорити з ними! Ти собі не уявляєш, що це були за чоловіки.

Я так знявся в цій картині, на одному подиху. Це щось таке було, ми з Іваном навіть до цих костюмів настільки звикли. Пам'ятаю, коли в Києві перевдяглися в сучасне, дивимося і почали обидвасміятись. Знаєш від чого? Бо незручно, навіть трохи гидко. Як так люди ходять? Ми звикли – все широке, все так добре. На коня сідаєш, їдеш, куди хочеш, ці шаровари в тебе.

Я завжди згадую одну шикарну фразу. Ми сиділи групою ввечері: другий режисер Боря Савченко, Боря Івченко, я, Іван. Перехилили чарчину. Раптом хтось прибіг: «Ой, Віктор Ілларіонович іде!» Накуренов кімнаті, відчинили вікно. Заходить Віктор Івченко [режисер, батько Бориса Івченка], дивиться на нас, довга-довга пауза, і каже: «Ви зараз зніматимете кіно про запорізьких козаків. Більше такогоматеріалу в нас не буде. І ніколи не дозволять. Хлопці, я вас дуже прошу, не пропийте це кіно».

Нам так соромно стало. І ми присяглися, що не проп'ємо. І не пропили.