Психічне здоров’я Трампа як політичний фактор: що стоїть за суперечливими сигналами президента США щодо Ірану. Інтерв’ю з Веселовським
Заявлена формула Дональда Трампа про швидке завершення військової операції проти Ірану: "ще два-три тижні — і все" звучить привабливо для внутрішньої аудиторії, однак у реальності війна такого масштабу не передбачає простого виходу за принципом "втомився – пішов". Будь-яке різке згортання операції без чітко зафіксованих результатів неминуче буде трактоване як слабкість, а отже – як стратегічна поразка. Ставки надто високі: контроль над Ормузькою протокою, стабільність енергетичних ринків, безпека союзників США на Близькому Сході та глобальний баланс сил. При цьому навіть потенційна угода не дає відповіді на ключові питання – чи припинить Іран атаки на Ізраїль і країни Перської затоки, чи буде відновлено повноцінне судноплавство, і хто зрештою контролюватиме стратегічні маршрути постачання енергоносіїв.Відео дняВсе більш різка та навіть нервова риторика Трампа, включно з ультиматумами, лише підкреслює напруження всередині самої американської стратегії. З одного боку, Білий дім прагне швидкого завершення конфлікту без затягування у наземну війну. З іншого, відсутність чіткої моделі "після" створює ризик вакууму, який можуть заповнити як Іран, так і інші глобальні гравці. У цій ситуації навіть тактичні успіхи, зокрема резонансні військові операції, не здатні компенсувати стратегічну невизначеність.Фактично Вашингтон опинився перед класичною дилемою: або продовжувати конфлікт із наростанням витрат і ризиків, або спробувати вийти з нього, ризикуючи втратити контроль над наслідками. І обидва варіанти несуть серйозні геополітичні наслідки – не лише для Близького Сходу, а й для позицій США у світі загалом.Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.– З одного боку, Дональд Трамп виставляє Ірану ультиматум і погрожує "усе розбомбити". З іншого, говорить про швидке завершення операції, хоча поразка Ірану не проглядається. Говорять навіть про ймовірне 45-денне перемир’я. Чому такі різнопланові заяви? І головне – чи не означатиме швидкий вихід без розв’язання існуючих проблем, наприклад, блокування Ормузької протоки, фактичну поразку Вашингтона?– Зараз відбувається, знаєте, такий своєрідний період політичного дежавю. Коли Путін говорить: ми обов’язково візьмемо всі ваші міста, але даємо вам два місяці, щоб ви самі їх здали – інакше буде гірше. І ми бачимо майже дзеркальну логіку в американському виконанні: ми даємо вам 45 днів, а потім усе заберемо, знищимо і примусимо. Це класична поведінка сторони, яка хоче досягти результату, але або не має ресурсу, або розуміє, що ціна буде надто високою. Тоді в хід іде залякування, яке подається як "прагнення миру", "турбота про життя" і так далі. Я не кажу, що це повна копія, але схожість більш ніж очевидна.Далі – ще цікавіше. Американські військово-аналітичні платформи, які працюють з реальними розвідданими, регулярно моделюють сценарії. І там цифри виглядають дуже тверезо: десятки, а можливо і сотні тисяч втрат у разі наземної операції, місяці, якщо не роки, підготовки і головне – відсутність гарантії фінального результату. Бо ніхто точно не знає, де саме розташовані ключові елементи іранської інфраструктури – ядерні об’єкти, ракети, сховища. Тобто на рівні реальності – це туман, а на рівні риторики – "ми все знищимо".Із Ормузькою протокою – та сама історія. Відкрити її "на словах" дуже просто, а на практиці достатньо однієї міни і одного затонулого танкера, щоб зупинити судноплавство на тижні або місяці. А мін там може бути десятки, і знайти їх надзвичайно складно. Тобто реальність знову суперечить риториці. У цій ситуації президент США вдається до емоційних, навіть екстраординарних реакцій – публічна лайка, різкі заяви, і це вже викликає хвилю обурення всередині самих Сполучених Штатів. І тут з’являється ще один вимір – символічний. Це все відбувається у день великого християнського свята, і відповідна поведінка президента в цей день виглядає, м’яко кажучи, дисонансно.– У Трампа здають нерви чи що може означати останній ультиматум у нецензурній формі?– Так, і це теж показово. Але я скажу, можливо, непопулярну річ – і, можливо, вперше її так сформулюю. У всього є межа – у фізичного віку, у психіки, у здатності адекватно сприймати складну реальність. Колись Папа Павло VI запровадив правило: кардинали можуть служити довічно, але голосувати після 80 років – ні. Чому? Бо є об’єктивні обмеження.США зараз, хоч як це парадоксально звучить, частково повторюють радянський сценарій: літній Брежнєв, який уже не усвідомлював повністю ситуацію, такі ж Андропов і Черненко, і лише потім зміна покоління. І от ми бачимо: Дональду Трампу – майже 80. А хто поруч із ним? Люди значно молодші, іноді – фактично інше покоління. Чи є між ними повноцінна комунікація? Чи є обмін думками? Схоже, що ні. Він живе у власній картині світу – світі великих угод, хмарочосів, де все можна купити або продати. І фактично єдина людина, з якою він дійсно взаємодіє на рівних – це Стів Віткофф. Видно навіть по публічних виступах – вони синхронні, але загальна картина від цього не змінюється – приймати адекватні рішення вже ніхто не може. Ми маємо ситуацію, коли величезна держава опинилася в певній пастці – частково випадковій, частково закономірній. І це не лише про Трампа. Подивіться ширше: Чак Шумер – за 70, Берні Сандерс – за 80, Ненсі Пелосі – під 90. Це системна історія. І я не кажу, що це єдина причина того, що відбувається, але це важливий фактор.– А як так сталося, що США, які завжди пишалися "глибинною державою", яка могла стримувати будь-якого президента, зараз, виходить, цього не можуть– У перше президентство Трампа поруч із ним були співмірні за віком і значно сильніші за досвідом фігури – Болтон, Маттіс, Макмастер. Вони його стримували. Зараз інша ситуація – він сформував команду, яка не здатна йому заперечувати. І от це ключова проблема – відсутність внутрішнього стримування. При цьому він інакше ставиться до людей свого покоління – не зневажає їх, слухає їх, взаємодіє з ними. Це видно і в міжнародній політиці, коли він просто у захваті від Путіна чи Сі Цзіньпіна.– Виходить, те, що маємо зараз, щодо операції проти Ірану, це глухий кут з якого немає виходу?– Генерали дають йому варіанти: вийти і домовитися через посередників – Пакистан, Китай, бо наземна операція – фактично самогубство. Гібридні варіанти з залученням третіх сторін. Але ж жоден варіант його не влаштовує. Звідси – роздратування, зриви, публічні емоції. Тобто це не просто нерви, це ситуація, коли реальність не дає жодного комфортного рішення – і політик починає ламатися під її вагою.– А оці новини, які надходять – що з Трампом нібито не все гаразд у фізичному стані, але водночас "з ним усе гаразд". Це не підготовка до того, щоб, можливо, на певний час ізолювати президента в лікарні? Такі повідомлення з’являлися вже неодноразово. – Так, але, скоріше за все, цього не буде до останнього. Причина проста – Трамп, на відміну від багатьох інших президентів США, має колосальну підтримку великих мас людей. І ці маси значною мірою "зачаровані" його стилем і діями. Він провів і передвиборчу кампанію, і перші місяці президентства максимально активно, поєднуючи ролі – і політика, і шоумена, і головнокомандувача, і навіть, умовно кажучи, "відкривача нових світів". Він не зникав з ефірів – постійно в новинах, у виступах, навіть у літаку він безперервно коментував події. Це тотальна присутність. І ці люди, умовно кажучи, підуть під Білий дім і далі – з лопатами і кирками, якщо відчують, що його "прибрали". Це буде серйозне суспільне потрясіння. Тому ізоляція можлива лише тоді, коли найближче оточення саме пояснить це його прихильникам: мовляв, з "лідером" щось тимчасово не так, але він повернеться. До того моменту – ні. Тим більше попереду символічні дати – 250-річчя США, 80-річчя самого Трампа. Це ще більше підігріває емоційну атмосферу. Тому госпіталізація можлива лише у випадку чогось критичного – умовно, серйозного медичного інциденту.– Ці заяви – про "2–3 тижні активної фази і ми закінчимо" від Рубіо, від Трампа. Це знову прояв нерозуміння ситуації? Бо якщо такий сценарій реалізується – це виглядає однозначно як поразка. – У цій ситуації треба розуміти, що доля Трампа хоч і не важлива, але потрібна світу. Бо ж ми за те, щоб не перемогла сила, яка зараз формується у зв’язці Росії, Китаю та Ірану. Ми за те, щоб демократичний світ, навіть якщо в ньому тимчасово ключову роль відіграє Трамп, не втратив лідерство. І саме тому всі, хто це розуміє, намагаються допомогти цьому світу втриматися. Звідси і активність України, і дипломатичні контакти, і спроби запропонувати свою участь. Але проблема в тому, що європейці об’єктивно обмежені. У них немає таких флотів, щоб контролювати акваторії, немає достатньої кількості авіаносців чи ресурсів для повного нейтралізування загроз в Ірані. Ситуація вже зайшла надто далеко. Тому єдиний реалістичний шлях – це посередництво. Пакистан, Туреччина, можливо, інші країни регіону. Через них можна вийти на тимчасове припинення вогню – на кілька місяців. І паралельно – підключення МАГАТЕ для контролю за ядерною інфраструктурою Ірану. Найбільш оптимальний розвиток поді у цій ситуації.– Якщо оцінювати поточний етап – вже понад місяць війни. Чи можна сказати, що для США це вже виглядає як дипломатична поразка? Відносини з Європою погіршилися, Ізраїль і союзники під обстрілами, Іран навіть наростив експорт нафти. Ормузька протока фактично під контролем Ірану. Чи шукає Трамп швидкий вихід? І чи знайде його?– Багато залежить від того, чи зможе Трамп прийняти просту річ – що потрібно тимчасово відійти від ручного управління і передати процес професіоналам. Бо серед республіканців, попри всю політичну риторику, достатньо досвідчених і раціональних людей. За їхньої підтримки військові могли б сформувати адекватну стратегію – не "перемоги", а контрольованого виходу і перегрупування. У США колосальні ресурси. Разом із Європою вони здатні створити для Ірану дуже жорсткі економічні умови – аж до
- Останні
- Популярні
Новини по днях
7 квітня 2026
