«Ти живеш і одночасно шукаєш коханого і серед живих, і серед загиблих»
52-річний Олександр Редько, штаб-сержант 93-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти 24 січня 2023 року. Напередодні, 23 січня, він говорив із дружиною Олесею та повідомив, що перебуває в Бахмуті. Наступного дня зв’язок із ним зник.
Відтоді родина не має підтвердженої інформації про його долю. Побратими Олександра, які потрапили в полон у тому ж бою, а згодом повернулися в Україну, серед полонених його не бачили.
Про рішення Олександра піти на фронт, обставини його зникнення та очікування на повернення чоловіка додому Олеся розповіла «Точці Сходу».
«24 лютого 2022 року вся наша родина перебувала в Запоріжжі. Російські війська дуже швидко просувалися, і Саша наполягав, щоб ми з донькою виїжджали. Зрештою вирішили, що поїде тільки донька Наталя. Чоловік відвіз її до кордону, а сам повернувся додому. Одного дня я прийшла з роботи і побачила, що він збирає речі. Запитала: “Тобі повістка прийшла?” А він відповів: “Ти розумієш, що там зараз під військкоматами стоять діти, двадцятирічні хлопці? Як ти собі уявляєш, що я буду сидіти вдома?”. Спочатку Саша навіть не хотів говорити мені, де перебуває і в якій бригаді служить. За весь час на фронті чоловік майже нічого не розповідав про війну. Він взагалі небагатослівний. Ніколи не скаржився ані на командирів, ані на побратимів. Двічі його відпускали додому буквально на дві доби. Він приїжджав і казав: “Усе добре. Я живий, здоровий” і все».
«22 січня ми розмовляли і Саша повідомив що все добре. 23 січня наша розмова теж була короткою, він сказав: “Поганий зв’язок. Я в Бахмуті. Ти ж сама розумієш, що тут погано”. Потім кілька днів звʼязку не було і я почала телефонувати побратимам, яких знала. Вони говорили, що треба чекати. А ще через кілька днів мені зателефонували з незнайомого номера. Якась жінка запитала, чи це я, а потім — де я зараз. Я сказала, що вдома. Вона попросила відкрити двері. Я відчинила і побачила людей у військовій формі — жінку і чоловіка. Вони попросили дозволу зайти і поклали переді мною на стіл сповіщення. Там було написано, що Саша зник безвісти 24 січня 2023 року поблизу Бахмута. Вони намагалися мене заспокоїти. Пояснювали, що це процедура, що він не виходить на зв’язок і ситуація ще може змінитися. Залишили аркуш із поясненнями, що мені робити далі, куди звертатися».
«Наступного дня я пішла до військкомату, потім у поліцію. Писала заяви, почалося службове розслідування. Але тоді я ще насправді не розуміла, що означає “зник безвісти”. Я думала дуже просто: нас багато, у нас велика родина, є брат, сестра. Зараз ми обдзвонимо всі лікарні, усі шпиталі і знайдемо Сашу. Напевно, один із його побратимів зрозумів, що я не усвідомлюю, що сталося. І пояснив мені, що статус зниклого безвісти на війні означає, що людину не евакуювали з поля бою ані пораненою, ані загиблою. І залишається ще й можливість полону. Тільки тоді до мене почало по-справжньому доходити, наскільки страшною є ця невідомість. З того часу я шукала, моніторила інформацію в інтернеті, дивилася російські ресурси. І одного разу побачила побратимів Саші, тих, хто зник разом із ним того самого дня. Вони були в полоні. Звичайно, це дало мені велику надію, що Саша теж може бути серед них. З полону поверталися його побратими, які були в тому самому бою. Дехто повернувся у 2023 році, дехто — вже у 2025-му. Але вони відповідали: “Пробачте. Там, де тримали нас, вашого чоловіка ми не бачили”».
«Там дуже багато наших військових загинули, потрапили в полон, зникли безвісти. І для родин зниклих найстрашніше саме те, що ми не знаємо, де наші рідні — серед живих чи серед загиблих. Для когось Бахмут — це місто на карті, бойові дії, назва, яку багато разів чули в новинах. А для мене це місце, де обірвався зв’язок із рідною людиною. І наша історія не виняткова. Таких родин багато. Саме тому мені важливо, щоб про зниклих безвісти захисників Бахмута говорили і щоб їх пам’ятали».
«Він дуже цінує дружбу. Якщо з його побратимом чи другом сталася б біда, Саша ніколи б його не залишив. Для нього було неможливо підвести свого, зрадити людину, яка йому довіряє. Його справжнє задоволення — рибалка, бо у Запоріжжі, Дніпрі — була можливість. Саша багато працював і не так часто міг собі дозволити просто посидіти з вудочкою, але коли випадала нагода — це був його відпочинок. Він взагалі дуже багато працював до війни. Значна частина того, що є в нашому домі — це його заслуга».
«Я хочу знати правду про те, що сталося із Сашею, навіть якщо ця правда буде страшною. Чи готова я її почути? Не буду кривити душею — ні. До такого неможливо бути готовою. Але найбільше я хочу, щоб пам’ятали про зниклих безвісти захисників. Вони варті того, щоб їхній подвиг шанували. Коли людина в полоні, ми знаємо, за кого боремося і кого маємо повернути. Коли людина загинула і є могила — є куди прийти. А зниклий безвісти — це зовсім інше. Я не хочу, щоб зниклі безвісти 2022-го чи 2023 року просто пішли в історію. Я хочу знати долю свого чоловіка. Він не запис у реєстрі. Не суха статистика. Він людина. У нього є ім’я. У нього було життя. Я хочу його повернути живим або загиблим. Якою б не була ця історія — вона наша».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
11 вересня 2026
