«Ми хочемо, щоб повернулося наше життя»: переселенка з Лисичанська розповіла про досвід за кордоном та рішення жити в Україні
«Я тут людина. Я тут вдома», – говорить Ганна Пивоварова з Лисичанська, яка після початку повномасштабної війни разом із родиною виїхала до Польщі. Там вона працювала на складах одягу, віддала доньку до польської школи та на власному досвіді відчула, як змінюється життя людини за кордоном. Через три місяці Ганна повернулася в Україну й оселилася в Черкасах. Свою історію вона розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».
До 2022 року брала участь у соціальних проєктах у сфері освіти в рідному Лисичанську на Луганщині. На базі Українського медичного фахового коледжу, де я викладаю, ми реалізовували спільні проєкти з громадськими організаціями. Коли почалося повномасштабне вторгнення, наша родина очікувала, що буде як у 2014 році і все швидко налагодиться. Ми чекали два тижні, але ставало тільки гірше. 6 березня 2022 ми виїхали: я з донькою, сестра, моя мама і батьки чоловіка з його племінницею. Як виявилося, це був останній евакуаційний поїзд із Лисичанська. Пізніше колії підірвали.
Ми їхали до Польщі, де вже рік працював мій племінник у Прущ-Гданському. Його фірма була готова надати притулок родичам працівників. Сестра мого чоловіка також працювала в Польщі, у Катовіце. До неї ми везли її доньку і батьків. До Львова потяг ішов дві доби. У купе їхали 17 пасажирів, зокрема троє дітей. На певних зупинках людей не пускали у вагон, просто не відчиняли двері. Все одно потяг потроху заповнювався. Коли ми під’їжджали до Львова, люди були скрізь: у коридорі, біля туалетів, навіть на підлозі.
Я не була впевнена, що ми одразу потрапимо до Польщі, бо бачила черги на автобуси. У Львові ми переночували на вокзалі й поїхали в Городок, де мій чоловік домовився про притулок для нас у школі. Два дні там спали на підлозі, на матрацах. Про нас піклувалися, годували. Потім нам допоміг священник, один із наших громадських радників. Він довіз нас до кордону – і ми пішки його перейшли. Я вперше опинилася в іншій країні. Навколо маленькі діти плакали разом із мамами, а я раділа, що моїй доньці вже 10 років і вона зі своїм наплічником мовчки йшла поряд. Від стресу й відповідальності за всю родину почувалася дуже кепсько. Поляки тоді дуже сильно підтримували: зустріли на кордоні, нагодували, посадили в автобуси. Завжди поряд були люди, які допомагали й організовували.
У розподільчому пункті нас також погодували, зареєстрували, дали картки для телефонів і плакали разом із нами. Батьків чоловіка з онукою відправили до доньки в Катовіце, а ми поїхали до племінника. Його фірма видала продукти, повезла на склад, де ми могли вибрати собі одяг. Також у гуртожиток для працівників заселили багато їхніх родичів з України. Нас семеро жило в невеликій кімнаті: четверо з нашої родини і жінка з двома дітьми з Ізюма.
Щоб оформити PESEL (індивідуальний код, необхідний для отримання різних послуг), треба було пройти ще той квест. Моїй мамі й сестрі довелося зайняти чергу опівночі, щоб зранку потрапити у сотню людей, яких могли прийняти за день. Одноразово ми отримали по 300 злотих і щомісяця по 800 на дитину. Нам показали місця, де безплатно можна було брати продукти щодня, а десь через місяць – двічі на тиждень. Ще пізніше – раз на сім днів. Я не можу применшувати те, що зробила Польща для України, але настрої швидко й кардинально змінювалися.
Громадські радники. Фото героїні
Із плюсів для мене – польську мову можна зрозуміти. Ті, хто добре до нас ставився, говорили повільніше, і ми їх розуміли. Мені сподобалися якісні дороги, архітектура, усе дуже чисто й красиво. Приємно було від чемного ставлення водіїв до пішоходів. Як пояснив племінник, штраф за те, що не пропустив пішохода на переході, – 500 злотих (майже 6000 гривень), а не 340 гривень, як в Україні. Для українців був безплатний проїзд у громадському транспорті, й ми трохи подорожували до Сопота, Гдині. Щоправда, холодне Балтійське море мене розчарувало.
Я віддала доньку до школи. До неї дуже добре ставилися й підтримували. Українців у школі було мало, й донька спілкувалася через перекладач у телефоні. Однак ми були в місцевості зі специфічним кліматом: різкими перепадами температури й високою вологістю. Тож донька в ту школу сходила разів п’ять, бо постійно хворіла. Мене здивувало, що в Європі українським дітям легше вступати до вишів, ніж в Україні. Наших дітей там беруть просто за вступними іспитами на безоплатне навчання і навіть дають стипендії. У Польщі ще в школі дитина може отримати певну стипендію, якщо закінчить навчальний рік із високим балом. І це спонукає до успішного навчання.
У Польщі я жодного разу не стикнулася з агресивним ставленням до себе з боку місцевих. Можливо, просто мені щастить на прекрасних людей навколо. Навіть була ситуація, коли ми з сестрою сиділи на вулиці й розплакалися. До нас підійшла жінка років за 80, почала щось говорити і плакати з нами. Ми зрозуміли, що за походженням вона – українка й ще в дитинстві потрапила до Польщі. Вона дуже переживала за те, що відбувається. Було дуже приємно чути слова підтримки від неї.
У гуртожитку нам не пояснили умов проживання, а племінник не розібрався й сказав, що всі, хто тут живе, повинні працювати на цій фірмі. Як тільки ми отримали PESEL, пішли з сестрою на роботу, і півтора місяця я працювала на складах одягу. Це був неймовірний досвід 12-годинного робочого дня. Ми повинні були постійно переміщуватися по складу і працювати, не присідаючи. Якщо недостатньо швидко працював, могли посеред зміни відправити додому. Тоді кількість українців на складах перевищувала потребу.
Я працювала нормально. За 12 годин було лише пів години на обід і 15 хвилин на каву. Я проходила до 35 тисяч кроків за зміну і дізналася, як від постійної ходьби опухають підошви ніг, хоча племінник купив нам спеціальні ортопедичні кросівки. А ще втратила 10 кілограмів, тож роботу на польських складах можна продавати охочим схуднути як інтенсивну програму. Нашу роботу не намагалися полегшити. Люди були абсолютно різного віку й фізичного стану, та це не враховували. Поруч працювали поляки: вісім годин і вища зарплата. На цьому складі були люди з різних фірм. Ми відрізнялися жилетками і зарплатами. Ми мали непогану фірму щодо оплати праці й умов, бо були й набагато гірші.
Українці, які приїхали туди на заробітки, вважали, що ми забираємо в них роботу. Для людини з освітою, педагога зі стажем, певним соціальним статусом і важелем у суспільстві було неприємно відчувати себе людиною нижчого сорту. Коли сестра сильно захворіла, їй повідомили: якщо вона звільниться, то не має права залишатися в гуртожитку. Тоді вже нам пояснили, якби вона одразу не пішла працювати, то могла б жити далі безоплатно.
Знаходитися в гуртожитку було дуже важко. Мама займалася дітьми, готувала їжу на спільній кухні. У мене якось було сім нічних змін поспіль по 12 годин, хоча дозволено не більше, ніж чотири. Я не могла поспати між змінами, бо за картонними дверима купа дітей бігала, кидала м’ячик. Ми намагалися знайти одно- чи двокімнатну квартиру, але нам відмовляли, бо четверо людей не можуть жити в маленькому приміщенні. Та навіть трикімнатна була нам не по кишені. Ми з сестрою заробляли 3,5–4 тисячі злотих на місяць, і стільки ж коштувала квартира.
У Польщі. Фото героїні
Ще одна моя ілюзія розвіялася щодо європейської медицини: потрапити до лікаря-спеціаліста – це квест. У моєї дитини – хвороба і я думала, що в Європі їй зроблять діагностику, можливо, дадуть кращі рекомендації. Я відвезла її в лікарню. Дитину прийняли безплатно, але запис до нефролога (лікар, який діагностує та лікує захворювання нирок терапевтичними методами – ред.) запропонували через три місяці і в Гданську. А ми ж вірили, що скоро поїдемо додому. Тож вирішила не навантажувати польську медицину. Потім я ще дізналася про ціни на стоматологію і дуже захотілося додому.
Через три місяці зрозуміла, що не тягну Європу, і ми повертаємося. Якраз чоловік моєї сестри виїхав з окупації до Черкас. Просто обрав місто посередині України. Ми завантажили в автобус свій скарб і приїхали в Черкаси.
Перші 24 години в мене була ейфорія від того, що навколо чую українську мову й усіх розумію. Також усі мої питання, як-от заміна SIM-карти, вирішуються за секунди. Я можу все всім пояснити, вирішити, зняти житло. Відчувала ейфорію від того, що хоч і не в Лисичанську, але вдома. Зараз ми в Черкасах всією великою родиною, бо батьки чоловіка з-під Катовіце теж повернулися до України.
Відчула, що значить бути не громадянином, коли не можу професійно реалізуватися, мені треба вивчити мову і знову доводити, що маю право викладати. В Україні, попри те, що я – переселенка і ми все втратили, залишаюся громадянкою своєї країни. Тож у якому б місті не опинилася, я тут – людина. Я тут вдома.
Дуже вдячна мамі, що вона не залишилася в окупації, як батьки моїх подружок, з якими тепер немає зв’язку. Мама сказала, що для неї головне – її діти й онуки, і поїхала з нами. Вона розуміла, що в разі окупації мене ніхто не пошкодує.
ФОТО_3
Рік-два в нас була ілюзія щодо повернення, але через п’ять років я хочу просто мати можливість їздити в Лисичанськ на кладовище, де поховані рідні. Пам’ятаю місто після 2014: хоча військові дії були недовгі, ми більше не ходили до лісу, адже там знаходили снаряди і гинули люди. Ми хочемо назад не в сам Лисичанськ, а щоб повернулося наше життя.
Читайте також: «Здала зворотні квитки – і мені стало легше»: історія переселенки з Краматорська, яка повернулася з-за кордону»
Українці швидко повернуться, якщо їм запропонують умови кращі, ніж за кордоном: соціальну захищеність, хорошу заробітну плату. Вважаю, коли дозволили виїзд чоловіків до 22 років, підірвали економічну стабільність України. Можливо, ідея була зберегти юнаків, але це сильно вдарило по українському бізнесу. Плюс за цими чоловіками поїхали їхні дівчата, і вони часто не розглядають можливість повернення, там народжують дітей, адаптуються. Європа побачила, що українці – європейці: з тією ж релігією, сприйняттям світу, з освітою, готові працювати й розвиватися. Держави з демографічними проблемами збільшили кількість працездатного населення.
Однак, наприклад, у По
- Останні
- Популярні
Новини по днях
22 вересня 2026
