Давос: "процвітання" відкладається

21.01.2026, 06:14 newsua.one

У Давосі зірване публічне “підписання” так званого «плану процвітання» для України. У кулуарах це пояснили просто: пріоритети змістилися, союзники виявилися зайняті кризою навколо Гренландії та нервовим перерахунком ризиків для НАТО, а українські заготовки під Україну нібито “порвали і переписали” під нову тему дня. Американська сторона при цьому сухо відрізала: мовляв, “дати не було”, документ ще треба допрацьовувати.На поверхні це можна подати як “форум відволікся”, “у світу свої кризи”, “Україні важко втримувати увагу”. Але якщо не брехати собі — ця історія не про Давос. Вона про нас. Про те, що на четвертий рік війни ми все ще тримаємося на клейких словах і ручному управлінні, а не на твердих інституціях і холодній спроможності; про те, що наші великі міжнародні “підписання” занадто часто живуть як жанр презентації, який можна скасувати одним рухом чужої повістки; і про те, що держава, яка воює за виживання, не має права планувати майбутнє так, ніби воно залежить від того, чи оголосять тебе зі сцени.Коли українці чують “план процвітання”, вони уявляють фундамент — довгі гроші, гарантії, рамку, яка тримається не на настрої одного форуму і не на лояльності одного політика, а на юридичній сталі й стратегічній вигоді для партнерів. А натомість бачать знайому м’яку конструкцію: у нас вже “було підписання”, “мало бути підписання”, “майже узгодили”, “ще трохи допрацюємо”, “ще раз проговоримо”. І кожного разу — як тільки світ отримує нову кризу, Україна зсувається на край столу. Не тому, що нас не шкода. А тому, що в світі, який усе більше повертається до логіки сили й торгу, поважають не слова — поважають рамки, контракти, зобов’язання, які боляче порушувати, бо це коштує грошей, репутації та стратегічних позицій.А тепер — найнеприємніше. Фраза Зеленського “я не їду, я лишаюся координувати критичну інфраструктуру” звучить героїчно тільки для тих, хто досі вірить у державу як у шоу одного менеджера. Насправді це вирок. Бо нормальна країна у війні має бути влаштована так, щоб президент міг вести переговори, укладати жорсткі угоди, добиватися пакетів ППО й енергетики — і при цьому критична інфраструктура працювала як система, а не як пожежа, яку гасять вручну. Якщо президент не може відірватися, бо “треба координувати”, це означає лише одне: ми так і не побудували інституційну стійкість. Ми все ще живемо в моделі, де країна тримається на імпровізації, а не на заздалегідь збудованих резервах, протоколах, відповідальності та дисципліні. Коли енергетика, оборона, інфраструктура роками живуть у режимі “потім”, у режимі “не на часі”, у режимі “не можна розголошувати”, — то у день удару виявляється, що в нас немає не тільки трансформатора, а й держави як машини. І тоді ми отримуємо абсурд: президент не їде на міжнародний форум, бо вдома треба “збирати штаб” — тобто воювати не лише з ракетою, а з наслідками власної управлінської порожнечі.Найгірше — що влада вже звикла прикривати цю порожнечу війною. На четвертий рік війни “воєнний стан” у риториці перетворюється на універсальний щит: ним прикривають провали, ним зупиняють незручні запитання, ним пояснюють відсутність відповідальності, ним виправдовують відкладення очищення держави “до перемоги”. Але країна не доживе до перемоги в нормальному сенсі цього слова, якщо не перетворить війну на режим відповідальності вже зараз — коли крадіжка в обороні й енергетиці має каратися так, ніби це допомога ворогу, а кадрові призначення мають проходити не через лояльність, а через компетенцію й контроль.І тут насправді не важливо, як саме називався той документ у Давосі — “план процвітання” чи “пакет відновлення”. Важливо інше: будь-який “план процвітання” приречений, якщо країна всередині все ще живе в логіці “якось потім”, “якось домовимося”, “якось пройде”. Якщо Україна хоче в світі сили мати не роль прохача, а роль партнера, вона мусить зробити те, що Зеленський відтягує роками: вирвати зсередини некроекономіку, ввести реальну невідворотність за корупцію в секторах смерті, поставити закупівлі й підряди під денне світло хоча б на рівні цін і бенефіціарів, зробити так, щоб “координувати” було чому — не руками, а системою.Бо інакше Давос — це лише репетиція. Сьогодні зірвали “підписання”. Завтра зірвуть “пакет”. Післязавтра зірвуть “гарантії”. А потім у нас зірве ще одну підстанцію, ще одну лікарню, ще одну ділянку фронту — і ми знову будемо грати в героїчне ручне управління, замість того щоб нарешті побудувати державу, яка працює без театру.Зеленський може скільки завгодно казати, що “обирає Україну, а не форум”. Але справжній вибір — інший: обрати інституційну Україну замість піар-України, обрати відповідальність замість алібі, обрати сталь замість презентацій. Інакше “процвітання” так і залишиться словом у заголовку, який легко скасувати — так само легко, як у нас скасовують відповідальність.