Я закохана в українську мову
Залюблена в усі ці “хрумкі скоринки”, “смарагдові намистинки”, “оксамит” і “багрянець” . Я насолоджуюсь, коли “тріпоче серце у грудях”, “бринить пісня”, “горить багаття”. Мені приємно, коли “шепочуть”, “кохають”, кличуть “пташечкою”, “крихіткою”, “серденьком”…От тільки було так не завжди. Я росла в сім’ї, де мама була російськомовною і хоч розмовляти намагалась українською, але думала і читала російською. Щойно я доросла до самостійного читання, я почала всотувати у себе російські книжки, яких у домашній бібліотеці була більшість. Всі улюблені радянські мультики, пісні і фільми звучали російською. Нею ж найчастіше говорили з телевізора. І хоч усе моє оточення було україномовним, але десь глибоко в мені засіялось, що російська легша, звучніша, багатша. Нею я думала. Ставши дорослою, я не бачила жодної проблеми в тому, що вона стала першою мовою для сина, бо ж більшість в Україні говорить саме нею і взагалі “какая разніца”.Був навіть час, коли я пишалась своїм віртуозним суржиком. Але потім почалась війна. І щось змінилось в моїй свідомості. І раптом подумалось про те, як легко забрати собі народ, який вже говорить мовою окупанта і злиться, коли просять розмовляти українською на українській землі (що по суті цілком логічно). І мені стало прикро і моторошно. Я стала шукати української, аби її полюбити. Навколо заговорили про українізацію, книжкові крамнички почали наповнюватись якісними перекладами. Фінальна крапка була тоді, коли шукаючи мамі книжки в подарунок, я не змогла знайти російського примірника. І ми почали читати українською. Спочатку важко, без задоволення, а потім раптом обоє закохались, бо від того читання думати почали рідною, розсмакували, оцінили по-справжньому. Мова – це засіб ідентифікації з народом, ототожнення з країною проживання, усвідомлення того, що ти дома. А в себе дома, як відомо, хочеться помити вікна і навести лад навіть без чужого примусу, в своєму домі важко плюнути під ноги, чи помалювати лайливими словами стіни. Вдома почуваєшся відповідально. От і все.Я не засуджую тих, кому важко перелаштуватись. Так склалось історично і то ще довга пісня. Але я безмежно вдячна всім російськомовним, хто намагається, не спиняється і вчить мову, як скарб, цінуючи. Бо от якось я чула в маршрутці розмову по телефону одного нігерійця. Він вкотре просив оператора перейти на українську, пояснював цілком притомною мовою, що іноземець і не розуміє російської. Але йому вперто відмовляли. Врешті він не втримався і обурено запитав у слухавку: “Чому я можу вивчити вашу мову, а Ви в своїй власній країні – ні?” Мені здається, що я запалала від сорому в тій маршрутці і той хлопець відтоді постійно стояв мені перед очима. До вчорашнього дня я не знала, що йому відповісти. А тепер знаю.Надя Азарова
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 червня 2026
