Магда Бізарро: «Після п’яти днів у Києві "захоплення" — це не те слово, а "стійкість" — замало, щоб описати побачене»

24.03.2026, 16:39 lb.ua

Я прибуваю до Києва вранці 9 березня після понад 24-годинної дороги з Авіньйона. Мене зустрічають сяючі посмішки Олі Дятель, співкураторки візиту, співзасновниці «Інша Освіта» — неурядової організації та професійної спільноти, яка розробляє освітні програми, працює з культурою та мистецтвом як формами колективного навчання і створює простори для інтелектуального та фізичного розвитку, а також стипендіальної програми імені Антоніна Арто, — та Анастасії Гайшенець, чия теплота миттєво розвіює втому від подорожі. Наша група невелика, вона складається з митців та культурних діячів із різних галузей — образотворчого мистецтва, театру та перформансу. Ця різноманітність дає змогу глибше й багатогранніше зрозуміти місто та його мистецьку екосистему.

Я подорожувала багатьма регіонами світу за складних обставин. Проте я ніколи не була в місці, де обстріли є частиною повсякденного життя, а саме повсякденне життя триває з такою відчутною радістю від того, що ми разом. Той перший прийом, сповнений енергії та щедрості, майже створює відчуття, ніби я прибула до будь-якого іншого європейського міста. Але це враження швидко зникає. Сирени повітряної тривоги переривають дні частіше, ніж я могла уявити, хоча мені кажуть, що це відносно «спокійний» період.

Одним із найяскравіших аспектів візиту є театральна аудиторія. Як це можливо, що на кожну виставу, яку я відвідую, квитки розпродані? Сидячи в цих переповнених залах, я згадую утопічну візію Жана Вілара, який заснував Фестиваль в Авіньйоні 1947 року: театр для всіх, де глядачі збираються як єдине ціле. Тут, у Києві, ця візія набуває нового, сучасного значення. Люди збираються разом не лише для того, щоб подивитися виставу, а й щоб розділити певну форму витривалості, знайти способи — хай навіть на короткий час — впоратися з реальністю, що їх оточує. У ці моменти глядачі стають спільнотою рівних.

Їхня увага вражає — точна, чутлива до найдрібніших деталей. Коли виставу перериває сирена повітряної тривоги, у залі запановує глибока тиша, що нагадує: Україна та Київ перебувають під обстрілами. Та незабаром вистава продовжується, і глядачі повертаються до неї з тихою рішучістю, ніби відвойовуючи крихкий, але надзвичайно важливий простір нормальності.

Художня програма, яку я бачу, надзвичайно багата. У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, партнері європейської мережі PROSPERO NEW, я дивлюся «Макбета» та «Калігулу» — обидві вистави поставив Іван Уривський, — а також відвідую репетицію майбутньої роботи Девіда Петросяна. У «Театрі на Подолі» я відкриваю для себе «Процес» Давида Петросяна та «Більше краси, ніж смутку» американського драматурга та режисера Річарда Нельсона у виконанні українських акторів — тонку й зворушливу данину пам’яті письменниці та активістці Лесі Українці. У «Театрі на Лівому березі» я відвідую виставу «Ha*l*t» Тамари Трунової, яка з’явилася після скасування у лютому 2022 року «Гамлета», спочатку запланованого на квітень того ж року. Репетиції були зупинені через початок повномасштабного вторгнення, і після майже річної паузи «Ha*l*t» було поставлено лише з 6 акторами з 16-ти оригінального складу. Я також відвідую студію «Opera Aperta», засновану Романом Григорівим та Іллею Разумейком, де вони разом із командою проводять відкриту репетицію нової роботи, прем’єра якої відбудеться в Києві, а згодом її представлять на Wiener Festwochen.

Мене вражає постійна присутність Вільяма Шекспіра в кількох постановках. Його тексти потужно резонують у цьому контексті, висловлюючи несправедливість і екзистенційну напругу сьогодення. Це нагадує мені промову субкоманданте Маркоса під час повстання сапатистів, де «Бути чи не бути» стало способом вираження опору. У сьогоднішньому Києві ці слова набувають нової, нагальної актуальності.

Багато вистав безпосередньо стикаються з реальністю повномасштабного вторгнення. Водночас вражає наполегливість творчості та інноваційність у кожному художньому рішенні — ніби кожен жест є відмовою потонути у відчаї. Ці роботи дають глядачам інструменти, щоб витримати, дихати і, бодай на мить, вийти з кошмару, в якому вони живуть.

За межами сцен місто розповідає свою власну історію. Я відвідую Музей імені Ханенків, стіни якого порожні: твори мистецтва вивезли й сховали в безпечних місцях у очікуванні дня, коли вони зможуть повернутися — коли Україна знову стане мирною та вільною. Ця відсутність промовистіша за будь-яку виставку.

На третій день Олена Каравай — співкураторка програми візиту та співзасновниця «Асортиментної кімнати» — веде групу до самоорганізованої спільноти митців у «Нагірній-22», у колишній будівлі Київського інституту автоматизації. Митці працюють у сферах скульптури, текстилю, живопису, фотографії та цифрового мистецтва. У 2025 році майстерні були пошкоджені російськими дронами. Завдяки солідарності українських та міжнародних партнерів розпочалося їхнє відновлення. Однак зима була суворою: холод і вологість зробили умови роботи надзвичайно складними. Проте навіть у цих крихких просторах, зі стінами, вкритими слідами пожежі та пліснявою, життєва сила спільноти залишається незаперечною.

Особливо сильний момент настає під час мого візиту до «Театру ветеранів», де я стаю свідком короткої репетиції. Артисти з протезами та обличчями, позначеними війною, представляють іронічну реінтерпретацію «Енеїди». Це вражаючий досвід, що поєднує сарказм, ясність і надію. Режисерка Ольга Семошкіна працює з великою ретельністю, формуючи кожну роль відповідно до фізичної реальності виконавців. Це глибоко зворушливий приклад того, як мистецтво здатне утримувати простір для травми, водночас трансформуючи її.

Водночас відчутна відсутність міжнародних вистав.Чотири роки повномасштабного вторгнення суттєво обмежили їхню присутність на київських сценах. Обміни тривають в інших формах, але чогось важливого бракує. Як кураторка міжнародного фестивалю, я особливо гостро відчуваю цю прогалину. Нагально потрібно не лише приїжджати в Україну, а й створювати умови для українських митців, щоб вони могли подорожувати, знайомитися з творчістю інших і відновлювати потоки обміну, що підтримують мистецьке життя.

Після п’яти днів у Києві «захоплення» — це не те слово, а «стійкість» — замало, щоб описати побачене. Залишається лише почуття відповідальності. Продовжувати приходити. Продовжувати будувати мости. І відмовлятися — з будь-якого місця, де ми перебуваємо, — від повільної нормалізації війни, якій українці продовжують чинити опір щодня.