Життя у Швейцарії: чому переселенка з Донеччини поки не готова повертатися в Україну
«Все накопичувалося, і в один момент я дозволила собі нарешті ухвалити рішення і поїхати в невідомість», – говорить Аліса Торотухіна з Донеччини, яка після початку повномасштабної війни спочатку переїхала до Львівської області, а згодом разом із сином – до Швейцарії. Там вона вивчила німецьку, змінила професію та знайшла роботу. Аліса розповідає журналістці «Антикризового медіа-центру» про адаптацію, швейцарську соціальну систему, навчання сина та життя українців за кордоном.
З Часового Яру, де я жила і працювала вчителькою історії, ми виїхали напередодні Великодня у квітні 2022-го. Однієї ночі, сидячи в коридорі через тривоги й вибухи, вирішила, що не можу дивитися, як страждає мій шестирічний син. З ним, а ще мамою і сестрою ми поїхали до Львівської області. Бо там мали знайомих, які телефонували в перший день повномасштабного вторгнення і казали: «Беріть дітей і їдьте до нас, краще не буде». Вони допомогли нам і з їжею, і з житлом, і з рештою проблем. Я розуміла: треба вирішувати, як далі жити, але не могла навіть подати заявку на роботу в навчальний заклад – була вибита з колії й переживала, що мені може стати гірше. Хоча ми ще й волонтерили та підтримували зв’язок із Часовоярською громадою.
З часом мама поїхала до Польщі на роботу, а сестра з чоловіком реалізували мрію про велике фермерське господарство в маленькому селі на Полтавщині. У мене дуже теплі спогади про півтора року у Львівській області. Громада нас дуже добре прийняла: давала гуманітарну допомогу, запрошувала на зустрічі підтримки. Пам’ятаю лише один момент на дитячому майданчику ще на початку повномасштабного вторгнення: було дуже образливо чути негативні вислови в бік мого сина через те, що він говорив суржиком. У тому моєму нервовому стані мені здавалося, що це переслідуватиме мою дитину постійно.
Не було якоїсь конкретної причини виїхати за кордон. Я страждала на панічні атаки. Сину теж було морально важко й він відверто говорив про свої почуття. Навіть важко згадувати, як вночі дитина не засинала, поки не проговорювала, як йому шкода рідних та страшно. Так продовжувалося більше місяця, поки я не запропонувала написати сину віртуальний лист нашому дому. Ми зробили відео, де він усе виплакав і далі з розумінням ставився до нашого нового життя. Все накопичувалося, і в один момент я дозволила собі нарешті ухвалити рішення і поїхати в невідомість.
Фото героїні
Мої знайомі у Швейцарії пообіцяли допомогти влаштуватися. Тож за свої заощадження я купила квитки собі й дитині. Нас зустріли, прийняли, відвели до міграційної служби на оформлення. Було дуже страшно, бо я мала лише 200 євро, на які сподівалася прожити місяць до отримання соціальної допомоги. Та вже через пару тижнів ми отримали захисний статус й одразу першу виплату в соціальній службі. Навіть не чекали на банківську картку. Настільки тут налагоджена соціальна допомога, сконцентрована на людині, що не відчуваєш себе покинутим і розгубленим. Будь-яке питання завжди пояснюють і вирішують.
Далі все пішло автоматично. Ми оформили решту документів та страхування, влаштували дитину в школу. Незабаром у мене розпочався курс німецької. Мова дуже сподобалася, і я із задоволенням навчалася. Далі успішно склала іспит на мовний сертифікат рівня B1 й почала шукати роботу. У джоб-центрі є фахівці, яким розповідаєш про свій поточний стан, кваліфікацію, мету, і вони готують пропозицію на ринок праці. Мовний бар’єр не дозволяв мені працювати в школі, навіть у групі подовженого дня. Тут кожен кантон має свій діалект швейцарської мови. Щоб порозумітися, люди переходять на хохдойч, який вчать у школі, або на англійську. Вони самі жартують, що мають чотири офіційні мови, а одне одного не розуміють.
Тому я вирішила піти з роботи в школі, де ще працювала онлайн, й освоювати нову професію. Для цього потрібно багато сил, часу та енергії. Із запропонованих варіантів я обрала п’ятимісячний курс помічників медсестер від Червоного Хреста. Як тільки пройшла навчання і практику, одразу знайшла роботу. Фахівець допоміг подати заявку, оформити документи, пройти співбесіди.
Я вже змінила місце роботи: перейшла до будинку літніх людей, який надає можливість подальшого навчання без відриву від роботи, бо хочу мати диплом підвищення кваліфікації. Аби отримати більш стабільний захисний статус, треба краще знання мови й постійний робочий контракт. Як тільки я знайшла роботу, перестала отримувати соціальну допомогу і самостійно сплачую за житло. Однак, коли змінювала місце праці й мала меншу зарплату, соціальна служба частково сплатила за житло. У Швейцарії не лишишся без захисту, якщо виникне якась проблема.
Якщо в Україні до пенсії не заробиш на власне житло, немає ніякої гарантії, що пенсія забезпечить оренду і ти не опинишся на вулиці. У Швейцарії я цим не переймаюся. За свою зарплату можу орендувати житло, а у громади є соціальне помешкання для малозабезпечених. Було б великим плюсом, якби українські громади могли орендувати недорогі оселі для родин, які потребують соціального захисту. Тут хочеться платити податки, бо до твого слова дослухаються. Якось в мене через село мав проходити автобан. Жителі миттєво об’єдналися, розповсюдили інформацію про ризики автобану, організували референдум, проголосували – і будувати дорогу не стали.
Мені подобається, що людина будь-якого статусу може отримати освіту. Навіть якщо немає грошей на університет, дитина йде на професійне навчання, а потім укладає контракт із роботодавцем й продовжує здобувати освіту та отримує диплом. Роботодавець може допомагати сплачувати за це, бо зацікавлений у кваліфікованих працівниках.
Фото героїні
Дітей тут привчають до самостійності з дитячого садка. Мене навіть сварили, що я сина водила до шкільного автобуса, бо він сам має навчитися реагувати на різні ситуації. У Швейцарії всі діти, незалежно від статусу, за законом мають відвідувати заклад освіти. Домашнього завдання тут багато не дають, і син любить ходити до школи. Паралельно навчається і в українській.
Між колегами тут дуже шанобливе спілкування. Все пояснюють толерантно, проблеми в колективі обговорюють. Коли я робила помилки на першій роботі, тривожно очікувала на несхвальні відгуки, але до мене підходили й запевняли, що помилялися всі. Подобається, що тут вітаються, усміхаються, проявляють зацікавленість до тебе.
Найбільше мене здивували релігійні громади. Наша пасторка виконує волонтерську роботу, багато допомагає з реабілітацією та інтеграцією жінок із мусульманських та африканських країн, у яких часто важка доля. Я волонтерю в притулку для мігрантів, бо шукала віддушину та емоційну підтримку. Плюс там долала страх спілкуватися німецькою. Двічі на рік церковна громада влаштовує національний фестиваль, де представники різних народів готують їжу, продають, а кошти віддають на благо громади. За ці гроші закуповуються подарунки, наприклад, дітям-мігрантам на Різдво або день народження. Ми з сином представляли українську кухню на національному фестивалі, й усі були в захваті. Тут все більше цікавляться нашим мистецтвом, показують кіно – і вже не так популярно ходити в російський театр.
Швейцарці дуже позитивно про нас відгукуються: про навички, освіту, цікаве спілкування. І їм дуже подобаються наші традиції, культура. Навіть хочуть вчити мову й відвідати Україну після війни. Якось мій роботодавець спеціально написав собі транскрипцією українською, щоб звернутися до мене.
Коли ми прожили у Швейцарії якийсь час і син побачив, що я усміхаюся, він мені сказав: «Ти правильно, мамо, зробила, що приїхала сюди. Мені тут добре». Та дитина постійно каже, що повернеться в Україну. Я обіцяю йому: коли цей момент настане, то поговоримо про те, яким чином повертатимемося. Зараз неможливо ухвалити рішення, бо невідомо, що буде через п’ять років.
Читайте також: «Мріє про можливість повернутися до рідної Донеччини: українка з Краматорська будує життя за кордоном»
Я бачу в українських родинах, як дорослі тішать себе думками про повернення додому, а їхні діти не можуть тут себе реалізувати, бо не бачать сенсу щось робити. Як на мене, нехай вони здобувають тут знання, навички, стають сильнішими. Змінити місце проживання можна завжди. Не розумію, як Україна має повертати українців. Хіба маю висунути своїй державі якийсь список вимог, аби я повернулася? Ми – українці тут, теж знаємо, говоримо, плачемо над тими ж новинами. Нам теж болить і наші рідні – на фронті. У мене воює брат. Моє серце крається за всіх, хто в Україні.
Фото героїні
Ми пам’ятаємо, що ріднішого дому ніде не буде. Тому не варто зациклюватися на тому, що нас потрібно повертати додому. Слід жити, працювати, робити чесно й справедливо те, що від тебе залежить. Частина українців не чекатиме ніяких умов. Вони просто поїдуть, куди хочуть. На все свій час. Єдине, чого я бажаю, – щоб в Україні була подолана корупція, інакше реформи, які ми хотіли б впровадити, не працюватимуть, і в людей залишиться образа на несправедливість.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.
Судитимуть командира військової частини з Донеччини та його підлеглих. Їх звинувачують у безпідставному нарахуванні військовослужбовцям понад дев’ять млн грн додаткової винагороди за нібито участь у бойових діях.
Про це повідомили в Офісі Генерального прокурора.
За версією слідства, схему організував командир військової частини, яка виконувала завдання на Донеччині. Він залучив до неї підлеглих та розподілив між ними ролі. Серед обвинувачених – командир військової частини, начальник штабу – заступник командира, командир взводу технічного забезпечення та інші військовослужбовці.
З січня 2023 до листопада 2024 року вони вносили до рапортів та інших офіційних документів неправдиві відомості про безпосередню участь військовослужбовців у бойових діях та заходах із забезпечення оборони України
- Останні
- Популярні
Новини по днях
6 жовтня 2026
