У Путіна все погано, але він занадто зручний лиходій, щоб від нього відмовитись, – The Atlantic

15.10.2025, 07:29 inshe.tv

Недооцінювати російського лідера — небезпечно, але приписувати йому темні надздібності — означає грати на його користь.

Від початку вересня Росія запустила десятки безпілотників у повітряний простір Європи. У відповідь уряди країн НАТО тимчасово закривали цивільні аеропорти, піднімали у повітря винищувачі та навіть посилалися на статтю 4 статуту Альянсу — ту, що передбачає офіційні консультації між союзниками.

Ці порушення кордонів — найвідвертіша спроба Владіміра Путіна показати НАТО слабким, нездатним захистити навіть власну територію, не кажучи вже про Україну. Але ще дивовижніше не саме провокування, а те, з якою впевненістю на Заході його одразу назвали перемогою Путіна, пише Ендрю Ривкін для The Atlantic, передає Zn.ua.

Один з аналітичних матеріалів CNN, наприклад, стверджував, що ці інциденти нібито призвели до «плутанини та розгубленості», що стало «виграшем для Путіна». Це — лише черговий випадок, коли російського лідера зображують переможцем, попри поразки на полі бою, несприятливі міжнародні зміни та зростаючу внутрішню напругу.

Коли Путін чверть століття тому змінив хворого Бориса Єльцина, він почав своє правління з майже карикатурного образу «супермена» — уособлення сили та невразливості. Але навряд чи хтось у Кремлі міг уявити, що саме Захід підхопить і посилить цей міф. Якщо ввести у Google фрази «перемога Путіна» або «велика перемога Путіна», можна знайти статті за багато років: Brexit, Сирія, перемоги Дональда Трампа у 2016 та 2024 роках, участь Марін Ле Пен у виборах у Франції, війна між Ізраїлем і ХАМАС. Навіть обрання Володимира Зеленського у 2019 році дехто на Заході трактував як виграш Путіна.

Путін — безжальний політик, який прагне повернути Росії імперську велич. Але він — занадто зручний лиходій, щоб західні політики й журналісти могли від нього відмовитися. Створення образу всесильного Путіна надає чітку структуру у світовому безладі. Для критиків Трампа підкреслення сили Путіна стало ще одним способом принизити американського президента. Проте ця емоційно зручна міфотворчість переходить у журналістику та політичну аналітику.

На початку моєї кар’єри я працював у кількох російських пропагандистських ЗМІ. Там діяло неписане правило: за будь-яких обставин Путін не може програти. Багато західних коментаторів, не усвідомлюючи цього, дотримуються тієї ж логіки. Але переоцінювати його силу — означає виконувати його завдання. Це значить — підсилювати кожну його погрозу, приймати позу за реальність і ухвалювати рішення, спираючись не на факти, а на те, що Путін хоче, аби ми повірили. І хоча він справді досяг окремих успіхів — наприклад, анексував Крим — найбільша його перемога полягає у переконанні світу, що він перемагає навіть тоді, коли це не так.

Ще до того, як літак Путіна приземлився в Алясці для зустрічі з Трампом у серпні, багато ЗМІ вже назвали цей саміт «перемогою російського лідера».

Журналіст Джон Лайонс з Австралійської телерадіомовної корпорації писав: «Це — типовий Путін, який роками вивчав мистецтво психологічної війни та підступів у лавах КДБ». Але за суттю зустріч не принесла йому жодних здобутків. Американська зброя продовжує надходити до України, а Вашингтон тепер навіть надає Києву розвіддані для ударів по цілях у глибині Росії — чого раніше уникав Джо Байден. Індія сплачує вищі мита США за купівлю російської нафти, Трамп тисне на Європу, щоб вона припинила купувати російські енергоносії, а риторика Білого дому далека від дружньої. Через десять тижнів після саміту навіть Кремль визнав очевидне: заступник міністра закордонних справ Сергій Рябков заявив, що «потужний імпульс від зустрічі в Анкориджі» досягнення домовленостей щодо України «практично вичерпано».

Посилаючись на джерела в Кремлі, Bloomberg повідомив, що після зустрічі в Алясці Путін вирішив посилити удари безпілотниками та ракетами по Україні, бо нібито вважає, що Трамп не втручатиметься. Але ця тенденція розпочалася задовго до саміту й свідчить радше про зростаюче роздратування Путіна через нездатність досягти військових цілей.

Нинішня ескалація — лише тінь від масштабів війни 2022 року, коли сотні тисяч російських військових, танків і літаків вторглися в Україну. Тепер російська армія загрузла. Немає танкових рейдів на Київ, блискавичних наступів чи великих міст у облозі. Росія не контролює не лише всю Україну, а навіть ті області, які включила до власної конституції.

Тим часом Путін втрачає вплив навіть у колишніх «союзників». У 2023 році російські миротворці вірменського контингенту просто спостерігали, як Азербайджан атакував Вірменію. Кремль не лише зрадив союзника, а й продемонстрував, що більше не здатен гарантувати стабільність на Кавказі — у регіоні, який Москва вважає стратегічним. Після того, як російська ППО випадково збила азербайджанський цивільний літак, відносини з Баку фактично зруйнувалися. Мирну угоду між Єреваном і Баку зрештою уклали Сполучені Штати, а не Росія. Ба більше — президент Азербайджану Ільгам Алієв відкрито розглядає можливість надання Україні летальної допомоги. Минулого тижня, майже через рік після інциденту, Путін змушений був публічно визнати, що саме Росія збила літак, перепросити й пообіцяти компенсацію.

Одним із небагатьох справжніх успіхів Путіна залишається його 25-річне перебування при владі. Росія — це воєнізована автократія, але секрет його «довічного правління» не в таборах чи розстрілах, а в негласному суспільному договорі.

Ви не можете протестувати проти війни, але й не зобов’язані її підтримувати, якщо не працюєте на державу. Воювати можна добровільно — і це прибутково. Попри безпрецедентні санкції Заходу, Кремль зберіг видимість споживчого комфорту: китайські авто замінили європейські, внутрішній туризм процвітає, сотні тисяч росіян досі їздять у Європу за шенгенськими візами. Netflix пішов, але його замінив «Wink» — пропагандистська платформа, що транслює Succession, Гру престолів і десятки російських серіалів. Як жартує знайомий, який нещодавно повернувся з Москви: «Ресторани тепер ще кращі, ніж були».

Та цей фасад споживчої нормальності тріщить. Голова найбільшого банку Росії Герман Греф визнав, що економіка увійшла у «технічну стагнацію». Компанія «Російські залізниці» відправляє співробітників у неоплачувані відпустки, а автозавод «Автоваз» перейшов на чотириденний робочий тиждень. Путінська «стабільність» стає примарною. Через перебої з інтернетом, закриті аеропорти та дефіцит бензину після українських ударів по нафтопереробках, російські медіа називають це «плановим охолодженням економіки» — евфемізмом для глибокої кризи.

Ще одне правило російської пропаганди: якщо Путін не перемагає, він просто зникає з кадру. Саме тому він майже ніколи не відвідує окуповані українські території — щоб не нагадувати, що його «війна проти Заходу» фактично загрузла під Покровськом, містом із довоєнним населенням 70 тисяч, яке росіяни не можуть узяти вже два роки.

Путін — ветеран КДБ. У західній попкультурі агенти цієї структури завжди мають надприродні здібності маніпуляції. У фільмах Marvel героїня Скарлетт Йоханссон Наташа Романова — вбивця, яка рятує світ. У Killing Eve, Stranger Things та десятках інших серіалів КДБ постає як геніальна сила, що перевершує ЦРУ. Але насправді ця служба програла холодну війну.

Колишній співробітник ЦРУ Джо Вайсберг, автор серіалу «Американці», розповів мені, що колись його лякала складність світу. Найпростіше було мислити у чорно-білих категоріях: «СРСР — це зло, США — добро. І КДБ — найзліша частина злого світу». Усе це спрощення, каже він, але воно живе й досі.

Недооцінювати Путіна — справді небезпечно. Але приписувати йому надлюдські здібності — робити його сильнішим у нашій уяві, ніж він є насправді. Якби американці бачили Путіна реалістично, вони б побачили диктатора, який поставив усе на провальне вторгнення, країну, що втрачає вплив, і економіку, яка стрімко охолоджується. Справжній погляд на його силу позбавив би Путіна головної зброї — ілюзії його непереможності.