Місія Івана Брусинця: як молитва, поезія і волонтерство допомагають жити в Херсоні
Найдорожче у квартирі, де тепер живе Іван Брусинець, не має ціни. Це списаний зошит і аркуші з його віршами.Чоловік береже їх так, ніби там не просто слова, а його життя… Втрати, віра, любов до Херсона – усе, що не завжди можна сказати вголос, залишається на папері.Іван не раз опинявся на межі життя і смерті. У 18 років почув діагноз, який міг стати вироком, – рак щитоподібної залози третьої стадії з метастазами. Пережив три операції та опромінення. Ще дитиною втратив батька, а згодом – маму, яка свого часу до останнього боролася за його життя.Під час війни, у 2024 році смерть знову була зовсім близько. Російський обстріл застав Івана вдома. Він отямився серед уламків і крові, спочатку навіть не зрозумівши, що сталося.Та після всього, що йому довелося пройти, чоловік упевнений – за кожну прожиту мить треба дякувати.“Ми приходимо у цей світ ні з чим і йдемо з нього без нічого. Але Бог запитає нас, що ми тут зробили”.Це відчуття відповідальності за прожиті дні та вчинки і сьогодні є в його поезії. Він пише про Херсон, війну, людей, які залишаються у місті. Пише тоді, коли болить, і тоді, коли хочеться вірити в краще.“Там де Дніпро сивіє від зажури”Іван народився на Херсонщині, у селі Калінінському Великоолександрівського району. Коли йому було чотири з половиною роки, не стало батька. Він служив в армії на Півночі, відморозив ноги, після чого часто хворів і помер молодим.Мама, Валентина Іванівна, залишилася сама з дітьми. Згодом вони переїхали до села Садове Голопристанського району. Там був дитячий садочок, де мама працювала вихователькою, і де родині дали невелике житло.В Івана є дві сестри: старша Оксана рік тому змогла виїхати з окупованого лівого берега до Києва, молодша Світлана залишається у Херсоні.Після школи тямущий хлопець не вступав до вишу. Одразу пішов працювати у бригаду, брався за будь-яку роботу: їздив у поле, чистив канали, поливав поля.– Я бачив, як важко працює мама, мені було її дуже шкода, – пригадує Іван.Навіть на власний випускний він ледь устиг. Того дня поливав поля і зміг відпроситися лише близько восьмої години вечора.Потім навчався у Голопристанському ДОСАФ на водія, працював у Рибальченському лісництві, на пожежному тракторі та пожежній машині.А у 18 років захворів. Спочатку лікарі не могли визначити, що з ним. Згодом з’ясувалося: рак щитоподібної залози третьої стадії з метастазами. Далі було три операції, опромінення. Останні курси проходив у Києві. Поруч увесь цей час залишалася мама. Вона молилася за сина, возила його куди тільки могла, й не припиняла боротися. І хвороба відступила!Після онкології Іван отримав групу інвалідності. Тоді й вирішив сам стати медиком. Вивчився у Бериславському медичному училищі на фельдшера. Працював в селі у ФАПі, деякий час – у терапевтичному відділенні Голопристанської лікарні. Згодом дев’ять років був медиком у Херсонській виправній колонії.Людина, яку колись витягувала з хвороби мама, свідомо обрала професію, в якій треба було допомагати іншим.У 2019 році Валентина Іванівна сама захворіла. Вона впала, вдарилася головою, піднявся тиск.– Коли швидка везла маму в лікарню, я тримав її за руку і постійно просив відкрити очі: тримайся, я поруч, я з тобою. Я дуже хотів залишитися вночі біля мами в палаті. Як син, як медик відчував: їй потрібна увага і підтримка близької людини. Але палатна медсестра о 2 годині ночі виставила мене за двері. Сказала: що я сторонній, що порушую інструкції… Як я ї вмовляв!.. Нічого не допомогло. А через сорок хвилин після того, як переді мною зачинилися двері, мами не стало. Тоді я і зрозумів ціну людяності…Іван говорить про це, і в його голосі знову відчувається той біль, який не минає з роками.– Мама мене врятувала, а я її не зміг!“А ви вірите в диво?”Його власне життя теж не було простим. Із дружиною вони прожили 18 років. Разом пережили початок війни, окупацію, та згодом розлучилися.У Івана двоє дітей. Старшому сину Сергію 18 років. І він добровольцем пішов на фронт. Молодшому Сашкові – лише п’ять.Від перших днів повномасштабної війни Іван залишався у Херсоні та на Херсонщині. Каже, окупацію пройшов від “а” до “я” і пригадує, що небезпека тут відчувалася одразу. А ще треба було щодня вирішувати прості речі – де знайти продукти, як дістатися потрібного місця, як вистояти у черзі.Щоб зняти власні кошти у касі, біля банків люди починали збиратися ще вночі.– Якщо прийти о 12-й ночі, можна було записатися в чергу 50-м. А вранці ти вже міг бути під номером 500, – пригадує Іван.І розповідає теплу історію, яка схожа на маленьке диво серед хаосу війни. Кожного, хто приходив, записували у список. Він завжди назвав своє прізвище, а потім додавав:– Записуйте моїх знайомих, за мною – Казка, Диво, Добро.Жінка, яка писала списки людей, усміхалася і казала:– Які красиві прізвища!Потім він спостерігав за тими, хто приходив. Побачить літнього чоловіка з палицею, підходить і запитує:– Ви вірите в добро?– Та яке там добро, сину. Війна… – махає рукою старенький.– Добро є! Будете 51-м, за мною.А згодом гукає маму з дітьми.– Ви діткам казки читаєте? Тоді будете за мною, 52-ю.Таким дивним чином він займав незнайомим людям черги і на Новій Пошті, і на локаціях, де волонтери роздавали продукти. Іван ніби намагався залишити у тих чергах щось людське, коли інші продавали номери за 50-100 гривень…Мабуть, тому й сьогодні не може пройти повз людину, якій потрібна допомога.– Я не пройду повз бабцю, яка несе сумки чи везе важку “кравчучку”. І якщо у когось зі знайомих щось ламається або потрібна допомога по господарству, кажу: “Ну навіщо платити гроші? Я зроблю”.“Ніколи і нікому не віддамо Херсон!»Навіть під час окупації Іван намагався допомагати українським військовим. Спостерігав, через знайомого військового передавав інформацію про ворожі позиції.А коли до Херсона заходили українські військові, побачив іншу картину. Того дня пішов гуляти із маленьким сином до річкового порту. На пристані були сотні людей. Теплохід не міг всіх умістити. Деякі платили по 500 гривень за людину, щоб їх перевезли на човні. Так колаборанти і зрадники утікали на лівий берег!А Херсон чекав своїх.– Ми спочатку не вірили, що це правда. А коли побачили все на власні очі, голова закрутилася від щастя! – емоційно пригадує Іван.Згодом у центрі міста встановили Starlink. Люди нарешті змогли зателефонувати рідним і сказати найважливіше: “Ми живі”.Але на лівому березі тоді залишалася Іванова рідня. Поки вони були там, він обережно ставився до будь-яких публічних дописів – не виставляв свої вірші, фотографії, зайвий раз не привертав до себе уваги. Тепер поступово відновлює Facebook і TikTok.“Змінилося життя, змінилася й поезія”Писати Іван почав після того, як пережив рак. Спочатку це були зовсім інші вірші – про музику, кохання, присвяти.Тепер він пише про Херсон, Україну. Складає пісні. Понад 200 своїх текстів присвятив Богові. Серед його віршів є і різкі, емоційні рядки про війну, і дуже особисті – про матір, віру, страх та надію.Тексти Івана вже почали отримувати нове життя. Тетяна Артеменко, адміністраторка фонду “Світло Херсона”, за допомогою штучного інтелекту створювала на основі його слів пісні.– Чудово виходить, – каже Іван.Як і кожна творча людина, він хоче бути почутим і реалізувати те, що має всередині.“Ніхто не знає, що чекає через мить”Сьогодні про Херсон Іван пише так:Всі рідні, привіт з Херсона, звідти, де червона зона.Це кажу я вам без понту – чотири кілометри до лінії фронту.Рідко тихо тут буває, взагалі ніхто не знає,що чекає через мить, бо завжди кудись летить…Ворожі дрони можуть зустріти херсонців на вулиці, у транспорті, біля дому. Одного разу Іван разом з іншими людьми опинився на зупинці під час вибухів. Удар був таким сильним, що людей оглушило.– Волосся ставало дибом, – згадує він.Якось їхав тролейбусом до Дніпровського ринку. Російський дрон переслідував транспорт, а потім влучив у дев’ятиповерхівку поруч. Ще один випадок стався, коли Іван працював у полі біля церкви. Почув дрон і впав на землю.– Я був у світлому вбранні і думав: “Дрон мене все одно побачить”. Від хвилювання навіть забув “Отче наш”. Дрон підлетів і раптом повернув…У таких ситуаціях, каже Іван, страх є. Але віра сильніша!– Я знаю, що Бог зі мною.“Як страшно людям в пеклі бути”26 лютого 2023 року Іван написав:Як страшно людям в пеклі бути, тим паче бачити і чути,біль відчувати своїм тілом, ходити в смерті під прицілом.Через рік ці слова вже були не лише про інших.У 2024 році Іван сам опинився під ударом.Він жив на четвертому поверсі. За дві години до вибуху писав вірш про Бога і материнську молитву. Потім зашторив вікна, ліг і гортав Facebook.Самого вибуху не почув. Перед очима спалахнуло – і він втратив свідомість. Отямився весь у крові. Уламками Іванові посікло ноги, він отримав удар по голові. У вусі лопнула барабанна перетинка, але кістки залишилися цілими, і жодна судина не була перебита.Поверх будинку був зруйнований. Постраждала і сусідня багатоповерхівка. Рятувальники сказали Іванові, що він вижив дивом. А поет зробив свій висновок:– Тепер я розумію: якщо пережив рак і такий удар, то моя місія на цій землі ще не виконана.“Ми всі “Шалені бджілки”Іван – волонтер об’єднання “Шалені бджілки”, яке створили Олег Стремский та Зоя Микитас. Щодня він разом з іншими плете маскувальні сітки і пише вірші про своїх друзів-однодумців.У підвалі, не на сонці, волонтерять тут херсонці.Я також з цієї спілки, бо ми всі “Шалені бджілки”.Відправляємо в дорогу для військових допомогу.Раді всім вашим донатам, сітки в’яжемо солдатам.Хочемо винагороду – мир для нашого народу”.“Не в тому Віра, щоб прийти до храму”Після важкого розлучення Іванові допомогли психолог і церква. Він переступив поріг храму – і залишився. Тепер ходить туди двічі на день, не лише молиться, а й прислужує та допомагає. Але віра для нього – не просто відвідування храму.Не в тому Віра, щоб прийти до храму, послухати слова і далі йти.А щоб душі позбутися від хламу, і Бога в кожнім подиху знайти.У його віршах багато вдячності за звичайні речі, які люди часто перестають помічати:“Я взяв для себе одну просту звичку –дякую Богу за кожну д
- Останні
- Популярні
Новини по днях
28 вересня 2026
