“Настрій чорних пейзажів минув”. Як херсонський художник і психолог Олександр Танасюк пройшов окупацію, виїхав та потрапив до війська
Він фарбував деталі для лендарту у херсонському ботанічному саду за день до того, як над Дніпром піднялися перші стовпи чорного диму. Далі були окупація, розбивання об поріг ринку 20-кілограмових брикетів замороженої риби, щоб поділити її з сусідами, блокада зв’язку, черги під обстрілами та важкий виїзд через сіру зону. Сьогодні херсонський художник, психолог та арттерапевт Олександр Танасюк живе у зовсім іншій системі координат: він — військовослужбовець ЗСУ. Втім, навіть там й під час коротких відпусток він продовжує залишатися митцем: робить артбуки зі знайдених речей, пише серії графіки, виставляється по всій Україні та за кордоном, та фахово пояснює, як мистецтво працює з воєнною травмою, ПТСР і людською пам’яттю.— Пригадай початок повномасштабного вторгнення та перші дні в окупованому Херсоні. Як для тебе особисто відкрилася війна і чим запам’ятався побут перших тижнів окупації?— Під ранок мені наснився брат, ніби зітканий зі світла. Прокинувшись, я подумав: він помре. Ми стояли й курили на кухні, коли завила сирена. Що відбувається — абсолютно незрозуміло. Потім зателефонувала подруга й сказала, що почалася війна. О десятій ранку надійшов дзвінок із Нової Каховки, а до полудня місто вже повністю захопили.За день до цього я фарбував дерев’яні жердини для лендарт-інсталяції у херсонському ботсаду й сильно захворів. Лежав із високою температурою, а мої вікна виходили якраз у бік Дніпра. Звідти вже піднімалися величезні чорні стовпи ракетного диму.У перші дні окупації в місті взагалі не було продуктів. Магазини й ринки стояли зачиненими. На другий день на ринку відкрили один рибний павільйон — продавали заморожену рибу величезними брикетами. Щоб узяти хоча б половину, треба було з усієї сили гримнути цей брикет об поріг. Одна половина важила близько 20 кілограмів. Ми фасували її по пакетах і роздавали сусідам, а вони у відповідь ділилися з нами картоплею та хлібом.Найбільше тоді вразили паніка та мародерство, що миттєво спалахнули. Деякі супермаркети почали безкоштовно роздавати їжу, і я назавжди запам’ятав охоронця, який стріляв у повітря з мисливської рушниці, щоб оскаженілий натовп просто не затоптав людей на видачі.— Як ти як художник сприймав цю атмосферу і що в ті дні відбувалося з твоєю творчістю? Чи вдавалося малювати, чи окупаційна реальність диктувала свої табу?— Будь-які публічні висловлювання чи фіксація реальності були смертельно небезпечними. У Олени Афанасьєвої (відома херсонська художниця, кураторка, культурна менеджерка та очільниця Центру культурного розвитку “ТОТЕМ” — ред.) був проєкт — малювати бронежилети просто на торсі. Але в Херсоні навіть зібратися разом у чиїйсь майстерні вже було колосальною загрозою. У підсумку вона вирішила залучити художників з інших регіонів, і в цьому проєкті я взяв участь, тільки коли вирвався до Львова.— Яка ситуація змусила ухвалити рішення: “Все, треба вириватися, чого б це не коштувало”?— Я гостро відчував потребу діяти, допомагати іншим художникам. У мене дозрів конкретний план великої виставки, задля якого треба було бути на вільній землі.— Що ти відчував під час проходження блокпостів, коли все залежало від випадку й настрою озброєної людини?— На різних блокпостах усе відбувалося по-різному. Ще до від’їзду біля нашого будинку стояло авто з пасажирами, які згрупувалися біля простріленої машини. Мої знайомі, які вирвалися раніше, теж встигли багато розповісти, тож ілюзій не було.Мене врятувала відсутність татуювань і не наймолодший вік — обійшлося відносно спокійно. А от на одному з російських БТР я побачив портрети нашого університетського викладача. Його предметно й жорстко розшукували окупанти.— Ти пам’ятаєш момент, коли вперше зрозумів: “Я дійсно вибрався”? Що це було — полегшення, ейфорія, порожнеча?— Коли ми їхали сірою зоною. Колону машин, що виїжджали, почали обстрілювати, але люди всередині зберігали вражаючий, майже неприродний спокій. А коли побачили наших бійців на першому українському блокпосту, всі без винятку почали віддавати їм через вікна сигарети, шоколад, продукти — усе, що було з собою.“Точка неповернення», 2026“Це робота про втручання у свідомість і маніпуляції з ідентичністю, про те, як зовнішні сили поступово змінюють внутрішній стан людини та її сприйняття себе, – коментує роботу Танасюк. – У 2020–2021 роках у місті відбувалися дуже потужні зрушення. Однією із знакових подій став перший у Херсоні GogolFest, який мав назву “Сни Гекати”. Для його візуальної програми я створив роботу “Битва Гестії та Гекати з Титанами”. Вона зберігалася в нашій студії в бібліотеці імені Гончара — разом із творами інших художників, які брали участь у нашій виставці. У 2023-му туди влучила російська ракета, тож той перший, чорно-білий варіант навряд чи зберігся. А вже у 2026 році я відтворив цю роботу в кольорі”.Одеський яхт-клуб— Ти приїхав в Одесу вже після досвіду окупації. Що тут особливо впадало в очі?— Спочатку я поїхав до Львова на запрошення друга, з яким ми разом навчалися в Одесі. Там я одразу включився в роботу — почав вести арттерапевтичні заняття з дітьми переселенців і ВПО. Паралельно намагався організувати велику виставку херсонських художників у культовому львівському артцентрі “Дзиґа”, але там проєкт у підсумку зірвався. Зато його вдалося повноцінно реалізувати вже в Одесі, у галереї “Тонкі матерії”.На фото: Олександр Танасюк на виставці в Одесі.В Одесі мене вразила мала кількість книжкових магазинів та галерей, на відміну від Львова. Якщо згадати вибух одеського андеграунду 1990-х, то сьогодні все це культурне життя тримається виключно на неймовірній особистій енергії окремих людей.Пінхол. ЛьвівЦе при тому, що навіть до великої війни Одеський національний художній музей під керівництвом Олександра Ройтбурда робив колосальну роботу для нашого Херсонського художнього музею, який тоді важко приймав зміни. Ройтбурд особисто приїжджав до нас із лекціями, проводилися конкурси на створення творів сучасного мистецтва з грантами по 100 тисяч гривень.Робота з серії “Камуфляж” створена у Львові під час резиденції у Львівському муніципальному центрі, зараз знаходиться у зібранні Одеського музею західного і східного мистецтваЗараз я служу в ЗСУ. І мене вражає наше Запоріжжя — здавалося б, суворе, жорстке прифронтове індустріальне місто. А там діє Центр сучасного мистецтва, працюють чотири галереї, регулярно проводяться артлекції, художники виставляються, діють артрезиденції з артист-токами. Життя кипить, незважаючи на близькість фронту.Як у твоє життя прийшла мобілізація? Це було свідоме рішення чи неминучість?На фото: Олександр ТанасюкАбсолютно спокійно. Я сприймаю це як абсолютно свідомий крок. З одного боку, воювати нікому не хочеться — це як з парною: залазити в холодну воду не тягне, але якщо треба — ти береш і робиш.— Коли ти вперше відчув, що колишнє життя художника остаточно закінчилося?Проєкт “Der Punkt ohne Ruckkehr” («Точка неповернення»)— В армії тебе насамперед вчать виживати — це головна прикладна задача системи. А от прийняття смерті — це вже задача релігії та філософії. Війна поступово забирає все: руйнує звичний простір, рве стосунки й соціальні зв’язки. У певний момент ти проходиш точку неповернення й чітко усвідомлюєш: у тебе почалося абсолютно інше життя, і до колишнього повернення вже не буде.Але варіанти все одно знаходяться, художник всередині мене нікуди не дівся. Наприклад, мій побратим Денис — він медик. У чергуваннях у нього випадає вільний час, і він сидить за столом і малює графіку. Я ж знаходжу інші форми. У мене залишалися палітри з засохлою фарбою — я взяв їх і зробив німецькі написи “Der Punkt ohne Rückkehr” (“Точка неповернення”) на білих тарілках. Якщо зібрати таких під дві сотні, вийде потужна концептуальна виставка.Ще я зробив два артбуки, використовував знайдені об’єкти. У мене навіть була така практика: я виходив уранці, і перший-ліпший предмет, який знаходив на землі, ставав об’єктом для осмислення. З великих робіт за останній час вдалося повноцінно написати тільки одну — влітку через дику спеку й постійні тривожні обстріли взагалі нічого не писалося.— Чи змінилося твоє ставлення до смерті? І чи є речі, які ти тепер принципово не хочеш або не можеш зображати?На фото: Олександр Танасюк на вечірньому малюнку в Одесі— Є херсонський художник, фотограф Михайло Рай, він зараз теж служить у лавах ЗСУ. Під час окупації він створив жорстку серію робіт: це портрети, де замість обличчя — шрами у формі символів російської “спецоперації” — Z, V та O. Коли я намагався організувати виставку херсонців у Львові й показав ці роботи, місцева публіка була в глибокому шоці. Вони просто не могли на це дивитися, називали це “трешняком”.У психології є термін — “ретравматизація”. Коли людина, яка пережила важкий досвід, стикається з лобовим, шокуючим зображенням трагедії, вона переживає цей жах повторно. У неї знову запускаються деструктивні процеси. Тому я свідомо уникаю прямого візуального трешу у своїх роботах.З іншого боку, європейському глядачеві часто потрібен саме такий шок. Вони там занадто засиділися в безпеці, не відчувають нашої реальності, їм потрібен струс. Тому роботи Рая дуже потужно “зайшли” в Берліні.Я нещодавно виступав із доповіддю на психоаналітичній конференції в Одесі. Говорив про те, як сучасне мистецтво працює з травмою — від Марини Абрамович і Микити Кадана до Влади Ралко та Ксенії Гнилицької. Також згадував скульптури з мила у формі людських тіл, які бойовики розстрілювали, коли захопили артцентр “Ізоляція” в Донецьку, використовуючи їх як мішені на тренажерах. Це вражаючий прецедент того, як мистецтво стикається з жорстокою реальністю.— Що для тебе сьогодні складніше — знайти фізичний час для живопису чи знайти відповідний внутрішній стан?Одеса, відпустка— Складніше за все — знайти внутрішній стан. Коли я був у відпустці в Одесі, здавалося б, з’явиться час. Але все ніби повстало проти цього: то в машину врізався, то з платежами накладка, то весь час пішов на організаційні справи. Перші дні відпустки йдуть просто на те, щоб відновити базовий психічний стан, зібрати себе докупи.Під час тієї відпустки я т
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 жовтня 2026
