“Одна битва за іншою” Пола Томаса Андерсона: між правими і лівими обирай своїх

26.09.2025, 07:15 lb.ua

Пол Томас Андерсон відомий в Голлівуді під скромною абревіатурою ПТА. З одного боку вимовляти його ім’я довго, а з іншого, Андерсонів у світовому кінематографі хоч греблю гати. ПТА – представник “санденсівського покоління” режисерів, які на межі 1980-1990-х творили американський незалежний кінематограф спираючись на спадщину режисерів Нового Голлівуду і втретє переосмислюючи класичні жанри американського кіно – уже в постмодерністському розрізі.

Творчість ПТА надзвичайно багатогранна. Він ніби-то весь час знімає про ті самі теми: мирні і спокійні періоди американської історії, співвідношення моралі і капіталізму, важливість приналежності до родини навіть у дисфункційних сім’ях. Однак щоразу пропонує настільки відмінний ракурс, що видається, ніби це різні режисери. У фільмах ПТА жаби летять дощем, добування нафти стає християнською дилемою, а хіпі-планокур розслідує злочини серед неонацистів.

Довгоочікувана стрічка ПТА “Одна битва за іншою” – це дуже вільна інтерпретація роману “Винокрай” живого класика американського постмодернізму Томаса Пінчона. З цим проєктом режисер носився ще з початку 2000-х. Томас Пінчон – автор не для слабодухих. Його творчість – це довга мандрівка абсурдним американським світом, де розвиднюється лише якщо вмієш зчитувати сотні авторських контекстів. Сюжет роману “Винокрай” розгортається у просторі між минулим у 1960-х та сьогоденням рейганівських 1980-х. ПТА, який традиційно виступив також і сценаристом свого фільму, переносить події у проміжок між початком 2000-х та нашим часом.

У містечку Бактан-Крос живе Боб Фергюсон (Леонардо Ді Капріо), який виховує 16-річну підлітку-мулатку Вілл (Чейз Інфінті). Сім’я неповна, але в цілому щаслива. Єдиний неприємний нюанс – батько живе в постійній параної, яку періодично розбавляє вживанням марихуани. А все тому, що 16 років тому він був Рокетменом – головним “бомбістом” у вигаданому режисером ліворадикальному терористичному угрупуванні “Франція-75”. Тоді він закохався в одну з його очільниць – харизматичну темношкіру Перфідію (Таяна Тейлор). Плодом цього кохання стала Вілл. Потім Перфідію арештували, а групу “Франція-75” розгромив полковник Джей Локджо (Шон Пенн). Рокетмен з немовлям кинувся навтьоки і всі ці 16 років жив з розумінням, що кривавий полковник прийде колись і по їх душі. Врешті це і стається, але з інших причин. Виявляється, Локджо може бути батьком Вілл – а це серйозна завада для його вступу в масонську ложу білих супермасистів “Різдвяний клуб авантюристів”, які поклоняються чи то Санта-Клаусу, чи ти Святому Миколаю. Менше з тим, Бобу і Вілл доводиться тікати від цілеспрямованого та холоднокровного Локджо.

ПТА – видатний візуальний естет. Свого часу він подружився з Крістофером Ноланом на грунті принципового знімання на плівку та збереженні кіноархівної спадщини. “Одну битву за іншою” режисер зняв на 35-міліметрову плівку у форматі VistaVision. Спільно з оператором Майклом Бауманом ПТА створює приглушено-гарячу, наче пообідня спека, картинку. Рухома камера, що невідступно стежить за героєм Ді Капріо, створює постійне відчуття напруги, а крупні плани облич передають емоції відчаю у метушні. При всьому цьому, “Одна битва за іншою” – це екшн з купою бійок та автоперегонів. Андресон явно надихався класичними фільмами Нового Голлівуду – такими, як “Французький зв’язковий” (1971) Вільяма Фрідкіна. Цю візуалізацію саспенсу доповнює майже ідеально невротичний саундтрек Джоні Грінвуда – цей музикант, окрім того, що грає на гітарі в Radiohead, написав музику до більшості фільмів ПТА. Тривожні, нескладні комбінації клавіш та струн ефектно підкреслюють хаотичний рух камери, створюючи відчуття постійно дискомфорту.

Ще одна сильна риса режисури ПТА – його робота з акторами. Найкраща роль Тома Круза однозначно була в андерсонівській “Магнолії” (1999), так само як і найбільш драматична роль Адама Сендлера – в “Любов, що збиває з ніг” (2022). Не кажучи вже про епохальну роль Деніела Дей-Льюїса в “Нафті” (2007) чи багаторічну співпрацю режисера з нині покійним Філіпом Сеймуром Хоффманом. У новому фільмі бачимо коротку, але яскраву роль Алани Хаїм, яка вже зіграла в “Локричній піцці” (2021) – можливо, ця співпраця теж буде на роки.

На головну роль режисер обирає Леонардо Ді Капріо – актор зізнався, що мріяв працювати з ПТА ще з кінця 1990-х, але замість “Ночей в стилі буггі” обрав тоді “Титанік”. Його Боб – це неприкаяний герой, який не може позбутись хіпанських звичок минулого, але наповнений відчуттям найщирішої батьківської любові (Ді Капріо говорить, що при створенні образу орієнтувався на Чувака з “Великого Лебовскі” братів Коенів). Ця роль дає акторові великий діапазон для розкриття його трішки прим’ятої комедійної харизми, яка проявилася ще у “Вовку з Волл-Стріт” Мартіна Скорсезе та “Одного разу в Голлівуді” Квентіна Тарантіно.

Його антагоніст – полковник Джей Локджо – це карикатурне втілення расиста в погонах. Шон Пенн зі смішної зачіскою та випираючими з-під футболки біцепсами безкінечно грає шелепами, неначе моряк Папай, та меле дурниці в дусі конспірології Стіва Беннона.

Між ними – Вілл, юна зумерка Інфіті Чейз, яка вміло опанує прийоми айкідо та ніжно грає любов до батька. А також купа кумедних другорядних героїв, як-то підстаркуваті масони-супермасисти, черниці-революціонерки, пристарілі хіпі-ліворадикали. Найбільш яскравий тут Бенісіо Дель Торо, який грає мексиканського айкідо-сенсея – його унікальний лор вартує окремого спін-офу.

Пол Томас Андерсон завжди цікавився минулим, при чому саме спокійними моментами американської історії. Він фільмує початок ХХ століття, післявоєнні 1950-ті чи середину 1970-х: ще далеко до Першої світової, вже відгриміла Друга, закінчилися В’єтнам та Вотергейт. Для ПТА важливо розповідати історію буденної Америки; він створює полотно американської поп-культури в кіно приблизно так само, як Томас Пінчон робить це в літературі. Режисер з легкістю міг би розігнатися у світі рейганівських 1980-х з флешбеками до контркультурних 1960-х, утім він свідомо переносить дію “Однієї битви за іншою” в сучасні реалії, замінюючи рейганівську Війну з наркотиками на трампівську Війну з міграцією.

Може виникнути хибне враження, наче “Одна битва за іншою” – фільм-побратим нещодавнього “Еддінгтона” Арі Астера, який став великою сатирою на США останньої п’ятирічки, розмірковуючи про ковід-дисиденство, вплив соцмереж, нових лівих та нових правих. Однак критика ПТА значно тонша: оперуючи схожим до пінчоівського прийомом контекстуальності, він витворює великий американський кінороман про сьогодення. І якщо його “Нафта” була модерністським кінороманом та відсилала до традицій Золотого Голлівуду і творчості Орсона Веллса, то “Одна битва за іншою” стає постмодерністським кінороманом і відсилає до Нового Голлівуду (зокрема, до Сідні Люмета і його фільму “Біг на місці”) і творчості одного з головних натхненників ПТА Роберта Альтмана, чиїм впливами просочена вся андерсонівська фільмографія.

Андерсон ставить на одну лінію дві радикальні сторони: лівих революціонерів-терористів, які вчиняють вибухи та диверсії, та ультраправих супермасистів, які чинять терор, прикриваючих владою та грошима. Він наче говорить, що сьогоднішня Америка – це древня промовка про два стільці, на які краще не сідати. Як і в романах Пінчона, він схиляє симпатію глядачів до заблудших одинаків, адже у цьому світі безкінечної політичної метушні вони обирають триматись найбільш вірної цінності – любові до найближчих. Навіть найбільш дисфункційна родина – це найкраще осердя, якщо там існує любов.