Пам’ять поколінь у речах і спогадах (відео)

02.04.2026, 13:19 nezhatin.com.ua

Продовжуємо розповідь про Віталія Івановича Гаврилея – людину, яка все своє життя присвятила збиранню родинного музею, дбайливо зберігає пам’ять свого роду та відкриває маловідомі сторінки історії. Через усе життя він несе любов до рідної землі, до хліборобства, квітникарства і бджільництва, а також до швейної майстерності, яку успадкував від своєї матері, а вона – від свого батька Якова, вправного шевця в окрузі. Коли його батько рано помер у віці 35 років, мама залишилася сама з трьома дітьми на руках у тяжкий післявоєнний період, і саме швейна машина та опановане нею ремесло одягали й годували родину.Нагадуємо, що Віталій Іванович народився і виріс у селі Вертіївка Ніжинського району в 1938 році, в родині педагогів. Його батько працював у Вертіївській школі № 4, яку в селі називали Боровою. Така назва походила від її розташування – школа стояла на околиці лісу, майже в кінці села. Під час війни в цьому приміщенні розміщувався військовий госпіталь.Мати працювала у школі № 2 (там, де нині знаходиться дитячий садочок). Саме в цій школі навчався і Віталій: закінчив сім класів, після чого перейшов до Вертіївської середньої школи № 1, де здобув повну середню освіту в 1955 році.Після школи він вступав до сільськогосподарської академії, але, не добравши одного бала, не пройшов за конкурсом. Тож повернувся до рідної Вертіївки і пішов працювати в один з найбільших колгоспів Чернігівської області, яким тоді керувала Уляна Онуфріївна Мушкетик – мати Героя України, письменника Юрія Мушкетика. Два роки Віталій працював на різних роботах у колгоспі, а вечорами старанно навчався, адже не полишав мрії вступити до академії на агрономічний факультет. Він завжди вважав себе хліборобом і бачив своє майбутнє лише на землі – серед полів, праці та врожаю.У 1957 році йому порадили вступити до Ніжинського медичного училища. Він разом із сестрою Аллою подав документи, однак із однієї сім’ї приймали лише одного абітурієнта. Віталій поступився місцем сестрі. Його душа все одно рвалася до землі, до хліборобства – до мрії працювати в колгоспі, ростити хліб і приносити користь рідному краю.У 1957 році він знову пробує вступити до сільськогосподарської академії. Однак у дев’ятнадцятирічного юнака не було паспорта – тоді молоді їх часто не видавали, адже прагнули, щоб вона залишалася працювати в колгоспах. Та він не здався у прагненні до своєї мети. У сільській раді Віталію видали довідку про місце проживання, і він усе ж зміг подати документи та вступити до академії. Щоправда, не на агрономічний факультет, як мріяв, а на економічний. Віталій погодився і наполегливо взявся до навчання.Через п’ять років він став випускником Київської сільськогосподарської академії й за направленням пішов працювати економістом у колгосп на Ніжинщині. На той час у колгоспах ще не зовсім розуміли, для чого потрібен економіст і яку користь може принести його робота. Проте голова господарства заспокоїв колектив, пояснивши, що економіст украй необхідний для налагодження правильної організації праці як у тваринництві, так і в рослинництві – для підвищення ефективності та рентабельності господарства.Він зарекомендував себе вмілим, завзятим і висококваліфікованим спеціалістом. Його не раз запрошували на роботу до управління сільського господарства, але голова не відпускав цінного працівника. Одного разу він викликав Віталія Івановича і попросив придумати щось нове в управлінні колгоспом. Подумавши, той впровадив внутрішньогосподарський розрахунок. Це був період 1962–1966 років, коли працівники працювали на трудоднях, а наприкінці року всім нараховували однакову доплату. Віталій Іванович довів планові завдання до 32 виробничих одиниць, порівняв їх із фактичними результатами і поділив працівників на економічні ланки, які стали отримували різні доплати. Це стало потужним стимулом до ефективнішої праці та значно підвищило рейтинг колгоспу.Зараз Віталію Івановичу 88 років. Він вирощує кімнатні квіти, порається помаленьку по господарству, любить працювати на присадибній ділянці. Торік у нього загинули всі сім’ї улюблених бджіл, якими він займався майже пів століття. Ці маленькі трудівниці й турбота про них були невід’ємною частиною його життя. Він звик прокидатися на світанку і, обійшовши свої володіння, поратися біля бджіл – спостерігати, який пилок вони носять, а вони віддячували щедрим медозбором.Віталій Іванович переконаний, що немає майбутнього без минулого. Ми повинні пам’ятати, берегти, збирати і передавати свої історії, звичаї та традиції з покоління в покоління. Саме тому він зібрав максимум інформації про свою велику родину, побутові речі, якими користувалися ще його предки і які він пам’ятає з дитинства. Кожна річ для нього особлива, рідна і дорога.З любов’ю та щирістю він розповідає про величну дерев’яну бабусину діжу і про незвичайний свіжоспечений запашний хліб, який випікала бабуся в селі, запах якого пам’ятає й досі. Незвичним експонатом – є працюючі дерев’яні жорно (ручний млин) діда Якова, якій колись працював від вітру. Ще донедавна Віталій Іванович молов у них муку з кукурудзи і вони не зважаючи на вік добре працюють.Різного розміру дерев’яні ложки, якими ще малими їли після війни, важкі неповороткі вугільні праски, рушники, вишиті дбайливими руками бабусі і мами, їхній одяг. Дерев’яні бодні, у яких солили сало, ковганки, в яких товкли сало з цибулею та приправляли юшку чи борщ. Солом’яники, робочий інвентар, якими користувалися ще його діди. Важливим експонатом є прядка бабусі Параски, під монотонний звук якої він засинав у дитинстві. Головною метою цього зібрання, за словами Віталія Івановича, є зберегти й показати дітям і внукам, як жили їхні предки, як працювали і споживали все натуральне – вирощене власноруч.Віталій Іванович є незмінним шанувальником нашої газети: передплачує її вже понад 60 років, товаришує з редакцією та був її дописувачем – розміщував вітання, спогади, поминання. Декілька примірників різних років зберігає у своєму архіві.Здавалося б, звичайна людина, але ні – людина-енциклопедія, носій пам’яті поколінь і невтомний хранитель історії рідного краю. Сьогодні він з болем у серці переживає війну. Ніколи не думав, що доведеться знову відчути це страхіття, згадати тривоги дитинства та болючі спогади. Проте, попри все, Віталій Іванович не втрачає віри. Він переконаний, невдовзі обов’язково настане світле й мирне майбутнє, а українська земля знову зазеленіє врожаями, наповниться дитячим сміхом і спокійною працею людей. Він радіє весні, розквітлим проліскам на його клумбі і маленькій бджілці, яка завітала до його двору.Марина ІГНАТЕНКО