Доброволець Степан Барна залишив політику і пішов у бригаду «Едельвейс»

20.03.2026, 18:23 pb-news.info

Степан Барна пішов до війська добровольцем разом із братом, відклавши політичну кар’єру та всі цивільні справи. Його брат Олег загинув під Вугледаром у 2023-му. Степан згадує його з невимовною теплотою. І – продовжує військову службу як командир роти безпілотних авіаційних комплексів «Барні» 10 ОГШБр «Едельвейс» у смузі оборони 11-го армійського корпусу ЗСУ. Разом з побратимами він знищує окупантів за допомогою новітніх технологій.

Зі Степаном ми спілкувалися пізно ввечері в одному з прифронтових населених пунктів Донеччини.

«Мої хлопці зараз по темряві повертаються з позицій. Тому час від часу нам доведеться переривати інтерв’ю: я маю знати, чи все йде за планом», – з цього почав нашу розмову командир роти.

– Степане, у 2022 році ви поставили на паузу всі свої цивільні справи і долучилися до війська. Чи можете розповісти, що стало для вас особистою мотивацією?

– По-перше, багато років у моїй свідомості жила думка, що нам доведеться воювати проти росії. Вся наша родина так вважала. Так, коли в 1996 році до нашого будинку проклали газ, то тато казав, що грубку розбирати не можна. «Москалі нам відключать газ», – вважав він. Як виявилося, мав рацію.

Є багато речей і умов, які формують нас, як особистості: виховання, оточення, історії предків… Тож я був свято переконаний, що ця війна так чи інакше почнеться. Тому 2014 рік не став для мене несподіванкою.

– Як ви зреагували на початок бойових дій?

– Ми працювали, допомагали фронту. Як народний депутат України попереднього скликання, а згодом голова Тернопільської обласної державної адміністрації, я досить часто бував тут, на Донеччині та Луганщині. Для мене ці терени добре знайомі, адже з 2015 року ми будували тут фортифікаційні споруди по лінії Попасна – Золоте.

Це 17,5 кілометрів укріплень, які неофіційно називали «Тернопільська стіна». До речі, вона досить добре витримала ворожий натиск у 2022 році…

У 2018 році я підписав контракт резервіста і згодом очолив новостворену 105-ту окрему бригаду територіальної оборони, тим самим показуючи приклад своїм землякам. А коли залишив посаду голови ОДА, то вирішив перейти до бойової бригади. Так став резервістом 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

– Степане, що вас найбільше дивувало, а можливо й шокувало на початку служби? А що, навпаки, надихало й мотивувало?

– Для мене у війську не було нічого несподіваного, в силу певних життєвих обставин. Мій брат, Олег Барна, воював з 2014 року. Та й загалом у нашій родині не бракувало людей з військовим досвідом.

– Чи радилися ви з братом щодо військової служби?

– Ми з Олегом багато сперечалися! Зокрема про те, хто з родини мав йти служити: він чи я. Я казав, що йому не треба йти, бо він мав інвалідність внаслідок аварії, та ще й добряче потріпав собі здоров’я під час попередніх років на війні. Просив, щоб він залишився вдома та опікувався нашою родиною. Проте Олег мене не послухав… Як артилерист за фахом, він пішов в 44-ту окрему артилерійську бригаду, а я – в 10 ОГШБр «Едельвейс».

– Степане, яким, на вашу думку, має бути хороший командир?

– Дуже багато залежить від того, чи є командир ефективним менеджером. Якщо ні – то це велика проблема. Скажу так: тільки мудрий командир спроможний визнати, що він не може знати всього. Але він зуміє об’єднати довкола себе розумних людей, здатних вирішувати питання, пов’язані з їхніми напрямками. А ще командир має усвідомлювати свою відповідальність перед особовим складом: вона не менша, ніж у бійців перед своїм командиром. Якщо хтось із моїх побратимів загинув – я відчуваю відповідальність за це. Сам вирушаю на позиції, щоб повернути тіло полеглого воїна. І обов’язково зустрінуся та поговорю з його близькими. Хоча не завжди вдається зробити це оперативно: бойові дії диктують свої умови…

– Як війна змінила ваші взаємини з друзями?

– Я зовсім в іншому світлі побачив своїх друзів, яких у мене багато і в Україні, й по всьому світу. І той фактор, що я знаю багатьох людей і намагаюся підтримувати з усіма нормальні стосунки, зараз дуже допомагає нашому підрозділу.

– Як це працює?

– В більшості випадків мені не треба спеціально звертатися і казати: «Слухай, допоможи-но мені!». Найчастіше люди самі пишуть або телефонують, питають, чим можна допомогти. Так, викладачі університету, в якому я навчався, збирали кошти нам на обладнання. Або ось знайомий з Канади пише: «Я зібрав певну суму, хочу вам щось купити!» Ми погодили список, він приїде до України та привезе з собою це майно. Але є й інші випадки: для багатьох людей, зокрема й моїх знайомих, ця війна вже стала чужою…

– Як нам це змінити?

– Треба бути реалістами: маємо усвідомлювати, що ця війна надовго. І якщо ми, не приведи Боже, охолонемо до теми війни і до тих людей, які захищають українську землю, то це може закінчитися плачевно для всіх нас.

– Степане, як змінилася російсько-українська війна за час вашої служби?

– Змінилася докорінно. Я пам’ятаю осінь 2022-го, коли позиції нашого батальйону були між селами Спірне і Берестове, на адмінмежі Донеччини та Луганщини. Ми спокійно ходили осінньою посадкою: загрози від безпілотників тоді майже не було. Головне – не прогавити артобстріл або авіаудар. Попереду в нас були поля, а за ними височів Лисичанський НПЗ. Звідти москалі ходили через поле на штурми лише для того, щоб виявити наші позиції. І ми успішно знищували їх ще на підході до наших лісосмуг. Тепер же характер війни змінився радикально, і вимоги до наших бійців стали значно серйознішими.

Нам треба усвідомити: якщо між собою воюють дві «радянські» армії, то переможе та, яка є більшою. Тож ми не маємо права бути армією «радянського» типу.

– Які пріоритети в розвитку нашого війська ви бачите як командир технологічного підрозділу?

– Нам потрібно вкладатися передусім у якість. Вдосконалюватися, навчатися за кордоном та одне в одного. Досвід бійців, які показують найкращі результати в цій війні, масштабувати і впроваджувати в усіх підрозділах. Нам треба дедалі більше вчитися.

– Чого ми маємо навчитися передусім?

Найважливіше у цій війні – ефективно використовувати людей. Я завжди, на всіх рівнях відстоюю думку про те, що людину треба застосовувати за призначенням. Ось, до прикладу, прибуває до нас мобілізований хлопчина – ще вчора, до зустрічі з ТЦК, жив собі десь на Прикарпатті. У мене він, перед тим, як обійняти посаду, проходить бойову роботу в кожному розрахунку.

Попрацює з «мавікістами» (операторами дронів типу Mavic – ред.), з пілотами FPV, «крил» та «бомберів», з інженерами та водіями… Всі ці позиції – важливі на війні. Але людина має там знайти себе!

Чому це важливо? Ми – не московія з її майже необмеженим людським ресурсом. Тому маємо використовувати людей найефективніше, щоб витримувати це протистояння ще багато років.

– Хлопці та дівчата, що воюють у вашому підрозділі – які вони?

– Вважається, що в «Едельвейсі» мали б служити гуцули, лемки, бойки, вихідці з Івано-Франківщини та Тернопільщини… Але насправді в бригаді представлена вся українська географія. Лише в моєму підрозділі є вихідці з Херсона, Дніпра, Харкова, Києва, Чернігова, ну і, звісно, весь Захід України.

Багато про що ми дискутуємо, часто й підколюємо одне одного. Ми є досить різними за життєвим досвідом та поглядами. Але є дуже багато речей, які нас об’єднують. Наприклад, відповідальне ставлення до своєї роботи. Ось в нас є боєць із Харківщини. Деякі його земляки голосували на минулих виборах за проросійських «півнів». Він – особисто не голосував. І під час бою він викладається на повну, бо добре розуміє: в разі повної окупації Донеччини, де ми зараз працюємо, ворог з новою силою посуне на його рідну Харківщину. Так само ставляться до ситуації хлопці з Дніпра, які воюють разом з нами. Ми формуємо атмосферу братерства, коли всі готові захищати одне одного. Так, у нашій роті можуть виникати певні проблеми – але ми вирішуємо їх. Попри всі обставини, я щасливий, що маю можливість очолювати такий підрозділ.

– Як мотивуєте свій особовий склад?

– За виконання бойових завдань, та й просто за повернення з позицій, коли всі залишилися живі – за всі ці речі треба дякувати хлопцям! Ми шукаємо різноманітні механізми заохочення. Часто допомагають мої горизонтальні зв’язки: телефоную до тих чи інших обласних адміністрацій, щоб вирішити якісь питання, що виникають удома в моїх бійців. Те ж саме стосується нагород: до прикладу, звертався до Дніпропетровської обласної ради, щоб вони вручили свої регіональні відзнаки моїм хлопцям з Дніпропетровщини, які добре показали себе в бойових умовах. Так само звертався до інших обласних рад, щоб кожному моєму бійцю щось випало. Вважаю, що всі мої воїни варті державних нагород! Оскільки не всі мали змогу їх отримати, використовуємо інші варіанти.

– Степане, нинішній етап бойових дій дедалі частіше називають «війною технологій». За вашими спостереженнями, в чому це виражається?

– Передусім – у динаміці змін. Напевно, якби весь наш підрозділ вивели кудись на відновлення у тил бодай на місяць, то з тим обладнанням та методами роботи, які маємо зараз, ми вже не змогли б нічого робити. Я пам’ятаю, як на межі 2022-2023 років я спілкувався зі своїми командирами і переконував, що ми маємо готуватися до «війни дронів». Ця тенденція вже тоді була очевидною. Відтоді ми й почали розвивати безпілотну компоненту.

І зараз постійно рухаємося в ногу з часом. Розуміємо, що ми, як і наш супротивник, використовуємо певні типи дронів та безпілотних систем, наземні роботизовані комплекси, і на кожен цей засіб є способи протидії.

І те й інше розвивається одночасно, і цю динаміку треба постійно відчувати. На жаль, це відчуття формується нашими потом і кров’ю, а в багатьох обставинах – і життям побратимів.

Тому наше завдання – максимально швидко обмінюватися акумульованим досвідом між усіма військовими з’єднаннями, масштабувати його, щоб зберегти якомога більше людських життів.

– Що допомагає вашому підрозділу працювати ефективніше?

– Це передусім формування ефективної команди. Я не розповідатиму, буцімто я бездоганний фахівець з усього, що літає. Але я намагаюся об’єднати хлопців і дівчат, які є фахівцями кожен у своє