«Україна — це я, Україна – це ти, Україна — це ми, Україна»

02.07.2025, 14:27 33kanal.com

Ці слова відома ведуча свят Олена Конахівська та її донька Соломія проспівали не раз дуетом. Їхні виступи популярні у соцмережах.І це наче девіз усієї діяльності Олени:– Усі свята, які я веду, проходять саме так — в серці з Україною.А донька Соломія, цьогорічна випускниця гімназії, з радістю допомагає мені.Так я залучаю свою доньку до українських дійств, показую наші прекрасні споконвічні звичаї. Бо ж мало бути самому українцем.Справжні ті українці, хто виростить своїх дітей та онуків українцями.У цьому році — 20-річний ювілей, коли відома ведуча Олена зробила саме такий вибір — дарувати людям свято, осяяне щирою любов’ю до України, в українських традиціях. Показувати, які ми унікальні та неповторні.– У моє серце любов до України поселила моя родина. І хоча я народилась у місті, навчалась у «зросійщеній» школі, в нашій родині і в піснях, і в мові, і у культурі є Україна.Я любила декламувати вірші, і в старших класах за вірш Тараса Шевченка «Тополя» посіла перше місце на обласному конкурсі. Далі стала призером республіканського.Я вдячна долі, що там на мене звернув увагу відомий письменник та патріот України Василь Кобець. Тепер він вже з вічності наче наставляє мене.Першокурсницею факультету економічних наук Василь Дмитрович запросив мене працювати у Конгресі української інтелігенції.Так я побувала на великих українських форумах, пізніше вела їх. А дебютом мого бенефісу так званої «тамади» стало турецьке весілля.Дівчина із відомої української родини Ірина виходила заміж за Ерхана, який мав в Україні чималий бізнес, а його родина проживала у центрі Стамбула, де він народився.Чим було здивувати цих турків? А ще розмістити у не одному готелі цю всю численну кількість гостей.Допоміг саме автентичний ресторан в українському стилі, який тоді тільки що відкрився – «Диканька». А я побудувала сценарій на українських традицях. Наречений лише поставив умову — не мити ноги тещі горілкою…Бачили б ви, з якою цікавістю вони споглядали і роздачу короваю, і пов’язування хусткою нареченої матір’ю з мусульманського світу у хіджабі.Вона хоча й дуже хвилювалась, але виконувала всі мої настанови.Знаю, що з моєї легкої руки ця пара вже виховує двох синів, і вони по духу українці.– А вам доводилось ще працювати на інтернаціональних весіллях?– Так, і не на одному.Хто не знає легендарну фортецю українського козацтва — Хотин. Ось там я також проводила свято в українському стилі. І всі гості були вражені нашими українськими весільними традиціями. А наречений і наречена одягли вишиванки.Наше — воно дуже глибоке, відшліфоване століттями і навіть тисячоліттями.– Часом діти дуже хочуть гнатись за якимись модними віяннями, відмовляються від традиційних весіль. Ви зустрічались із такими?– Знаєте, за ці роки в мене вже є своя аудиторія, і всі знають — де працює Олена Конахівська, там буде з українськими традиціями, піснями і з любов’ю до України.Але якщо буває, що діти не хочуть слухатись батьків і відмовляються від роздачі короваю на весіллях, мені все-таки вдається переконати ці пари. І я щаслива, що це так.– Ви ведете свята у багатьох керівників області, України, вони які? Бо саме тут проявляється справжня, а не зроблена для публічної картинки їхня суть.– Так, це ви правильно помітили.Мені дуже запам’ятався ювілей весілля батьків тогочасного міністра молоді та спорту — земляка Жданова.Там дуже звертали увагу на все українське. Впродовж років я провела у родині Валерія Коровія, нині ексголови Вінницької облдержадміністрації, не одне торжество.І з впевненістю можу сказати, що ця родина — дружина Валерія Вікторовича Таїсія, її мама Галина, діти, онуки, всі живуть у серці з Україною.Але саме на весіллі сина Валерія Коровія я пережила найбільший стрес. Уявіть – сотні гостей, серед них міністри, представники уряду та адміністрації президента, я до початку свята відточую кожен рух та фразу, і тут виходжу, щоб задіяти всі заготовки, а звуку немає!Заводжу в залу молодих, а у мікрофонах заглушки!Ніщо не працює. Здогадуюсь,що спецслужби застосували захист на частотах… Я на мить оніміла. Зрозуміло, що цього ніхто не помітив.Але нам разом із батьком — тоді головою Вінницької облдержадміністрації — вдалось максимально все прилаштувати до таких вимог.Ось нещодавно ця родина запросила мене на ювілей матері дружини Валерія Коровія – Галини Іванівни. Бачили б ви, як вони її вшановували. Зяті урочисто провели залою до столу.Правнуки піднесли коровай на рушниках… Враження – незабутні.Галина Іванівна, вважаю, є досі стрижнем цієї родини. І її знають та шанують і як педагога. Ця жінка очолювала громаду у Стрижавці.І на святі я дізналась, що був час — вони всі жили в одній хаті з тещею. І саме ця жінка передавала кожному любов до всього українського. Поважала зятів — чоловіків своїх доньок.– Зараз ви сама мама, виховуєте з чоловіком сина і доньку. А хто вів ваше весілля?– Саме через моє весілля і мою подальшу роботу проходить ця клята війна.Бо ведучою у нас була Інна.Її син і невістка свого часу стали відомими на всю Україну, виграли у конкурсі «Чотири весілля» суперприз. Така прекрасна пара…А далі — трагедія. Єдиний син Інни загинув на передовій.Ось таким стало і наше життя, де радість і трагізм воєнною реальністю так переплітаються.– Ви ведете весілля військових?– Так, і не одне.І крайнощі воєнної дійсності часто проявляються і у святах.Було одне весілля — лише на один день відпустили нареченого з передової.А до цього йому придбали білу сорочку. І ось він вночі приїхав, а зранку виявилось, що не той розмір.І тут цей дорогоцінний день свята, а зранку всі шукають сорочку по магазинах…Знайшли, таки відбулось це невеличке весілля, там згадали побратимів нареченого, яких вже немає в живих… І вже вдосвіта наречений мав знову їхати на фронт.Виходжу після цього весілля, а в цей час в цьому ж ресторані інше весілля готують — з пишними декораціями, на сотні гостей…Такі контрасти нелегко пережити батькам мобілізованих, молодим дружинам, самим воїнам…– Під час війни ви зустрічаєте і на святах цей красномовний антагонізм?– Є таке… Ще запало в пам’яті весілля пари курсантів, яких евакуювали з Харківського військового вишу.Вони згадали хвилиною мовчання молодих хлопчаків — однокурсників, які в перші дні війни прийняли бій за українське місто. Тоді в їхньому гуртожитку згоріло чимало курсантів від ворожих бомб…А вони ще навіть призовного віку не досягли. Хто пропускає таке через серце, дуже відрізняється від інших — байдужих…Бачу разючу різницю і по своїй донечці, яку я залучаю до цих публічних проукраїнських заходів.На жаль, у переважній масі наші діти-підлітки часто в цьому хаосі соцмереж ростуть далеко не такими. Їхні заклопотані батьки мріють про одне — вижити.– Але не задумуються над іншим — вижити ким?– Відверто скажу: в деяких компаніях наших підлітків досі не авторитетна українська мова та культура. І Соломія, часто, поспілкувавшись з ровесниками, особливо тими однокласниками, що виїхали за кордон, приходить після зустрічей і каже: — Мамо, мені з ними немає про що говорити. Виходить, якщо моя донька не хамить матері, розмовляє українською, сповідує українські традиції і читає книги, а не пропадає у соцмережах, то вона піддається хейту ровесників?То яке покоління в час війни ми виховуємо в тилу, доки батьки, земляки на фронті віддають життя за Україну?– Вас запрошують, крім Поділля, в інші міста й села?– Так, я працюю по всій Україні.Радію, що маю свою проукраїнську патріотичну аудиторію. І з багатьма родинами цих споріднених душ ми йдемо по життю. Дуже хочеться, щоб й інші приєднувались.Бо всі таки дійсно знають: якщо свято веде Олена Конахівська, а до неї приєднується її донька Соломія, то все буде саме так — з любов’ю до України, щиро і мудро, професійно і неперевершено.Успіхів! Нехай здійсниться сокровенна мрія – на святі сповістити про справедливий мир і перемогу України.СпілкуваласьТетяна Редько