Суверен у тіні: як в Україні перетворили громадянське суспільство на декорацію і що з цим робити

11.08.2025, 19:28 newsua.one

В Україні є особлива національна технологія виживання влади — створювати ілюзію реформ, коли справжніх змін немає, фарбувати фасади, коли гниють фундаменти. Це вміння передавалося від царських губернаторів до радянських секретарів, від них — до постмайданних «нових облич». Сьогодні цей фасад — «сильне громадянське суспільство». Його урочисто згадують президенти, у нього інвестують донори, на нього посилаються дипломати, його показують у рекламних роликах і урядових презентаціях.На екрані — волонтери, які розвантажують гуманітарку. У конференц-залах — люди з бейджами й брошурами про «активну участь громадськості». У звітах — сотні заходів, десятки проєктів, тисячі «залучених громадян». Здається, живемо в країні, де народ справді є джерелом влади. Але цей яскравий вітраж приховує те, що всередині будівлі давно порожньо. Бо те, що нам показують як «громадянське суспільство», у переважній більшості — лише громадське середовище.Це не гра слів. Це принципова різниця, яку влада цілеспрямовано розмиває.Громадянське суспільство — це політичний суб’єкт, організована мережа незалежних інституцій і груп, здатних примусити владу діяти в інтересах суспільства. Це ті, хто не просто консультує чи допомагає, а й контролює, блокує, відкликає, змінює. Це «зуби» республіки.Громадське суспільство — це простір, де громадяни взаємодіють у культурі, волонтерстві, благодійності, наукових чи творчих проєктах. Воно може бути потужним у мобілізації ресурсів і людей, але не має формального права сказати владі «ні» і змусити її підкоритися.Чому ця різниця важлива? Бо розвивати громадське суспільство — безпечно для політичної касти: можна організовувати форуми, фінансувати культурні заходи, відкривати громадські простори. Це красиво, корисно і зручно для піару. Громадянське ж суспільство доводиться терпіти, бо воно ставить запитання, вимагає звітів, йде до суду, зриває сумнівні тендери.De jure і De facto: країна фасадівНа папері Україна — зразкова республіка. Конституція проголошує: народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Закони гарантують петиції, громадські слухання, місцеві ініціативи, доступ до інформації, референдуми, самоврядування. В уявленні західного партнера ми маємо весь інструментарій прямої та представницької демократії.У реальності ці інструменти або кастровані, або перетворені на ритуали. Петиція? Навіть якщо зібрала необхідні підписи, отримає формальну відписку. Громадські слухання? Рішення ухвалюють ще до початку обговорення. Запит на інформацію? «Службова таємниця» або «це не в нашій компетенції». Бюджет участі? Можна вирішити, який сквер облаштувати, але не чіпати розподіл сотень мільйонів на підряди «своїм».Вибори? «Тимчасово» скасовані через війну, але без жодних компенсаторів участі громадян у прийнятті рішень. І це «тимчасово» цілком може стати новою нормою.Каста чиновників як реальний суверенЗа цим фасадом стоїть незмінний фундамент — каста чиновників, спадкоємців радянської номенклатури, які вміють переживати будь-яку політичну бурю. Їхній кодекс простий:Закритість — кадрові рішення ухвалюють у вузькому колі.Презумпція некомпетентності громадян — «ви не розумієте складності питання».Лояльність понад результат — головне не створювати проблем для начальства.Технократичне прикриття політики — ключові рішення видаються за «експертні», щоб уникнути дискусій.Вибірковий тиск — на тих, хто заважає, чекають перевірки, дискредитація, позови.Ця каста не бачить у громадянинові суверена. Вона бачить у ньому ресурс, який можна мобілізувати на піар-акцію, використати як волонтера, але не пустити до столу, де ухвалюються рішення.Фальшиві інструменти участіПриклад — «громадські ради» при міністерствах. Формально — відкритий конкурс, демократичні вибори. Насправді склад формують із «своїх» ГО — тих, що сидять на підрядах або грантах від самого відомства. Коли мова заходить про контроль бюджетів чи тендерів, ці ради голосують так, як потрібно керівництву. І потім у звітах чесно пишуть: «Рішення погоджене громадськістю».Так працює підміна громадянського — громадським.Чому інструменти беззубіПетиція, яка не зобов’язує. Запит на інформацію, який можна відхилити відпискою. Громадська рада без права блокувати. Суд, який тягне справу роками. Вибори, які можуть бути скасовані. У жодному інструменті немає прямого примусу. І без нього будь-яка «участь» — це консультація, яку можна ігнорувати.Війна як спокуса безконтрольностіВійна дала владі ще один аргумент для згортання громадянського впливу. Так, у кризі потрібна швидкість. Але разом із швидкістю прийшло й небажання звітувати. Обмеження виборів, скорочення доступу до інформації, зменшення публічних звітів — усе це подається як «тимчасовий захід», але без механізму автоматичного скасування. Історія вчить: те, що оголошують тимчасовим, часто стає постійним.Нова громадянська освіта як умова республікиПовернути реальний суверенітет можна лише через громадянське суспільство нового типу — організоване, процедурне, здатне не лише висловлювати думку, а й примушувати до дії. Для цього потрібна громадянська освіта нового гатунку.Вона має бути не для «галочки» і не лише для тих, хто вже в ГО, а для всіх громадян, які хочуть і можуть діяти. Це мають бути:Муніципальні школи громадянської компетентності з незалежними програмами й викладачами, які мають досвід реального контролю влади.Онлайн-платформи з відкритими курсами — від запиту на інформацію до колективного позову.Громадянські клуби при бібліотеках і хабах, де не просто дискутують, а готують звернення, аналізують бюджети, вчаться писати документи.Партнерські програми з університетами, щоб кожен випускник розумів, як працює публічна влада і як її можна змусити діяти.Обміни між громадами, щоб активісти передавали одне одному робочі моделі впливу.Зміст цієї освіти — не загальні фрази про «права людини», а конкретні навички: як користуватися Конституцією як інструментом, як контролювати бюджет, як працювати з документами, як організувати громаду для процедурного тиску, як відрізнити реальну консультацію від імітації.Конституція: повернути головний договір народуВ українському політичному побуті Конституція стала чимось середнім між фетишем і обслугою для маніпуляцій. Для чиновника — це зручний аргумент: цитату зі статті можна витягти як прикриття будь-якого рішення. Для громадянина — це радше символ державності, ніж робочий інструмент. Ми співаємо гімн, тримаючи руку на серці, але майже ніколи не тримаємо в руках власний Основний Закон.Це і є корінь проблеми. Конституція — це не пам’ятник на постаменті. Це договір між суспільством і державою, в якому перше слово завжди за суспільством. І якщо влада його порушує, громадянин має не лише право, а й обов’язок відновити баланс — так само, як акціонери мають право змінити менеджмент компанії, який веде її до банкрутства.Що робити з Конституцією?По-перше, перестати сприймати її як декларацію добрих намірів і почати бачити в ній інструкцію з управління. Стаття 5 про те, що народ є єдиним джерелом влади, — не святковий лозунг, а юридична норма, яка зобов’язує створювати механізми відкликання і корекції влади.По-друге, повернути її у публічний простір — у школи, університети, громадянські клуби. Не як абстрактне «правознавство», а як набір інструментів: як через статті й процедури можна змінити рішення ради, притягнути мера до відповідальності, зупинити закон.По-третє, наповнити її дію конкретними процедурами, яких зараз бракує:— автоматичні «sunset-клаузи» для обмежень прав;— зобов’язання для влади реагувати на громадські рішення;— чіткі умови дострокових виборів і відкликання посадовців.І найголовніше — Конституція має стати «настільною книгою» не юриста, а кожного активного громадянина. У ній не повинно бути жодної мертвої статті, яка існує лише на папері. Бо коли народ віддає Основний Закон на відкуп політичним кастам, він віддає і свою владу. І тоді республіка залишається лише словом у преамбулі.ПіслямоваСильне громадське середовище — це добре. Але без перетворення його на громадянське суспільство з процедурними «зубами» ми залишимось тлом для політичного спектаклю. Суверенітет — це не слово у Конституції й не фото з мітингу. Це право сказати владі: «Стоп» — і змусити її зупинитися. Якщо ми цього не навчимося, інший суверен — той, що сидить у кабінетах, — не лише не віддасть владу, а й остаточно переконається, що ми задоволені роллю декорації.