«Група сина виходила з оточення і Женя зник»
31-річний Євген зник безвісти 18 серпня 2022 року під час боїв у Соледарі. На той час він був прикомандирований до 30-ї окремої механізованої бригади.
Його група кілька днів утримувала позиції, а під час виходу з оточення потрапила під обстріл. Євген та ще двоє військовослужбовців не дісталися українських позицій. Згодом побратими побачили трьох військових із дрона, однак не могли визначити, чи були вони поранені, непритомні або загинули. Коли наступного дня за ними повернулися, на тому місці вже нікого не було.
Що сталося з Євгеном після цього, досі невідомо. Про обставини його зникнення, роки пошуків та боротьбу за повернення зниклих безвісти мати захисника Світлана Меркулова розповіла «Точці Сходу».
«Я довго не могла сприйняти, що це відбувається насправді. Прокидалася вранці і буквально себе щипала — мені здавалося, що я сплю і все це якийсь страшний сон. І навіть коли Женя вирішив йти на фронт, мені здавалося, що все ось-ось закінчиться. Ми навіть не сфотографувалися перед його від’їздом. Я була впевнена, що він скоро повернеться. У квітні 2022 року Женя вже був у навчальному центрі, а влітку — в своїй частині на Донеччині. 14 серпня 2022 року син мені зателефонував і сказав: “Мамуль, не переживай. Мене деякий час не буде на зв’язку. Усе буде добре. Я потім зателефоную”. Але цього не сталося».
«Тепер щороку в мене є ця дата — день народження мого сина і день, коли я отримала звістку про його зникнення. Женін побратим розповів мені, що їхня група була на позиції в Соледарі. Проти них були ПВК “Вагнер” та підрозділи “Ахмат”. Будівлю, де перебували хлопці, обстрілювали з танка. Вони спустилися у підвал, туди росіяни закинули гранату. Зрештою хлопцям вдалося вийти з будівлі, і вони почали пробиватися з оточення. Чотири дні вони майже нічого не їли і не пили. Під час виходу група потрапила під мінометний обстріл. Один із військових дістав важке поранення, зміг дістатися українських позицій, але помер. А троє хлопців до своїх позицій не дійшли. Серед них був і мій Женя».
«Неможливо було зрозуміти, що з ними: вони загинули, були поранені чи просто лежали непритомні. Наступного дня за ними повернулися, але там уже нікого не було. За словами побратима сина , їх забрали російські військові. Разом із моїм Женею зникли ще двоє. Один із них — його близький друг, Костя. У 2025 році звільнений із полону військовий побачив фотографію Кості і сказав, що впізнав його та бачив у Горлівці. Я передала цю інформацію до Об’єднаного центру СБУ і попросила перевірити свідчення. Пізніше мені повідомили, що звільнений військовий помилився. Коли я знову спробувала зв’язатися з ним, він уже не відповідав на мої дзвінки».
«Мені дуже важко говорити про Женю. Одразу приходить стільки спогадів. Нещодавно я розбирала старий диван. Там залишилися його шкільні речі, які ми колись склали перед ремонтом. І серед них я знайшла грамоту. У школі Женю нагородили за доброту, вихованість і допомогу класному керівнику. Я дивилася на неї і думала: “Господи, яку ж я дитину виховала” (плаче). Він і справді такий. Дуже добрий, домашній і він дуже мене любить, нічого для мене не шкодував. Мені досі дуже важко навіть це згадувати».
«Перші пів року після зникнення Жені я їздила до військових частин, намагалася отримати будь-яку інформацію. У 2023 році я познайомилася з Вікторією Тур, координаторкою родин 30-ї бригади. Вона теж шукає свого сина, який зник у 2022-му і ми почали працювати разом. Пізніше я долучилася до громадської організації “Обов’язково повернусь”, яка об’єднує родини військових із десятків частин і підрозділів, що воювали на Бахмутському напрямку. А у 2025 році я, разом із Юлією Соломонюк та Наталією Мазурець, зареєстрували власну громадську організацію родин 30-ї бригади — «Голос зниклих». Я залишила роботу, бо зрозуміла, що для себе маю обрати щось одне. Не можу трохи працювати, а трохи шукати сина і допомагати іншим родинам».
«У нашій бригадній спільноті дуже багато зниклих безвісти і дуже мало підтверджених полонених. Тому ми працюємо і з родинами зниклих, і з родинами тих, чиє перебування в полоні підтверджене. У червні 2026 року ми поїхали до головного офісу Міжнародного комітету Червоного Хреста у Женеві. Говорили про те, що представників МКЧХ не допускають до багатьох місць утримання, і просили порушувати це питання на міжнародному рівні. Також говорили про проблеми ідентифікації та репатріації тіл, про листи та посилки для підтверджених військовополонених — навіть із цим є великі проблеми. Я розумію, що далеко не все залежить від МКЧХ, але хочу вірити, що частину питань вдасться зрушити з місця. Коли Женя зник, я була просто мамою, яка шукала свого сина. За ці роки пошук став величезною частиною мого життя. З’явилися інші родини, інші мами, дружини, сестри — люди, які так само живуть без відповіді на найголовніше питання. Я шукаю свою дитину і серед живих, і серед загиблих. Бо мені потрібна правда. І поки її немає — я продовжуватиму шукати».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 вересня 2026
